Ця історія Інни Печериці та її сина. Інна втратила на війні двох чоловіків, а син — двох батьків. Обидві новини прийшли до неї в різні роки. Щоправда, поруч був син, який вірив, що мама обере жити далі заради нього. Ярославу, сину, також було важко пережити втрати. Він став замкненим та обмежив спілкування з однолітками. Оскільки зараз він майже підліток, мама намагається знайти особливий підхід у спілкуванні, а понад усе Інна хоче зберегти теплі й ніжні стосунки з дитиною.
«Я хочу, щоби про моїх рідних героїв знали й пам’ятали, бо ці чоловіки не вагаючись стали на захист держави й віддали своє життя. Тому ми із сином відвідуємо заходи, які присвячені пам’яті про загиблих, я розміщую на всіх сайтах інформацію про них, їхні фото є на алеях пам’яті в Дніпрі та Києві. А восени на їхню честь висадимо дерева. Безмежна любов до них дає мені сили жити далі», — розповідає Інна про непростий досвід, який випав на її долю.
Інколи здається, що ця війна — наш останній шанс. Насправді так і є, адже коли гортаєш стрічку новин, де щодня наші друзі або ми самі по кілька разів прощаємося з дівчатами й чоловіками, з дітьми та їхніми мамами, коли щогодини приходить звістка про ракетні удари в різних містах України, коли вже без табу показують убивства наших полонених або вбивство ворогів, настає момент, у якому ставиш собі запитання: «Як прийняти це й не згоріти фізично, емоційно та ментально?».
Далі постає інше запитання: «Якщо втрати — це наша постійна історія вже з 2014-го, то як ми можемо про них говорити й писати, показувати й розповідати, щоб у разі будь-якого політично-військового сценарію про українську державу й наш народ не забули?».
Про втрати треба кричати в усіх медіа, щоб світ знав ціну нашої боротьби, водночас треба допомагати родинам полеглих військовиків увічнювати пам’ять про рідних. І не забувати про тих, хто просто зараз у пеклі на всіх напрямках фронту, гуртувати всі свої ресурси задля допомоги їм. Іншого варіанту немає. На кону — життя нації та дітей, які завтра можуть більше не побачити очей мами або тата — військовиків.
«…Клята війна забрала в мене двох коханих… Перший чоловік Юрій Печериця загинув у 2015 році, другий — Олександр Тіхоміров — у 2022-му», — розповідає Інна свою історію. Вона стала також однією з героїнь серіалу «Людські мости».
Про Юрія Печерицю
Юрій Печериця родом із селища Машівка Полтавської області, був єдиним сином. У 2006-му переїхав у Дніпро й заснував підприємство з міжнародних перевезень. Через рік Юрій та Інна одружились, а через два в них народився син Ярослав.
«Мій перший чоловік був надійним, порядним і завжди приходив на допомогу. Активний і життєрадісний, він мотивував усіх навколо», — з теплом згадує Інна.
У далекому, як тепер здається, червні 2014 року Юрій пішов добровольцем на АТО. Тоді добровольців було набагато менше і їхні вчинки захоплювали й ставали особливим прикладом для оточення.
Юрій брав участь у боях за Дебальцеве, Вуглегірськ, Луганськ, служив у Бахмуті. Він завжди підтримував ідею вільної України, хотів, щоб діти зростали в державі, де кожен має свободу слова й вибору. Знаючи, що йому є що втрачати, спочатку вирішив захистити дім і родину, а вже потім повертатися до бізнесу, розвитку та кар’єри.
«Юра врятував побратимів. Уночі з 30 на 31 серпня 2015 року о другій ночі під Горлівкою мій чоловік підірвався на фугасі під час виконання бойового завдання», — розповідає Інна.
Другого вересня 2016-го в Полтавській області, у селищі Машівка, у школі, де навчався Юра, було відкрито меморіальну дошку на його честь. Вулицю, де жив Юрій, а тепер живуть його батьки, перейменовано на вул. Юрія Печериці.
«Війна забрала в мене в той момент єдине кохання, щастя, надію, захищеність, упевненість, радість… Ось так живеш, а потім за одну мить втрачаєш усе й ніби помираєш сама. Було відчуття, що тебе поховали разом з ним. Перестаєш відчувати, а потім настає важке осмислення… Коли ти розумієш, що це не сон і це дійсно сталося з тобою… Перші місяці я існувала й плакала, ставила собі одне запитання: чому? Я не пам’ятаю, як пройшов рік після загибелі Юри, у мене не було бажання жити», — додає Інна.
Поруч був маленький син і батьки. Інна пригадує годинник Юрія, який їй передали разом з речами загиблого чоловіка. Цей годинник — подарунок комбата за порятунок побратимів з-під обстрілу.
Коли Ярослав підріс, я показала йому годинник і розказала, що це знак вдячності за врятовані життя. Здається, що просто річ, але інколи речі від тих, хто загинув на війні, мають сильне сакральне значення й стають захистом.
«Єдиною людиною, біля якої відчувала затишок і розраду, з якою я могла говорити про Юру нескінченно, їздити на кладовище й проводити час разом, був найкращий друг чоловіка — Саша. Через деякий час зрозуміла, що починаю щось відчувати до людини, яка мене підтримувала. Я по-справжньому відчула кохання вдруге. Хтось мені не вірить, дехто може засуджувати. У нашому суспільстві досі є табу для жінки на можливість бути щасливою після смерті коханого. Але це неправильно. Бо я і так себе мало не вбила після смерті першого чоловіка. Якби не Саша… і не син… не знаю.
Саша був схожим на Юру, я відчувала, що кохаю за двох. Після втрати другого чоловіка я навіть не розумію… як вижила. Не знаю… напевне, у Бога на нас є інші плани», — плаче й ділиться спогадами Інна.
Про Олександра Тіхомірова (позивний Барс)
Другий чоловік Олександр Тіхоміров (Барс) народився й жив у місті Дніпрі, здобув вищу освіту та створив свій бізнес. Гідно пройшов службу у складі підрозділу військ спеціального призначення й дав присягу на вірність народу України. Завжди був відповідальним, а ще люто ненавидів ідею радянського союзу й став завзятим борцем із «совком».
У 2014-му добровільно пішов на війну на сході України в складі 25 повітрянодесантної бригади на посаді командира розвідроти. Олександр пройшов найгарячіші точки: Авдіївку, Савур-могилу, Дебальцеве.
За визволення Слов’янська отримав орден «За мужність». У 2017 році через бойову травму звільнився зі служби за станом здоров’я та повернувся до цивільного життя. У перший день повномасштабної війни пішов захищати Україну.
Інна не хотіла, щоб і його не стало, але чоловік переконав її, що заради пам’яті про Юру, який був його другом, залишиться живим, щоби бути поруч із нею і сином Ярославом. Інна не мала варіанту його не послухати, тому просто допомогла скласти речі.
Барс отримав звання старший лейтенант та очолив спецпідрозділ розвідки. Разом зі своїми побратимами вони були першими, хто визволяв Ізюм, на першому блокпосту встановили прапор України й узяли росіян у полон. Після успішного контрнаступу в Харківській області його підрозділ знову перекинули в Донецьку область, де вони просувалися в напрямку Лимана…
Тіхоміров Олександр (Барс) загинув 29 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання в Донецькій області поблизу села Колодязі. На його рахунку — 14 військових нагород, серед яких — почесний орден Богдана Хмельницького III ступеня, але вже посмертно. Побратими пам’ятають його як надійного командира й друга.
Після загибелі Саші Інна отримала його речі, серед них була кепка із символом 25-ї бригади. Вона зберігає її разом з його фото й прапором, на якому побратими залишали побажання, коли Саша був живий. На прапорі написане побажання на його день народження й від неї. Також жінка береже всі нагороди своїх героїв. У Юри — чотири нагороди, у Саші — 14.
«Було все: антидепресанти, психологи, лікарня. Усе, щоб якось вижити. Врешті-решт, доля дала мені право вибору й другий шанс бути коханою і кохати. Але все знову обірвалося вмить. І знову запитання: чому? Найважче, що в обох випадках після новини телефоном про втрату чоловіків мій син Ярославчик був поруч. Уперше він ще був занадто маленьким, але прибіг, коли почув мій крик. А вдруге, побачивши, як я з’їжджаю по стіні вниз у розпачі від горя, як у страшному кіно, він став біля мене на коліна й попросив: “Мамочко, живи заради мене… ти мені потрібна”», — розповідає Інна.
Жінка згадує, що Юра завжди допомагав усім, навіть незнайомим. Якщо він їхав і бачив на узбіччі поламану машину, зупинявся й допомагав. На війні він робив так само. Коли наші бійці виходили з Дебальцевого, Юра на своєму БТРі вивозив бійців і поранених під обстрілом.
Олександр також ніколи не залишав людей в біді.
«Як командир розвідроти пережив страшні речі на війні ще у 2014 році під час звільнення Слов’янська й боїв за Шахтарськ і Савур-могилу, після чого його нагородили орденом «За мужність». Командуючи спецпідрозділом розвідки, Саша завжди ставив на перше місце збереження життя своїх підлеглих. Він ніколи не ховався за спинами, а, навпаки, був попереду. Загинув Саша, бо їхав у першій машині… Він ніколи не нахвалявся подвигами. Лише знаю, що одного разу Саша вивів усіх своїх бійців з ворожої засідки живими, хоча шансів майже не було…» — згадує Інна.
Про дуже особисте й чому чоловіки захоплювались Інною, жінка з радістю погодилася поділитися, адже все ще вважає, що, попри біль утрати, вона щаслива, бо мала справжнє кохання й відчувала взаємність і турботу про себе.
«Кохання не закінчується, воно продовжує жити в серці, просто переходить на інший рівень, трансформується в пам’ять, подяку й силу, але залишається в моєму серці назавжди…» — розповідає Інна.
Не менш важлива тема — стосунки сина з батьком. Діти гостро відчувають біль і радість, але не завжди мають у своєму арсеналі інструменти та способи, як розповісти про це дорослим. Коли Ярослав побував у таборах для дітей полеглих військовиків, він дійсно став відкритішим і почав краще розуміти свій досвід і його цінність у майбутньому житті.
Інні вдалося записати розповідь сина Ярослава про свій досвід стосунків з батьками.
«Я майже не пам’ятаю свого рідного батька, на жаль… Коли він загинув, мені було шість років, а до цього він майже рік із 2014 був на війні. Тож я був малим, але мама мені розповідала, що він дуже чекав мого народження й дуже хотів сина. Мені прикро, що я так мало його пам’ятаю… Інколи мені здається, що я дуже добре знаю його, тому що мама мені багато розповідала про мого батька Юру.
Я пам’ятаю, що мама постійно плакала. Коли вона намагалася поговорити зі мною про батька й не плакати, я бачив, як їй боляче. У мене теж наверталися сльози.
Потім у нашому житті з’явився Саша. Ну як, з’явився? Він і раніше був, бо вони з батьком дружили. Ми почали жити як родина. Наше життя змінилося на краще. Мама перестала постійно плакати, а в мене з’явився другий батько, якого мені так не вистачало.
Саша ніколи ні в чому мені не відмовляв. Я дуже люблю риболовлю, і ми з ним часто їздили рибалити. А ще в мене була мрія купити човен, щоб рибалити. Тому ми із Сашею вже почали вибирати, але не встигли купити… Я його дуже поважав і любив як батька. Вони обидва були схожі — характерами й життєвими принципами.
Я хочу бути гідним їхніх учинків. Не знаю, чи зміг би я ось так, як вони, не вагаючись віддати своє життя за країну, але їм точно не буде соромно за мене. Я обіцяю.
Я зберігаю всі нагороди, шеврони, прапори, від рідного батька мені залишився годинник на пам’ять. Саша подарував мені бінокль, який я бережу як пам’ять про нього», — ділиться спогадами Ярослав.
Дуже тепло говорить про маму. «Я бачу, як вона намагається робити багато для того, щоб у мене все було. Дуже пишаюся тим, що моя мама сама займається бізнесом, іноді їй дуже важко, але вона не здається, бо на ній тримається все…
Я не часто кажу мамі, що люблю її, бо я вже не маленький хлопчик. Це мені вже якось незручно, але часто відповідаю на запитання мами: “Ти мене любиш?”. Завжди кажу: “Так”».
«Що таке любити людей, яких немає? Для мене це як молитва: дякувати кожен день за те, що в моєму житті були чоловіки, які стали прикладом для сина й для мене. Це нести пам’ять про них, адже вони гідні того. Справжня любов дає сили жити далі. А для любові смерті не існує. Я розповім про своїх Героїв усьому світу», — каже Інна про свою місію нині.
Насправді в Україні тільки після 2022-го стали з’являтися організації та фонди, які намагаються допомагати тим, хто втратив близьких на війні. «ТАПС» існує ще з 2018-го.
«Я їм дуже вдячна за табори для дружин і дітей, за спільний дух. Це допомагає психологічно стабілізуватись і знову спілкуватися з людьми. Завдяки “ТАПС” я знайшла подруг, які мене розуміють і можуть підтримати. Мій син Ярослав був у таборі для дітей загиблих. Він приїхав звідти іншим. Став більш відкритим, дружнім, уважним і почав більше спілкуватися з однолітками», — розповідає Інна.
Інна Печериця багато працювала над собою, щоби пережити втрату й повернутися до життя: консультації з психологами, участь у групових заходах, поїздка в табір для дружин полеглих військовиків.
«Моя порада дівчатам, які переживають воєнну втрату, — не закриватися в собі, а спілкуватися з тими, хто також утратив коханих. Ми всі різні, але однаково зболені. Ми намагаємося жити далі. Наші кохані воювали, щоб ми жили. Тепер я впевнена, що життя після втрати є. Воно триває, просто ми інші…
Ми, жінки воїнів і Героїв, маємо бути сильними, щоб кохані й у засвітах пишалися нами!» — радить Інна тим, хто стикнувся зі страшною звісткою або може її почути.