«Чому всі так рвуться застосовувати військову силу?» – зазвичай розсудливий Барак Обама не стримав роздратування 28 квітня, відповідаючи під час азійського турне на запитання про «слабкість» своєї країни. Президент США сказав, що його Адміністрація робить повільні, але впевнені успіхи. А вплутуючи країну у війни, його критики лише нашкодять Америці.
Обама висловив настрій американського народу, якому вже набридло даремно проливати кров і марнувати гроші в Іраку та Афганістані. Опитування громадської думки, проведене восени Центром П’ю, показало, що 52% респондентів хотіли б, аби США «займалися на міжнародній арені власними справами». Це найвищий показник за півстоліття опитувань. Але, коли про необхідність діяти з належною обачністю говорить американський президент, світ чує небажання, особливо коли справа доходить до головного для кожної супердержави: її готовності воювати.
Зараз у цій готовності сумніваються союзники Америки, які відчувають загрозу ззовні. Десятки років гарантії безпеки з боку США лежали в основі зовнішньої політики Японії; тепер під час свого азійського турне Обама мусив повторно запевняти Токіо в американській підтримці на випадок, якщо КНР захопить спірні острови Сенкаку (відомі як Дяоюйтай у Китаї). Після млявої підтримки Обамою інтервенції в Лівію та Малі, а згодом задкування в Сирії Ізраїль, Саудівська Аравія і деякі арабські емірати сумніваються в тому, що Америка хоче підтримувати порядок на Близькому Сході. Нині, коли Владімір Путін розриває на шматки Україну, східні європейці бояться стати наступними.
Кожна ситуація особлива по-своєму, але в резонаторі світової політики вони накладаються одна на одну. Азійські держави зазначають, що 1994 року в обмін на відмову від ядерної зброї Україна дістала від Росії, Америки і Британії гарантії безпеки своїх кордонів. Держави Балтії не забули «червоних ліній», перейдених у Сирії. Арабські принци та китайські посли рахують сенаторів-республіканців, які виступають за ізоляціонізм США. А все це разом сіє серед друзів і ворогів зерна сумніву: у день «Ч» Америка може не прийти на допомогу.
Корінь сумніву
Політика стримування, звісно, завжди містить якийсь елемент сумніву. Між переконаннями, що будь-який американський президент захищатиме власне територію США і що Америка не воюватиме з Росією через Україну, – безліч можливих комбінацій. Багато залежить від розвитку подій у кожному окремо взятому випадку. Але діапазон між цими двома переконаннями дуже швидко заполонили сумніви – і тепер над світом нависла загроза перетворення на небезпечніше, страшніше місце.
Дивіться також: Тренування курсантів Військово-морської академії США
Регіональні потуги вже й так намагаються домінувати над своїми сусідами. Дедалі агресивніше заявляє про свої територіальні претензії Китай; нахабніше втручається в сусідські справи Росія. У 2013 році Азія вперше перегнала Європу за обсягом витрат на озброєння – свідчення того, що азійські країни збираються розраховувати в питаннях захисту на власні сили. Якщо Обама не досягне згоди з Іраном, Близький Схід охопить жахіття поширення ядерної зброї. А ключовий момент цього всього такий: сумніви живляться сумнівами. Коли сусід озброюється і немає певності, що супердержава надішле військову допомогу, тоді краще й собі озброїтися. І поки одна половина лідерів засуджує тактику Путіна, друга придивляється, щоб і собі таке повторити.
Маніпуляції на кшталт тих, що їх бачимо зараз у гарячих точках на Сході України чи в Південно-Китайському морі, можуть видаватися далекими від Толедо чи Турина. Але Захід, зрештою, дорого заплатить за посягання на світовий порядок. Унаслідок цього ослабнуть міжнародні норми (як-от свобода судноплавства). У більшості розв’яжуться руки, щоб утискати меншини, які відтак ставатимуть біженцями. Буде важче підтримувати глобальні суспільні блага на кшталт вільної торгівлі чи боротьби із транскордонним забрудненням. Глобальні інститути стануть менш гнучкими. Нарікання американців на невдячність світу, який користається з економічної, дипломатичної та військової потужності Сполучених Штатів, не вкладаючи нічого від себе, зрозумілі. Але водночас це дає американцям надзвичайний привілей діяти в системі, яка загалом вигідна їм.
Головний біль для гегемона
Критики, що звалюють усю вину на Обаму, не мають рації. Зрештою, не він посилав війська на вулиці Багдада із сумнівною місією. Та й Америка ніяк не змогла б утриматися на тих висотах глобального домінування, до яких її підніс розвал Радянського Союзу. Китай, ставши велетнем на світовій арені, цілком очікувано захотів більшого впливу. Крім того, Обама часто робить правильні кроки: попри порушення Будапештського меморандуму від 1994 року, ніхто не думав, що він повинен був послати американські війська до Криму.
Дивіться також: США готові направити війська до країн-членів НАТО через російську загрозу
І все ж Обамі вдалося погіршити й без того погану ситуацію у двох аспектах. По-перше, він порушив основне правило стратегії стримування з боку супердержави: обов’язково зберігати вірність слову. Він провів «червону лінію» в Сирії, пообіцявши покарати Башара Асада за застосування хімічної зброї. Коли той її використав, Обама нічого не зробив. У відповідь на агресію Росії господар Білого дому погрожував суворими санкціями, а вони виявилися посередніми. На це він мав свої причини: в Сирії його підвела Британія, Європі потрібен російський газ, а вдома нервується Конгрес. Але все це разом свідчить про одне: слабкість.
По-друге, Обама виявився неуважним другом. Він довірив підтримку порядку в світі коаліціям дипломатично настроєних демократій-однодумців. У цьому є сенс. Тільки-от вибудувати ці коаліції він не зміг. А дипломатичні методи в обходженні з «білими воронами» на кшталт Ірану та Росії ведуть до поступок, які непокоять союзників Америки. Тим часом довіру вселяють не тільки запевняння про підтримку, а й власне застосування сили.
А ще довіру легко втратити, але важко повернути. Хоча є в цьому всьому й позитивні моменти: ослаблений Захід (як ми охрестили його після сирійського фіаско) все ще сильніший, ніж він сам вважає. Америка стоїть набагато вище за решту країн у плані військових видатків і досвіду. На відміну від Китаю та РФ, вона має неперевершену мережу союзників. За останні кілька років зі США зближувалися Малайзія, М’янма, В’єтнам і Філіппіни – усі в пошуках захисту від Китаю.
Нашому сприйманню властиво змінюватися під впливом подій: у 1991 році, наприклад, Джордж Буш-старший усипав на горіхи Саддамові Гусейну і припинив цим усі балачки про «в’єтнамський синдром» Америки. Але нинішнє трактування Заходу не зміниться, доки він сам не усвідомить, що втрачає. Європейці гадають, що можуть користатися з американської безпеки, нічого не докладаючи від себе. Демократії, що стрімко розвиваються, на кшталт Індії та Бразилії роблять іще менше для зміцнення системи, від якої залежать. А Сполучені Штати заклопотані тим, щоб не втягуватись у міжнародні проблеми. Коли Обама став президентом, світ говорив, як приборкати Америку. Нині й він, і його країна повинні зрозуміти, що питання змінилося.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com