Уже впродовж 50 років до Торонто з’їжджаються вершки кінематографу, щоб зустрітися на найбільшому в світі кінофестивалі TIFF (Міжнародний кінофестиваль у Торонто).
Ми щороку намагаємося побачити хоча б кілька фільмів, яких точно не знайдеш у великих комерційних мережах, бо їх показують переважно саме на фестивалях. Цьогоріч на фестиваль у Торонто відібрали 292 фільми з понад тисячі поданих, зокрема два фільми з України — «Простий Солдат» і «За Перемогу!».
Звичайно, ми подивилися обидві стрічки, трохи через «патріотичний» обов’язок, а трохи з чистої цікавості, що ж сьогодні пропонують українські митці.
Обидва фільми розповідають про війну, хоча кожен з іншої перспективи і з різної відстані.
«Простий Солдат» — це досить нетипове документальне кіно, а «За Перемогу!» можна охарактеризувати як парадокументальний художній фільм або, як назвав його часопис The Hollywood Reporter, «чорна комедія».
«Простий Солдат» — це робота українського кінематографіста Артема Рижикова й колумбійського режисера й продюсера, переможця Emmy й BAFTA Хуана Каміло Круза.
Історія, яку фільмували понад три роки, починається ще до повномасштабного вторгнення Росії, коли українські цивільні — учителі, представники кіноіндустрії, студенти, держслужбовці, люди фізичної праці проходять військові навчання в очікуванні війни.
Коли 24 лютого 2022 року Росія нападає на Україну, український кінооператор Артем Рижиков опиняється в самому епіцентрі нової реальності. Він залишає свою любов Іру, і попри страх бути солдатом вступає до лав Територіальної оборони. Маючи позивний «Canon» він документує війну зсередини, фіксуючи історії своїх колег-військових — Марти, Фантома, Медика й Сергія — які протистоять хаосу й брутальній дійсності сучасної війни. «Простий солдат» — це інтимна, глибоко людська оповідь про любов, обов’язок, дружбу й ціну війни, що показує як спустошення, так і моменти надзвичайної витривалості.
Артемова камера, що колись слугувала оповіданню просто цікавих історій, стає зброєю пам’яті, способом дати свідчення. Рятувальним колом. Це синопсис, але справжня дійсність, звісно, багатша, не лише в кіно.
Під час зустрічі з авторами на фестивалі я дізнався багато деталей, про які у фільмі згадується лише побіжно.
Упродовж трьох років на фронті Артем з кінооператора, який зняв понад 900 годин матеріалу (їх у Болівії старанно монтував співавтор фільму Хуан Каміло Круз), стає командиром військової бригади і має дедалі менше часу на кінодокументування війни, не кажучи вже про новостворену родину, яку він залишив. Коли його запитали, чи буде в нього час навідатися до своєї дружини й маленької дитини, які вимушено перебувають в еміграції, він зі смутком в очах відповів: «Одразу ж після фестивалю в Торонто я повертаюся на фронт до своїх «співбратимів». Адже такий нині кар’єрний шлях від талановитого кінематографіста до «Простого солдата».
Уже пишучи цю колонку, я побачив новину:
«Щойно оголосили переможців конкурсної програми, де українська стрічка «За Перемогу!» Валентина Васяновича стала переможцем у категорії Platform Award. Ця нагорода відзначає стрічки з високою художньою цінністю та сильною режисерською візією. Переможець отримає грошову винагороду у розмірі 20 000 CAD».
На тлі цієї новини мені не годиться критикувати фільм Валентина Васяновича, зрештою, як ми бачимо, усе геть непогано, хоча:
Надто повільний темп, у деяких сценах він може спричиняти враження стагнації. Поверхневе зображення деяких ключових персонажів, особливо дружини й доньки, послаблює драматичну лінію їхніх стосунків із героєм. Теми нереалізації і творчої фрустрації головного героя можна було краще розвинути. Деякі сцени не мали виразної драматичної мети, а емоційні «удари» не завжди б’ють так сильно, як мали б.
Це все, що мені вдалося виснувати, а тепер — що каже синопсис:
«Роман (Валентин Васянович), режисер, який бореться з фінансовими труднощами, мріє про повернення в кінематограф. Живе в Києві з 18-річним сином (Григорій Наумов), тоді як його кохана дружина (Маріанна Новікова) і донька-підлітка залишаються у Відні, місті, до якого вони втекли під час повномасштабного вторгнення Росії».
Фільм був знятий невеличкою командою, що складалась заледве з шести людей — усіх близьких друзів режисера. Вони допомагали одне одному, граючи в фільмі і стаючи за камеру. Васянович назвав проєкт «підтримуючим» і сказав, що його реалізація дала їм «величезне психологічне вивільнення», допомігши ненадовго втекти від стресу війни.
Оператори Михайло Любарський і сам Васянович у деяких сценах знімають камерою «з руки», а в інших — дуже статично, надаючи історії, що розгортається в реаліях київської буденності, інтимного характеру. Цей вибір способу роботи операторів дає картинці найбільшу силу: відчуття реалізму, яке втримує глядача навіть тоді, коли темп оповіді надто сповільнюється. Місцями фільм більше нагадує сирий, сповільнений потік повсякденного життя, ніж зрежисовану історію.
В інтерв’ю торонтському Variety перед прем’єрою фільму Васянович сказав: «Це справді допомогло нам відірватися від інших думок. Це була свого роду групова психотерапія».
Васянович — режисер, сценарист, режисер монтажу й виконавець головної ролі — увінчує свою дистопічну трилогію (що включає також «Атлантиду» (TIFF 2019) і “Відблиск” 2021 року) застереженням для співгромадян. Якщо українці хочуть кращого майбутнього, їм доведеться — хоча це може прозвучати для всіх болісно — перемогти не лише росіян. Частково «чорна» комедія, частково — трагедія, новий фільм Васяновича гучно звучить, немов популярний тост, який неодноразово виголошують за спільним слотом друзі режисера: «За Перемогу!».
Тож так крок за кроком ми ідемо «до перемоги!», навіть якщо це поки що лише «Перемога» на дуже престижному фестивалі TIFF у Торонто.