За межею досконалості

Зйомки у психологічному трилері «Чорний лебідь» відомого режисера Даррена Аронофскі стали для Наталі Портман, м’яко кажучи, найбільшим викликом. Вона зіграла Ніну, амбіційну молоду балерину з Нью-Йорка, яка стоїть на порозі прориву в кар’єрі, коли здобуває подвійну головну роль – невинного Білого Лебедя і зваб­­ливого лихого Чорного Лебедя в новій розкішній постановці класичного «Лебединого озера». Але що ближче прем’єра, то більше над емоційно вразливою юною танцівницею-пер­фекціо­­ніст­­кою, яка безжально себе муштрує, нависають фізичні та психологічні вимоги, беручи свою страшну данину, коли заздрість і нічні жахіття починають її поглинати.

 

Аронофскі почав працювати над «Чорним лебедем» одразу після «Рестлера», якого з тріумфом сприйняли критики. Там було досліджено подібну ситуацію, щоправда, світи професійного рестлінгу й балету, на перший погляд, абсолютно протилежні. «Дехто називає рестлінг найнижчою з форм мистецтва, а балет – найвищою, та все ж є між ними щось спільне на елементарному рівні. Герої Міккі Рурка й Наталі Портман дуже схожі. Вони обоє митці, які висловлюються тілом і обоє до смерті бояться фізичних травм, бо їхні тіла – єдиний інструмент самовираження. Мені було цікаво шукати зв’язки між цими історіями, які, здавалося б, відбувалися в абсолютно не пов’язаних між собою світах», – каже режисер.

 

У. Т.: Чи не сумнівалися ви, беручись за роль, через її фізичні та психологічні складнощі?

 

– Ні. Усе, що мене лякало в ній, водночас і приваблювало. То була чудова нагода кинути виклик собі – емоційно й фізично – і працювати з такими неймовірними людьми, як Даррен Аронофскі, Венсан Кассель і Міла Куніс.

 

У. Т.: Робота з Дарреном інакша, ніж із рештою режисерів?

 

– Не знаю, чи він однаковий з усіма, але я ніколи ще не відчувала такого зв’язку, схожого на телепатію, з жодним режисером. Ми на одній хви­­лі – обоє прихильники досконалості, дуже цілеспрямовані й дисципліновані. Тож Даррен міг промовити півслова, і я розуміла, що він хотів сказати. Ми постійно ніби грали і обоє захоплювалися, коли разом відкривали щось нове. Його присутність відчутна постійно, і він завжди тримає руку на пульсі. Навіть о п’ятій ранку Даррен такий самий зосереджений, як і завжди. А ще він дуже добрий, і я довіряю його думці, тому зробила б що завгодно, аби зіграти цю роль.

 

У. Т.: Як ви пізнавали світ балету?

 

– Здебільшого під час тренувань. Моя вчителька Мері Енн Боверз десять років танцювала у Нью-Йоркському міському балеті. Тож, проводячи з нею по кілька годин на день упродовж року, я стільки історій наслухалася! А ближче до початку зйомок мені вдалося пробути більше часу з іншими танцівниками й почути їхні розповіді.

 

У. Т.: Чи схоже чим-небудь життя акторки й балерини?

 

– Подібне є, але є і суттєві відмінності. На мою думку, акторові абсолютно не потрібна та самовідданість і техніка, яка необхідна балерині. У мистецтві балету віртуозності досягають важкою працею і надзвичайною вправністю.

 

У. Т.: Наскільки потрібні балерині акторські навички?

 

– У балеті має бути не просто гра на емоційному рівні, а й техніка: поворот ступні, натягнутість носочка, кут згину ноги – все важливо. А ще балерин «списують» раніше, ніж актрис. У якийсь момент тіло ламається – і ти вже не можеш робити того, що раніше. А в акторів професійна кар’єра довша.

 

У. Т.: Цю тему висвітлено у фільмі, коли Бет (Вайнону Райдер) знімають із ролі головної балерини трупи на користь вашого персонажа. Можна ототожнити це з відчуттям страху відторгнення як акторки?

 

– Так, коли жінки старішають, їх заміняють молодшими, новішими моделями. Це ж очевидно в акторському світі. Це випливає з того, як узагалі наше суспільство ставиться до жінок. Певною мірою трансформація Ніни відбувається, коли вона вирішує більше не бути частиною тієї системи й віддалитися у світ, де вона сама, а не правила чоловіків може визначати свої вчинки.

 

У. Т.: Якби у вас була донька й вона сказала, що хоче стати прима-балериною, ви дозволили б?

 

– Мабуть, ні (сміється). Звіс­­но, я заохочувала б мрії своєї дитини, до того ж у танцівниках є щось напрочуд красиве. Це мистецтво без поверхових нагород, воно не приносить грошей, та й слави – хіба що в танцювальних колах. Ним займаються через любов до танцю. Але цей світ буває вельми жорстоким.

 

У. Т.: Ваш персонаж стає дедалі більш ізольованим і параноїдальним за сюжетом. Як вам це вдалося?

 

– Даррен ізолював мене від решти команди. До того ж цілий рік я не бралася ні за що, крім роботи, поки готувалася до зйомок. Життя як такого в мене не було, тож і в роль увійти було неважко.

 

У. Т.: У фільмі складно зрозуміти, де реальність, а де ні. Як було досягнуто такого ефекту?

 

– Даррен просто ставив мені запитання і змушував прий­мати рішення. Приміром, казав: «Вона незаймана? Це відбувається насправді?» – адже у фільмі стільки моментів, де важко відрізнити реальність від її уяви. Тому що це дає змогу відчути, прожити її божевілля.

 

У. Т.: Як, на вашу думку, Америка поставиться до сексуальності, виявленої у стрічці? Не нервуєте, що доведеться пояснювати чи обговорювати це?

 

– Це однозначно частина психологічного портрета героїні. Вона звільняється від світу, де так переймається тим, щоб догодити всім, і тепер має навчитися приносити задоволення собі. Так Ніна збирається віднайти свою творчість. Замість того, щоб дивитися на себе очима інших людей, вона створює власне бачення світу крізь це задоволення, що має дуже важливе значення для її розвитку.