За лаштунками шпигунського скандалу

Українські спецслужби здо­­були суттєву перемогу в негласному протистоянні з російськими колегами. Служба безпеки України затримала чотирьох оперативників ФСБ і офіцера російської армії під час спроби отримати українські таємниці. Доки експерти хвалять СБУ за професіоналізм, деякі політики не приховують невдоволення діями контррозвідників, вважаючи їх спрямованими на погіршення українсько-російських відносин. Зокрема, депутат Верховної Ради від Партії регіонів Микола Азаров узагалі їх засудив. Враховуючи, що Азаров є ледь не правою рукою Віктора Януковича, у випадку інавгурації останнього головний офіс СБУ може переїхати на Луб'янську площу в Москві. Тим часом Тиждень спробував вивчити підґрунтя шпигунського скандалу.

Крах контррозвідників

Затриманню російських спецслужбістів 27 січня на території Одеської області передували події, наче зі шпигунського трилера. Оперуючи скупою інформацією, яку оприлюднили голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко та Центр громадських зв'язків Федеральної служби безпеки РФ, ми їх відновимо.

За версією ЦГЗ ФСБ, наш співвітчизник Руслан Пилипенко, співробітник Головного управління розвідки Міноборони України, починаючи з 2006 року «активно займався діяльністю на шкоду інтересам безпеки Збройних сил Росії». Спіймати українського Джеймса Бонда нащадкам Штірліца вдалося лише 29 жовтня минулого року на російському військовому об'єкті «під час здійснення шпигунських дій». Але не в Москві, Санкт-Петербурзі чи Тулі, а в Тирасполі – столиці самопроголошеної республіки Придністров'я, що офіційно входить до складу суверенної Молдови. На територію якої, згідно з міжнародним і російським правом, компетенція ФСБ не поширюється.

Як стверджують речники російської спецслужби, під час затримання в Пилипенка виявили цифровий фотоапарат із електронними копіями документів, що мають гриф «таємно» й «цілком таємно», зміст яких складає державну таємницю РФ. «Громадянин України зізнався й ініціативно заявив про готовність надати інформацію про інші розвідувальні акції й агентуру, задіяну в роботі проти Росії», – говориться в прес-релізі ЦГЗ ФСБ. Уточнити на прохання Тижня, масштаби та характер таких акцій українських спецслужб Центр громадських зв'язків ФСБ відмовився.

Версія переходу Пилипенка на бік ФСБ у Служби безпеки України дещо інша. Як зазначив її чільник Валентин Наливайченко, російські контррозвідники схопили нашого співвітчизника на території Придністров’я, доставили на російську військову базу, де, погрожуючи і йому, і життю та здоров’ю його родини, примусили до співпраці.

Напередодні 27 січня, як стверджують у ФСБ, Пилипенко запропонував їхнім співробітникам зустрітися «для передачі відомостей, що нібито свідчать про наявність безпосередньої загрози безпеці російських військових об'єктів у Придністров'ї».

З такої оказії до Придніс­тров'я прибув старший офіцер ФСБ. Зустріч відбувалася на Одещині за 14 км від державного кордону. «Важняка» з Москви прикривали троє офіцерів ФСБ і військовий. Здалеку операцією керував начальник Відділу військової контррозвідки ФСБ РФ в Оперативній групі російських військ (ОГРВ) Придністровського регіону Республіки Молдова. Побачивши колег із СБУ, він накивав п'ятами.

Здобиччю українських контррозвідників стали цифрові диктофони, вмонтована в авторучку відеокамера, закамуфльований під брелок контейнер для зберігання цифрових даних, зокрема з інструкціями для агента, ноутбук, флешки пам’яті, $2 тис. й фотокопія таємної інструкції, що регламентує агентурну діяльність ФСБ РФ.

«Керівництво СБУ поспішило надати розголос даному інцидентові, оскільки зазвичай подібного роду ситуації врегульовуються по лінії взаємодії спецслужб», – бідкаються в ФСБ.

Публічність, із якою викрили офіцерів ФСБ, не до вподоби й окремим силам в Україні. «Ми рішуче засуджуємо ось таке необґрунтоване обвинувачення [Росії у шпигунстві. – Ред.], скероване на погіршення наших взаємних [з РФ. – Ред.] стосунків», – заявив депутат від Партії регіонів Микола Азаров, зазначивши, що, на його думку, шпигунський скандал роздмухує президент Віктор Ющенко і його оточення.

Колишній перший заступник начальника Головного управління розвідки СБУ Валерій Кравченко також переконаний, що вирішувати проблему російських шпигунів не слід у публічній площині. «Якщо така ситуація виникла з російською стороною, то вирішувати її тим більше потрібно тихо й спокійно, – сказав він Тижню. – Впевнений, що максимум за місяць Росія завдасть удару у відповідь, до того ж набагато жорстокішого, ніж це собі може уявити пан Наливайченко».

Олександр Скіпальський, колишній начальник контррозвідки СБУ і ГУР Міністерства оборони, переконаний, що про «тихе» залагодження шпигунського конфлікту мова може йти тоді, коли розвідник працює під дипломатичним прикриттям. «Що стосується цього випадку, тут дипломатами не пахне», – стверджує він.

«Вони [у ФСБ. – Ред.], напевне, шоковані ситуацією, яка виникла, – говорить народний депутат від БЮТ Олександр Скибінецький, колишній перший заступник голови СБУ. – Це [реакція російської спецслужби. – Ред.] – жалюгідне виправдання спійманих на гарячому. До того ж ФСБ – не розвідка, а контррозвідка, яка не має права працювати на території іншої держави, а їх викрили на нашій території».

Водночас пан Скіпальський радить розглядати дії затриманих в Україні контррозвідників «як вторгнення групи військових на територію суверенної держави». Якщо подібні речі залишати безкарними, російські спецслужби можуть зайти ще далі. «Згадайте події, які відбувалися в Грузії», – каже колишній контррозвідник.

При вивченні обставин цього шпигунського скандалу бентежить один нюанс: що занесло офіцера української військової розвідки в Придністров’я, й які таємниці оберігає на тому клаптику суші, затиснутому між Україною та Молдовою, російська армія?

Відомо, що сепаратистський режим придністровського президента Ігоря Смірнова, як і влада невизнаних Абхазії й Південної Осетії, тримаються на російських багнетах. ОГРВ Придністровського регіону (приблизно 1,5 тис. солдатів і офіцерів) де-юре виконує тут роль миротворців. Від пропозицій Кишинева замінити російських вояків багатонаціональним контингентом Москва категорично відмовляється. Тим часом у Придністров’ї, як і в згаданих кавказьких республіках, активно роздають російські паспорти.

Україна є учасником урегулювання придністровського кон­­флікту. Більше того, в Придніс­тров’ї, згідно з багатосторонніми домовленостями, постійно перебувають українські війсь­кові спостерігачі. Цікаво, що серед головних завдань, покладених на наших військових у невизнаній республіці, – перевірка несення миротворцями служби на постійних постах і кон­трольно-пропускних пунктах, а також патрулювання зони безпеки. Тобто фактично українські військові мають певний доступ до російських військових об’єктів у Придністров’ї. Теоретично в росіян не має бути на цій території якихось важливих таємниць, оскільки вони тут – миротворці, тож повинні діяти прозоро. Але кавказький досвід 2008 року свідчить, що Москва полюбляє грати крапленими картами.

Якщо врахувати, що При­дністров’я входить до сфери геополітичних інтересів України – воно безпосередньо межує з нашою державою й на його території проживає близько 100 тис. етнічних українців, то активність української розвідки тут цілком закономірна. Що, звісно, не може не дратувати спецслужби РФ.

Іще один нюанс. Шпигунський скандал прогримів на тлі інших подій. По-перше, в січні, коли СБУ почало контррозвідувальну операцію проти ФСБ, стартував процес демаркації українсько-молдовського кор­до­­ну (придністровська ділянка – 454 км). Демаркація кордонів Молдови на крок наблизить цю країну до ЄС та НАТО, що звісно, навряд чи тішить Кремль. Крім того, офіційний Кишинів посилив економічні санкції й паспортний контроль для сепаратистської республіки. Тож якщо Київ зробить свою ділянку придністровського кордону непрозорою, промосковський режим Ігоря Смірнова почне задихатися. Адже основою місцевої економіки є контрабанда.

По-друге, в Кишинева, союзником якого послідовно виступає Київ, після викриття українськими спецслужбами офіцерів ФСБ виник іще один аргумент для виведення російських військ із берегів Дністра. Бо шпигунський скандал свідчить: росіяни в Придністров’ї не тільки оберігають мир і спокій, а й займаються розвідкою проти держав регіону. Що суперечить міжнародним домовленостям.

Ще донедавна російські спецслужби почувалися на території України досить вільно, через дипломатичні й гуманітарні місії вербуючи агентів упливу, втручаючись у суспільно-полі­тичне життя країни [див. Тиждень№ 16, 2008]. Проте торік влада вдалася до активної протидії російській розвідці. Зокрема, в червні голова СБУ Валентин Наливайченко озвучив вимогу до офіцерів ФСБ, «приписаних» до Чорноморського флоту РФ, залишити територію України. Цю вимогу було виконано лише в грудні.

У липні Міністерство закордонних справ України відкликало акредитацію радника посольства Росії Владіміра Лисєнка, котрий курирував пи­­тання ЧФ РФ. Пізніше Київ порушив питання про висилку з країни генерального консула РФ в Одесі Алєксандра Грачьова, однак до відкликання дипломата не дійшло.

За кілька місяців до цього в Одесі стався інцидент, що поклав початок низці дивних подій: з автомобіля Ігоря Цвєткова, підлеглого Грачьова, викрали портфель зі службовою документацією та великою сумою грошей, яку начебто дипломат мав передати Ігорю Маркову – лідерові маргінальної проросійської партії «Родіна». За неофіційною інформацією, втрата готівки спричинила конфлікт Цвєткова з начальником та керманичем «Родіни». 29 березня Цвєтков наклав на себе руки [див. Тиждень № 38, 2009].

Активна контррозвідувальна діяльність українських спецслужб, тиск на російську агентуру, вірогідно, унеможливила передачу даних, нібито зібраних «агентом Пилипенко» через розвідників, які перебувають в Україні під дипломатичним прикриттям. Що, очевидно, й змусило ФСБ вдатися до ризикованої операції – незаконно вдертися на українську територію, де на шпигунів чекала пастка СБУ.

Щоправда, не важко спрогнозувати – після інавгурації нового президента російським спецслужбам стане працювати в Україні значно легше.