Останні років 200 садки вишневі невпинно згасали – і не те, щоб як у Чєхова, а просто московській метрополії було вкрай невигідно мати у своїй найбагатшій колонії щось глибоко несумісне з ментальністю «міра» – російської общини. Сєрґєй Вітте ще у ХІХ столітті вважав, що для Росії найкращим способом агровиробництва є великі латифундії – така собі пролетаризація села. А програма більшовиків передбачала взагалі ліквідувати приватну власність на землю. Для Росії такі проекти, може, й були б ефективними, але Україна – не Росія. У нас усі мріяли про свою землю. Навіть махновці (точніше Революційна повстанська армія України, як насправді вони називалися) боролися не за колективізацію землі, а за її справедливий розподіл – так, як вони уявляли ту справедливість після сотні років колоніального життя в Російській імперії. Хто сумнівається у фактичному колоніальному стані українських земель ХІХ–ХХ століть (мовляв, і колонія не заморська, і африканського населення сюди не завезли і т. ін.), хай порівняє економічну політику європейських метрополій щодо своїх колоній після 1860-х (періоду «нового імперіалізму») з політикою Російської імперії щодо України.
Читайте також: Звідки взялась «Україна»?
Аби вбити в українцях одвічне прагнення до приватного господарювання на землі, Російській імперії довелося навіть вдатися до Голодомору – найстрашнішого удару по українській свідомості за всю історію. Байдуже, чи прагнуло кремлівське керівництво ліквідувати саме українського куркуля, а чи куркуля взагалі. Бо насправді Російська імперія хотіла знищити саму суть українського життя, перетворивши українського селянина в слухняного агропролетарія.
Ми вже й забули, який-то він є насправді – куркуль, багатий селянин, землевласник і фермер. Щось трохи лишилося в історичній пам’яті від персонажів Карпенка-Карого і Старицького, але радянська влада так вбивала нам у голови негатив про куркуля-мішечника й селянина-жлоба, що сьогодні ми забули про свій колишній клас фермерів-хліборобів. І навіть політичну партію хліборобів-державників. Хто сумнівається, хай почитає «Листи до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського, написані майже 100 років тому.
Забули – і стоїмо на роздоріжжі: селянин – це той, хто живе в селі у приватній хаті (а на роботу їздить у місто)? Чи той, хто займається агровиробництвом (а живе у місті, часом навіть не в Україні, аби прибутками з урожаїв можна було правильно розпорядитися)?
Якщо хлібороб-фермер не володіє землею, яку обробляє, то чи буде він перейматися дорогами, лікарнями і школами у своєму селі? Але якщо землею володітиме якийсь далекий київський (дніпропетровський, донецький, одеський, львівський, лондонський, нью-йоркський, московський і т. ін.) латифундист, який в очі не бачив і бачити не хоче сільського життя, то хіба дивно, що йому наплювати на дороги, лікарні та школи в селах і людей, які там живуть?
Президент Порошенко про продаж сільськогосподарських земель прямо не висловився, але вустами глави АП дав зрозуміти: від січня 2016 року в Україні постане питання відкриття земельного ринку. Отже, через півроку країну можуть чекати найбільші випробування від часів проголошення незалежності.
Яке майбутнє українського села-агровиробника? Чи повернемо ми до життя куркуля? Чи зуміємо створити сімейне фермерське господарство як запоруку українського майбутнього України? Чи підемо дорогою всіх постколоніальних невдах, жертв великих агрохолдингів і латифундій? А наші ґрунти будуть безжалісно використані й покинуті байдужими власниками, виснажені, отруєні хімікаліями й нікому не потрібні?
Читайте також: Новий рік по-українськи: напівзабуті традиції
І ось тут починається найголовніше. Великий агробізнес, звісно, надійно представлений у владі й зуміє забезпечити свої стратегічні інтереси – варто лише уважно придивитися до складу Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин ВР. Натомість інтереси фермерів політично не оформлені й реально не представлені. На сьогодні це найбільша загроза для незалежності країни. Зрозуміло, охочих очолити фермерський рух було й буде багато. Отже, хто створить чергову блискучу «наживку», з якою можна буде звернутися до грошових мішків різних політичних смаків (від Ахметова до Бахматюка включно) і непогано заробити? А може, хтось із політиків і урядовців лобіюватиме сьогодні фермерське сімейне господарство як базову господарську одиницю? Хто відважиться стати на захист внутрішнього споживчого ринку від наступу великих експортоорієнтованих господарств?
Земля – це наш лімітний і життєвизначальний ресурс, знищення його означатиме знищення української нації як такої. Так, для ефективного господарювання земля має стати товаром, але визначальними є відповіді на запитання: коли, за яких умов і в чиїх інтересах? Без продуманих відповідей, без сильної україноцентричної держави, без активного громадянського суспільства і незалежного експертного середовища ми ризикуємо втратити цей ресурс раз і назавжди. Але якщо політики думають, що суспільство цього не розуміє, вони помиляються. Янукович також думав…