Почну з того, що російська в нас не зникне ні за рік, ні за десять, ні, може, навіть за сто, хай би як цього хотілося радикальним патріотам. У кращому (гіршому?) разі вона звузить сферу функціонування. Інше питання: якá саме російська? Яка?! Вийдіть на вулицю, ввімкніть телевізор, радіо, відчуйте різницю між тим, як говорять кияни, харків’яни, дніпропетровці, й тим, як висловлюються герої досі не заборонених російських серіалів. Там, «за порєбріком», наших людей упізнають миттєво й безпомилково, і річ не лише у вимові. Наше знамените «г» (до речі, домовимося раз і назавжди, що воно не фрикативне, воно фа-рин-галь-не), наше заднє «а», наше неоглушене «в» у кінці слова — ні, це не російська, точніше така російська, яку росіяни не визнають своєю. Тільки коли треба захищати «русскій мір», але то вже тема геть не мовознавча.
«Наша» російська засмічена українськими словами й численними кальками з української. Саме засмічена, а не збагачена, хоча деякі філологи вже готові оголосити українську російську окремим варіантом із власною нормою на кшталт американської англійської. Якби ж тільки гуманітарна сфера України досі не була пов’язана тисячами ниточок із «мовою-дахом» (це не метафора, а легальний термін) і дах цей не містився далеко за українським кордоном. У своєму «вуличному» варіанті «наша» російська живиться саме ззовні через телевізор, радіо, інтернет, а освічені верстви й далі орієнтуються не на умовну регіональну, а на цілком реальну московську норму. Одесит Борис Херсонський і киянин Олександр Кабанов пишуть свої чудові вірші не одеською й не київською, а російською російською. Інакше було б дивно.
Читайте також: За рибу гроші-4
Ну й гаразд. Зрештою, політика політикою, а культура кордонів не має. Хіба? Невже інструмент ніяк не впливає на результат процесу? Індивідуальна майстерність, вольове зусилля можуть хіба що компенсувати те, що в стихійному порядку мимоволі випирає з тканини мови.
Що не так із російською? А те, що нинішня російська (не лише в Україні, а передусім у самій Росії) — це не мова Буніна, Набокова, Пастернака. Це мова Сталіна, Брєжнєва й Суслова, мова газети «Правда» й ради ветеранів при ЖЕКу № 512, суттєво розбавлена кримінальним діалектом у 90-ті роки минулого століття й відполірована могутнім валом сучасної попси. Водночас російська надзвичайно багатозначна, вона заряджена на іронію, сарказм, усілякі натяки й подвійне дно, що практично не піддається перекладу — наслідок адаптації до років цензури та політичного контролю.
Процитую Оксану Забужко: «Філософська герменевтика (М. Гайдеґґер, Г. Ґадамер) успішно довела, що насправді не ми володіємо мовою, а, навпаки, мова володіє нами. Не вербалізоване, не впіймане словом вислизає з ясно освітленого кону свідомости в темну млу непевних, хаотичних відчуттів — єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас реально: мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не інакшим, накидає нам світогляд».
Ще й ще раз: мова — сума текстів, що нею озвучені. «Терки», «крыша», «откат», а також «скрепы», «пиндосы», «гейропа» та «либерасты» — таким є активний шар актуального російського словника. А коли додати, що фразеологія, тобто стійкі словосполучення, які однаково зчитуються всіма членами мовної спільноти, належить мові (поряд із лексикою, морфологією та синтаксисом), то слід визнати, що «за нашу і вашу свободу» — це частина польської мови (і польської свідомості), а «ядерный пепел» і «мочить в сортире» — невід’ємна частина російської. Нічого особистого.
Читайте також: За рибу гроші-3
Українській у цьому сенсі парадоксальним чином пощастило: через тривалі обмеження її використання, особливо в офіційному вжитку, у ній затрималося значно менше радянських штампів, хіба що «партія веде» й «чуття єдиної родини», та й те треба довго згадувати.
«На Лабутенах …нах и в о…ительных штанах» — ось, на жаль, сучасна подоба мови Чєхова та Блока, до яких досі апелюють захисники двомовності. Потрібні нові Платонов, Шаламов і брати Струґацкіє, щоб вилікувати родимі плями комуністичної та кримінальної диктатур на тілі «великого и могучего, правдивого и свободного». Доки того не станеться, — а це не наше завдання й узагалі не наша справа, — для багатьох українців (не для всіх, але, безумовно, для носіїв тонкого слуху) російська залишиться мовою ворожнечі, мовою ненависті. Навіть якщо нею користувалися героїчні захисники Донецького аеропорту імені С. Прокоф’єва.