Найцікавіше те, що ставлення материкових українців до Криму також донедавна характеризувала ця приказка, хоча її навіть не знають. За Перекопом землі немає – за Перекопом завжди було тільки море: на курорт їздили, заплющуючи очі на все, що довкола. Крим був радше пейзажем, який сприймали безвідносно до того, що існує в його межах. Анексія стала наслідком, зокрема, байдужості як кримчан до України, так і українців до Криму, а якщо узагальнити – наслідком відсутності державницького мислення в одних і в інших.
Анексія запустила певні процеси у свідомості (тільки Майдан на це не спромігся б). Нині лише сліпий не помітить, як зріс інтерес до Криму серед материкових українців. Два роки тому годі було уявити, що лекції, скажімо, про кримськотатарську історію й культуру збиратимуть у Києві чи Львові повні зали. Так само багато кримчан раптом почали вважати своєю батьківщиною не Крим, а Україну.
Закривши півострів міждержавним кордоном, анексія водночас відкрила за Перекопом землю. Чимало кримчан почали шкодувати за цією втраченою землею. Чимало материкових українців стали замислюватись: а що таке, власне, цей Крим?
Водночас нерідко можна почути (навіть від деяких відомих блогерів): та що Крим, хай уже собі, тут хоча б Донбас повернути… Звісно, кримчани, коли це чують, почуваються безпорадними й відкинутими.
Я уявляю, ба навіть достеменно знаю, як щовечора не одна сім’я у Криму збирається в кухні за столом і обговорює, які вдалося почути чи побачити «дзвіночки з України»: чи то – в новинах – слова президента, що Україна ніколи не визнає анексії півострова, чи то «випадкове» поєднання синього й жовтого кольорів на афіші в міській маршрутці. У всьому цьому вони вбачають натяк: «про нас не забуто» або «Україно, ми на тебе чекаємо, і нас таких тут багато».
Ледве не кожна моя телефонна розмова з кримськими друзями, які не переїхали на материк, завершується їхнім: «Ти там переказуй, хай про нас не забувають». Це можна почути від людей, які дивляться по інтернету українське телебачення, але не мають акаунтів у соцмережах, які в березні кілька днів і ночей поспіль стояли біля Верховної Ради АРК, які готові були боротися за єдність країни й надалі, але свої ж їм сказали «не рипатися».
Що можна робити сьогодні? Не скидати градуса зацікавлення – розмови українців про Крим не повинні сходити з порядку денного. Якщо ми зрозуміли, що важливі зміни мають іти знизу (здається, на політиків уже навчилися не надіятися), то саме знизу й потрібно просувати повернення Криму, і робити це всіма можливими засобами, передусім через медіа. Вони там – кримчани, що лишились у Криму, – витворюють і плекають Україну в собі, ми ж їм допомагаємо, зокрема, тим, що витворюємо й плекаємо в собі Крим. Нам легше: ми можемо вільно говорити – й ці розмови потрібні і нам, і їм, адже вони можуть говорити тільки дуже обережно або взагалі не можуть, і це слід розуміти. Ми можемо писати статті, організовувати лекції, розмови, виставки, публікувати книжки, навіть знімати фільми й ставити спектаклі – й робити це варто якнайактивніше.
«Україна ще мусить обжити власні міста», – писав у 1991-му Юрій Андрухович. Ішлося про те, що слід урбанізувати українськість, перетворюватися з нації селянської на міську, з домодерної на модерну. Зараз видається, що тоді, у 1990-х, було пропущено інший архіважливий момент: нам треба було (і необхідний був розвиток цієї теми інтелектуалами) докладати зусиль до того, щоб ставати єдиними, власне, ставати народом. Тодішню мить для творення єдності було втрачено – тепер, через більш ніж 20 років, ми приходимо до того, що для єдності нам потрібні не тільки скандування «Схід і Захід разом», що власні регіони нам слід пізнавати й Крим – це одна з тих Америк, яку ще належить відкрити. Очевидно, що йдеться не про шлях ура-патріотизму та проголошення на кшталт: Крим – це Україна, бо Крим одвічно український, бо тут хрещений князь Володимир. Пізнавати слід критично й уникаючи поверховості.
На позір видається, що Крим не лише відділяється, а й віддаляється. Дивлячись уважніше, помічаємо: він іде до нас, на материк. Передусім своїми мешканцями, які не змогли там лишатися й розселилися по містах і селах інших регіонів. Крим має йти до нас й у віртуальному сенсі – через артикулювання того, про що тривалий час мовчали. Психосоматика твердить: хвороба з’являється внаслідок певного способу мислення (нехтування теж є таким способом). Якщо переосмислити, зцілитися в думках, вона минає. У державних справах відбувається подібне. Переселені кримчани та взагалі вся ця ситуація змусять нас іще багато чого збагнути, дадуть відповіді на запитання, від яких ми довго відмахувалися (наприклад, про етнонаціональну політику). Часом пошук відповідей буде болісним, але це той біль, який веде до зцілення. Якщо ми вже взялися за ці зміни, не можемо їх кинути на півдорозі.