Відступили навіть побутові проблеми останніх місяців, адже святкові канікули підприємств вивільнили вдосталь електроенергії для ялинкових вогників, а асортимент магазинів уже давно дає змогу зібрати, може, й не надто смачний, але (за наявності грошей) вповні багатий святковий стіл. Обмеження на святкування наклали лише одне: церковним хорам УПЦ МП оголосили неформальну, але сувору заборону на виконання українських колядок. І хоча спів українською ніколи не був ключовим елементом у святкуванні Різдва паствою Московського патріархату, він таки мав своє традиційне місце, бо українці в тій пастві становлять щонайменше четверту частину. Попри аполітичність фольклорних текстів та беззастережну промосковську лояльність більшості вірян-українців, колядки стали жертвою тієї самої заборони, що її режим наклав на все українське, хоч би й змосковщене.
Тим дивнішим видається те, що храми, де хрестять собі лоби аксьоновські головорізи, номінально все ще підпорядковані релігійній організації з центром у Києві, котра має назву «української»: УПЦ МП. Водночас решті церков підпорядковуватися Києву заборонено категорично.
Яскравим прикладом є римо-католики, що 24 грудня молилися під дверима свого храму в Севастополі, поцупленого ще більшовиками. Їхні громади в Криму були під загрозою заборони через свою належність до католицької єпархії з центром в Одесі. Не визнаючи анексії, Ватикан не став приєднувати кримські громади до власних структур у Росії, тож Папі довелося створювати «Кримський пастирський округ» з особливим статусом (та прихованим підпорядкуванням одеському єпископу). В іншому випадку латинських парохів могла б спіткати доля їхніх уніатських колег, котрих 2014 року довелося спішно евакуювати з півострова через прямі переслідування ФСБ. Греко-католицькі осередки подекуди ще жевріють у Криму, але є напівлегальними, бо окупаційна влада аж ніяк не зацікавлена сприяти перереєстрації цих «розсадників
націоналізму».
Читайте також: Прощавай, старий рік
Не надто веселими видалися свята й в УПЦ Київського патріархату. Щодня чекаючи, коли їх виженуть із орендованого сімферопольського «катедралу», парафіяни вже звикли до присутності на недільних службах похмурих осіб у цивільному, що мовчки прислухаються до проповідей єпископа Климента. Утім, на різдвяній службі єпископові стало сміливості публічно проголосити молитву за Україну. Як він вирішуватиме проблему «неналежної» київської підпорядкованості його парафій, наразі не зрозуміло, певно, навіть йому самому.
З Різдвом випадково збіглися й новини з мусульманського середовища, теж пов’язані з юридичним статусом. Як відомо, іслам не має священства в християнському розумінні, адже на посади імамів та навіть муфтіїв (глав спільнот національного рівня) може бути обраний будь-який член громади, що має релігійну освіту. Тож «проблеми» залежності кримських мусульман від Києва чи якогось закордонного центру не існує. Натомість є можливість «волевиявленням громад» створювати скільки завгодно незалежних об’єднань, «канонічність» котрих буде формально не меншою, ніж загальновизнаних.
Цей важіль, схожий із клонуванням політичних партій, окупанти успішно використали для нейтралізації Духовного управління мусульман Криму на чолі з муфтієм Еміралі Аблаєвим. При перших проявах нелояльності з його боку за вказівкою влади було створено альтернативний «Таврійський муфтіят», котрий почав «голосуванням громад» стрімко захоплювати кримські мечеті. Глава кримських мусульман опинився «між молотом та ковадлом». Якщо він піде проти окупантів, його вірянами вже завтра завідуватиме інша, цілком чужа Криму структура. А якщо піде на компроміс із «владою», то обурить невелику, але впливову групу кримськотатарських «політемігрантів», котрі в Криму мовчали чи намагалися прислужитися росіянам, але перетворилися на дуже войовничих та принципових бійців, щойно опинилися в київській безпеці.
Читайте також: Заради чого все це було?
За збігом саме в день Різдва муфтій звернувся до співвітчизників у Криму із закликом не покидати Батьківщини в її скрутні часи та не вв’язуватися в небезпечні авантюри (натяк на міфічні «батальйони Іслямова», здатність яких «здобути Крим» може стверджувати лише дурень чи провокатор). На жаль, заява була рясно (і, звісно, недобровільно) приправлена риторикою у фірмовому стилі аксьоновських спічрайтерів, серед котрої мудрі поради залишилися майже непочутими. У політичному сенсі від цього виграли всі сторони, крім самого муфтія та тисяч його підопічних. Авжеж, окупанти додали ще один штрих до дискредитації авторитетного кримськотатарського діяча (котрого вони ненавидять, незважаючи на всі його компроміси), а «політемігранти» дістали зручний привід проголосити свого духовного провідника зрадником та розпочати створення ще одного альтернативного, вже власного, кримськотатарського муфтія в Києві.
Отаке в нас Різдво: комусь радощі, а комусь труднощі…