Першу спробу створити широку коаліцію робив ще президент Ющенко: після підписання в серпні 2006-го Універсалу національної єдності вона де-факто існувала за участю «Нашої України». Тоді автор цих рядків був одним із небагатьох оптимістів, які припускали можливість досягнення «історичного компромісу». Але зірвалося: Партія регіонів вирішила взяти реванш і монополізувати владу.
Та ідея широкої коаліції з регіоналами – чи то «Нашої України», чи то БЮТ не вмерла, і це свідчить про те, що політики та бізнес-еліти розуміють небезпеки поляризації країни під час виборів, але ще більше бояться перемоги опонента і втрати влади. Тому й змушені шукати компроміс, який неминуче включає ПР як одного з головних гравців. Щоправда, після утворення другого помаранчевого уряду був інший варіант: у разі узгоджених дій прем’єра та президента ПР неминуче б диференціювалася, частина її де-факто приєдналася б до більшості, й проблему поляризації країни можна було б зняти. Але постійні прагнення Банкової звалити уряд за допомогою цих самих регіоналів призвели до того, що вона сама себе перехитрувала, заваливши рейтинги і Ющенка, і «Нашої України», і посприявши переговорам БЮТ і ПР.
Українська політика давно вже стала постпомаранчевою, й до цього долучилися всі лідери Помаранчевої революції (від Ющенка з Тимошенко до Кириленка з Луценком). Настав відомий історикам і політологам термідор: на зміну революціонерам приходять більш помірковані (часто це представники колишнього режиму), які відмовляються від гасел революції (в нашому випадку «бандитам – тюрми»). Але термідор не є повним поверненням до минулого. Швидше, це означає, що немає революційного стрибка, але є еволюційний розвиток, і вектор 2004 року (хай і зигзагоподібний) залишається.
Ключовою в нинішньому компромісі двох мегагравців є спроба здешевити приз президентських перегонів. Це можна було б зробити за рахунок обмеження повноважень президента, реформи місцевого самоврядування, відкритих регіональних списків, зберігаючи при цьому прямі вибори президента (як у Польщі). Але, схоже, часову можливість такого рішення вже втрачено.
Низка ідей, що їх, як кажуть, обговорюють БЮТ і ПР, навряд чи є прийнятними. Пролонгація повноважень парламенту не має правового обґрунтування. Пропорційна ж виборча система з бонусом для переможця можлива, вона діє в Італії (мета – стабілізувати парламент), водночас саме пропорційність апріорно виключає (на відміну від мажоритарки) парламентські вибори в 2 тури.
Але найбільше ламається списів навколо виборів президента в парламенті. З правової точки зору, це можливо. Є демократичні країни, де президента обирає або парламент (Чехія, Угорщина), або колегія з представників парламенту й місцевої влади (Німеччина, Італія). Є й негативні приклади – та сама Молдова. Вразливість такої моделі в тому, що потрібно шукати важелі, які збалансовуватимуть імовірне всевладдя парламенту. В Німеччині й Італії – це децентралізація країни, потужна роль Конституційного Суду, можливості другої парламентської палати.
В Україні ж головним аргументом проти такої моделі є переконання більшості українців у тому, що саме вони мають обирати президента й таким чином впливати на владу. Тому Ющенко здобуває можливість контргри на проведенні загальноукраїнського референдуму щодо Конституції – хоча це не рятує його президентські перспективи, але дає шанс залишитися в політиці на чолі парламентської сили. Яценюк, Кириленко, Гриценко заявляють про необхідність опору рішенням, які монополізують владу мегагравцями. Щоправда, населення втомлене, а БЮТ і ПР говорять про об’єднання, аби подолати кризу і врятувати країну. Та ризик для Тимошенко ще й у тому, що в якусь мить ПР може «зіскочити», а авторитетові БЮТ серед виборців буде вже завдано непоправної шкоди. А ще потрібно двічі чекати на рішення Конституційного Суду, який мусить санкціонувати видозміну Основного Закону.
Мегакоаліція близька як ніколи, але крапку не поставлено, й тому рівняння поділу влади все ще не є вирішеним.