Відбувалися протестні акції під різними приводами, але спільна риса більшості – переважна аполітичність на початку з поступовим доповненням політичних вимог.
Виступи здебільшого були локальними, або територіально, або в розрізі соціальних груп, порушенням інтересів яких спричинені.
Багато протестів об’єднує бунт проти кричущої несправедливості, як це було у Врадіївці, Миколаєві, Семиполках тощо, чи з метою захисту своїх прав, як у Лисичанську, Первомайську, Чаусовому, акції чорнобильців, мовні протести тощо.
«Такі виступи переважно викликали співчутливе ставлення решти населення, однак без готовності активно підтримувати «чужі» інтереси. Саме це давало владі змогу «вирішувати проблеми в міру їх появи» й нейтралізувати протестні настрої, що хоч і притаманні, як засвідчують останні соціологічні дані, більшості українців (а понад третина взагалі готова взяти участь в акціях), однак украй фрагментовані у виявах. На відміну від, приміром, Болгарії, Туреччини, Бразилії чи Єгипту, де чинників для мобілізації сотень тисяч мітингувальників було не більше, ніж в Україні», – йдеться у статті.
Детальніше читайте у матеріалі Андрія Скуміна та Богдана Буткевича «Чи повстане Україна» у № 28 «Українського тижня»