За трохи більше, ніж два десятки років незалежності в окремих регіонах України утворилися справжні феодальні князівства, де умовний голова району перебуває на посаді щонайменше 15 років, а в органах влади вже давно окопалися його брати, сестри, свати й куми. І займаються такі «сімейні колективи» чим завгодно, лише не відстоюванням інтересів місцевих громад. Які, власне, від виборів до виборів голосують за одних і тих самих людей, часом купуючись на гречку, часом — на лавки біля під’їздів, а часом — і на банальні пустопорожні обіцянки. Активні громадяни після кількох років боротьби з такою системою можуть розчаруватися й опустити руки, переконуючись, що від них нічого не залежить і простіше буде не втручатися у «брудну політику».
Але, як свідчить практика, ситуація не настільки критична.
У темному царстві
Одним із ключових інструментів для проведення змін, хоч як це дивно звучить, можуть стати місцеві вибори. Попри низку перешкод. Так, на останніх виборах новим політичним силам і громадським активістам було досить складно потрапити до органів влади без співпраці з великими партіями. Однією з причин цього, за словами активістів, став новий закон, який ухвалили за кілька місяців до початку виборчої кампанії. Він обмежив можливості самовисування активних членів громад. Окрім того, ускладнив потрапляння малих, місцевих, політичних партій до рад, оскільки було підвищено прохідний бар’єр (із 3% до 5%) та встановлено досить велику заставу для участі у виборах. До того ж не було запроваджено обмеження на використання реклами в агітаційній діяльності. Таким чином місцеві політичні організації, не маючи потужного фінансового чи медійного ресурсу, опинилися в нерівних умовах із сильними, загальнонаціональними, політичними проектами.
Читайте також: Небезпечні стереотипи
Як зауважують активісти, після Революції гідності не відбулося помітного зростання нових політичних сил на регіональному рівні. Активний прошарок суспільства не зміг об’єднатися в надпартійний рух, який був би здатен скласти конкуренцію старій системі. Скажімо, у тому ж Харкові, попри сусідство з Росією та частиною окупованого Донбасу, є значна частина свідомого суспільства, яка готова відстоювати свої інтереси на регіональному рівні. Проте не було яскравого лідера, за яким могли би піти ті ж таки євромайданівці та волонтери. Натомість можна говорити, що більшість умовно нових партій не є такими в класичному розумінні. Радше це політичні проекти, які виникають перед виборами, а після — зникають. Зазвичай у них немає розгалуженої мережі представництв у регіонах, відсутня історія та ідеологія.
До того ж, наголошують активісти, у більшості міст України, навіть у Києві, рівень розвитку самоврядування й залучення громад до прийняття рішень дуже низький. Громади не завжди поінформовані навіть щодо проектів рішень. Уже не кажучи про наявність у суспільстві сучасних форм самоврядування, коли не представницький орган здійснює управління, а самі громади залучаються до процесу прийняття рішень. При цьому використовуються сервіси петицій, електронного голосування тощо. До речі, зауважують активісти, такі форми управління давно є популярними й застосовуваними в Європі. Водночас в Україні не лише переважна більшість місцевого населення, а й подекуди соціально активні громадяни знати не знають про подібні інструменти. І чим далі в регіони від центральних міст, тим ситуація гірша.
А надто в невеликих селищах і містечках.
Активісти в різних регіонах України, з якими вдалося поспілкуватися, зазначають: не всі питання вирішуються на місцях. Скажімо, на процес нинішніх виборів міських голів (одіозні фігури в тому ж таки Херсоні чи Харкові) впливала ЦВК у Києві. За бажання й волі, приміром, Геннадій Кернес чи Володимир Сальдо могли б і не потрапити в бюлетені. Активісти переконані: якщо Київ буде й надалі йти на компроміси чи просто домовлятися, вирішувати «проблеми» грішми, підкилимними домовленостями, ситуація залишиться без змін.
Із системою чи проти системи
Попри, здавалося б, не надто райдужні перспективи, підстави для стриманого оптимізму є. Скажімо, частина політичних сил, які пройшли на виборах до рад, підтримують підвищення рівня прозорості й відкритості місцевих органів влади. Серед пропонованих заходів — публікація проектів рішень, а також прийнятих рішень місцевих рад і виконавчих органів влади, запровадження сервісів електронних звернень і петицій. Інша справа, що в багатьох радах такі політсили можуть не мати необхідної більшості, щоб запровадити якісно нові стандарти. Але за підтримки громади, яка активно наполягатиме на цьому, реалізації нових ініціатив можна домогтися й перебуваючи в меншості. Наприклад, низка місцевих рад в Україні прийняла положення, яке зобов’язує місцевих депутатів декларувати конфлікти інтересів, якщо проект якогось рішення, розглядуваного депутатом, може стосуватися його особисто, сім’ї чи власного бізнесу. Активісти переконані, що ця вимога стане одним із запобіжників проти корупції в регіонах.
Читайте також: Прокляття меншовартості. Чому малоросійство культивує поразку
Крім того, наполягають активні члени громад, необхідно проводити роботу з місцевим населенням, пояснювати важливість нових ініціатив, у такий спосіб завойовуючи підтримку людей. Так, зазначають активісти, це довгий і складний процес, який не дасть швидких результатів. Проте останні вибори свідчать, що частина соціуму все більше орієнтується не на яскраву зовнішню рекламу, а на ідеї та реальну діяльність. Більшість людей, з якими вдалося поспілкуватися, наголошують: змінювати систему й протистояти не надто чесним політикам можна не лише за допомогою сили (як у Врадіївці). Це крайній крок. Допомогти у вирішенні проблем міг би той же Київ. Точніше загальнонаціональні партії, які принаймні, декларують підтримку демократичних принципів. В ідеалі в невеличких «удільних князівствах» великі політичні гравці могли би протистояти «царькам», що фактично окупували регіони. Виставивши своїх кандидатів, ці політичні сили мали б змогу потіснити олігархів районного масштабу.
Але не варто сподіватися лише на зовнішню допомогу. В Україні вистачає прикладів, коли громади впроваджували в життя власні ініціативи наперекір місцевій владі або у співпраці з нею.
Так, на Київщині є село Бобриця, де окремі члени громади вирішили брати участь в управлінні розвитком села, не будучи в селищній раді й інших органах управління. Вони створили ініціативну групу й благодійний фонд для залучення коштів, які використовували для реалізації проектів. Згодом ця ініціативна група розробила стратегію розвитку села й подала її на обговорення до місцевої ради. Водночас проводилося активне інформування місцевих жителів та залучення їх до обговорення проектів. Активісти зауважують, що таким чином вдалося реалізувати ряд ініціатив: провести фестивалі стрит-арту, встановити в селі інформаційні дошки, облаштувати велодоріжки тощо. Такий формат роботи дозволяв і не конфліктувати з владою, і залучати членів громади до управління та реалізації ініціатив разом із місцевою владою. Але навіть за відсутності діалогу з владою робота з членами громади, якщо вона активна й пропозиції, які вносяться, цікаві, рано чи пізно приведе до підвищення їх популярності й підтримки серед людей. Це, своєю чергою, створює для ініціаторів проектів можливість у перспективі бути обраними до місцевих рад і, вже маючи потрібні повноваження, реалізовувати свої ініціативи.
Читайте також: Сібе Шаап: «Майдан був повстанням, яке змінило людей, але не змінило політичну систему»
Останні місцеві вибори — підтвердження того. Скажімо, у селищі Тяглова, що на Харківщині, на виборах місцевого голови перемогла не відома широкому загалу Анна Геращенко. Активісти наголошують, що дівчина прийшла в повністю зрадянізовано-«ватне» селище, але змогла об’єднати навколо себе людей, знайти підтримку своїх ініціатив і, врешті, перемогти на виборах. На Херсонщині мером невеличкого міста Цюрупинськ став блогер Дмитро Воронов, а в Глухові на Сумщині перше місце на виборах очільника міста отримав Мішель Терещенко, посунувши на цій посаді ставленика регіонального
олігарха Андрія Деркача.