Ішлося, як годиться, про мову та відповідний закон, і при тому, що я вважаю себе доволі послідовним і принциповим бійцем на цьому фронті, отримав чимало звинувачень у зраді. Тим не менше, загальний градус обговорення переконав мене, що варто повернутися до теми, на яку я вже чимало вправлявся в Тижні. Публікую шматок свого «не можу мовчати».
— Українська мова не така вже проста й приступна. Опанувати її в дорослому віці вимагає неабияких волі, зусиль і… кваліфікованої допомоги.
— До якої міри непроста? Є відома діаграма мого вчителя Костянтина Миколайовича Тищенка, професора КНУ імені Шевченка, де наочно представлено умовні відстані між мовами на підставі кількісних розбіжностей передусім у лексиці. Між українською та російською дистанція у 38 одиниць, між українською та польською лише 30. Всього лише 30…
— Для того щоби гарантовано вивчити польську мову з нуля (охочих не бракує зі всім відомих прагматичних міркувань) до рівня С1 або С2 (академічний) на курсах, які гарантують якийсь результат, охочі мають відвідати 240 занять. 240 занять — це два з половиною роки, 120 тижнів плюс канікули, 5 семестрів двічі на тиждень під керівництвом вельми досвідчених викладачів, за допомогою відпрацьованих методик і модерних посібників.
Читайте також: Шукати ворога під ліхтарем
— Ви що, вважаєте, що українська простіша?
— Знайдеться чимало знайомих і незнайомих, які скажуть: я виріс у російськомовній родині, але опанував, головне — бажання. Треба зануритися в середовище, читати тільки українською, дивитися українські фільми, слухати українську музику… Знаю, сам такий. Водночас як людина, яка фахово вміє навчати мови та вивчати мову, кваліфіковано скажу, що цього недостатньо. Хай там як, потрібна якась методика, якийсь план. Бажано підручник. А також ментор, який виправлятиме помилки в режимі реального часу, звертатиме твою увагу на слабкі місця, підбадьорить, коли треба.
— Є люди з талантом до мов, усі це знають. Є люди, яким мови не даються, до них потрібен окремий підхід. Є, нарешті, люди, які з віком повністю втрачають «вікно» лінґвістичних здібностей. Мотивація, добра воля, свідомість, щирість мають значення, але, на жаль, не вирішальне. Аргумент «а чому я зміг?» нерелевантний.
— Школа. Тридцять років тому можна було послатися на те, що «я укрáинский в школе не учил», а тепер кожен, кому менш ніж 40, вивчав. Але, перепрошую, як вивчав? Усі ми знаємо стан нашої середньої освіти, традиції, ресурси, методики… Я неодноразово наводив приклади зі свіжого підручника за 4 клас. «Тонка хмаринка… Синьоока річка… Рясний дощик… Шелестлива берізка… Сю-сю-сю…» Ви серйозно вважаєте, що на такому матеріалі можна вивчити мову, щоби в подальшому користуватися нею в побуті, на виробництві, в бізнесі, в академічній сфері, в творчих практиках? Really?
— Нарешті підходжу до основного пункту. Держава ухвалила закон, вона має подбати про те, щоби він виконувався. А це не лише санкції за його порушення, а й інструменти його забезпечення. Українська держава зобов’язана надати можливість кожному громадянину — громадянину передовсім! — вивчити мову не в режимі особистого подвигу, а в нормальному рутинному порядку. Для цього мають існувати: а) методики та підручники; б) установи та кадри. Добротний підручник української для російськомовних дорослих і мережа державних курсів (або приватних, проте сертифікованих і, можливо, частково дотованих), не обов’язково безкоштовних, але доступних більшості. Зараз є сила-силенна підручників, але для іноземців, студентів із різних країн — англомовних, арабомовних, іспаномовних, китайськомовних… Крім російськомовних. Крім своїх.
Читайте також: Сморід на слух
— Необхідність курсів — не новина. Їхнє створення є, чи принаймні було, серед завдань Міністерства культура та інформаційної політики. Була сила-силенна нарад на найвищому рівні. Напевно, існує план-графік. Напевно, немає фінансування. Держава не виконує свого обов’язку. Нам не звикати.
— Єдина з мені відомих структур, що усвідомила першочерговість завдання в інтересах цілої української нації, — група волонтерів, яка зібралася в освітньому проєкті «Є-мова» на чолі з чудовою Анастасією Розлуцькою…
Резюме: я не маю жодного сумніву в необхідності якомога менш компромісного, якомога менш гнучкого й безумовно негайного виконання Закону про державну мову. Водночас я наполягаю на:
а) якомога швидшому підключенні держави до загальнонаціонального лікнепу;
b) попри всі можливі, й на жаль, більш ніж реальні травми минулого й сьогодення, опанувати себе й припинити невротичні напади на своїх, принаймні доки ви не відзначилися на якійсь конструктивнішій ділянці нашого спільного фронту.