Під час будь-яких загальнонаціональних виборів особливу увагу привертає південно-східна частина України. Саме там свого часу була цитадель регіоналів, а до того комуністів. Кампанія 2014 року вселила надію, що ситуація змінилася і ці регіони перестануть бути джерелом політичних загроз. Однак якщо придивитися до політичних метаморфоз у тих областях, то перспективи не видаються безхмарними. Навіть після анексії Криму та окупації Донбасу вони можуть знову стати опорою деструктивних сил, а електоральний розкол відновитися в межах, відомих із часів Помаранчевої революції.
Щоб краще уявити ситуацію на Півдні та Сході, слід подивитися в минуле. Протягом перших 15 років незалежності майже всюди в Україні домінували ліві партії. Так, після виборів 1994-го відносну більшість (168 мандатів) у Верховній Раді ІІ скликання становили безпартійні кандидати, але на другому місці зі 117 мандатами опинився консолідований лівий блок КПУ, СПУ та Селянської партії. «Червоною» була й ВР ІІІ скликання, у якій націонал-демократичні сили становили абсолютну меншість, а їхня електоральна база була зосереджена переважно за Збручем. Щоб потіснити лівих у парламенті, знадобилося майже десятиліття: лише у 2002-му націонал-демократи (блок «Наша Україна») опанували центральні та північні області, відтіснивши лівих на Південний Схід. Аномалією тоді стала лише Донеччина, де більшість підтримала кучмістський блок «За єдину Україну», але загалом розстановка сил у країні не зазнавала кардинальних змін аж до 2014‑го. Це був стан відносного паритету: центральні, західні та північні регіони підтримували націонал-демократичні й націоналістичні сили, а південні та східні — їхніх опонентів. Після Помаранчевої революції в широкий ужиток увійшов політологічний мем про «конфлікт Сходу та Заходу України», який потім довго обговорювався на політичних трибунах, шпальтах газет і наукових конференціях.
Читайте також: Перегрупування на флангах
Нищівного удару по лівих завдала Партія регіонів, яка облишила соціальний популізм і зупинила вибір на проросійській риториці. Вже у 2006-му парламентські вибори засвідчили, як легко «перефарбувався» Південний Схід: ПР здобула 32,14%, а КПУ та СПУ ледве подолали 3% бар’єр. Місця для лівих у цих регіонах просто не лишилося, зате симпатії до регіоналів зашкалювали: у Криму їх підтримало понад 60% виборців, а на Донбасі — близько 75%. Про те, щоб чіплятися за залишки «розвиненого соціалізму», більше ніхто не думав: на порядку денному стояли питання державного статусу російської мови, боротьби з «фашизмом» та інтеграції до російських економічних і політичних структур. Розширити свій вплив на інші області ПР не змогла, а на позачергових парламентських виборах 2007-го втратила ще й Полтавщину, де лідером виборчих симпатій став Блок Юлії Тимошенко. А отже, регіоналам не залишалося нічого, окрім як здійснювати постійну мобілізацію електорату на своїй території — у Криму та ще восьми областях. Для цього там роздмухувалася історія довкола «захисту російської мови», організовувались антипрезидентські та антиурядові акції, створювався культ «Великої Вітчизняної війни» тощо. Підігрівалися й проросійські настрої: саме в цей час, у 2007-му, Владімір Путін витяг із небуття призабуту доктрину «русского мира».
Усі ці заходи виявились ефективними. Якщо у Верховній Раді VI скликання націонал-демократичні сили становили більшість, то в Раді VIІ скликання вже переважали регіонали та їхні кишенькові комуністи. До того ж на території націонал-демократів повторилася закарпатська аномалія 1998-го: тоді лідером симпатій в області стала ліва СДПУ(о), а тепер проросійська ПР. За президентства Віктора Януковича панування регіоналів на Сході та Півдні було тотальним, хоча вийти за межі свого електорального поля вони так і не змогли. Із тим режимом покінчив Євромайдан, а шанси регіоналів на реванш на виборах 2014 року зменшила ще й російська окупація. Там, у Криму та найбільш густонаселених районах Донбасу, проросійські сили втратили значну частину свого електорату. Для порівняння: з 6,1 млн голосів, відданих за ПР у 2012-му, Донбас і Крим забезпечили близько третини, тобто 2,2 млн. У результаті за підсумками парламентських виборів 2014-го регіонали втратили Південь: Крим — через окупацію, а Одещина, Миколаївщина та Херсонщина вперше в історії незалежної України віддали перевагу націонал-демократичній проєвропейській партії, а саме Блоку Петра Порошенка. Таким чином, електоральне поле проросійських сил звузилося до п’яти східних областей, дві з яких частково окуповані. Відповідно екс-регіонали опинились у Верховній Раді в абсолютній меншості: до фракції Опозиційного блоку входить лише 43 депутати, ще стільки само — до груп «Воля народу» та «Партія «Відродження».
Читайте також: Президентські вибори: друга ліга кандидатів
Чи можна вважати це поступом націонал-демократичних сил? Безумовно, оскільки про це свідчать очевидні факти. Інше питання, наскільки успіх вдасться закріпити й чи не чекає на Україну повернення до старого міжрегіонального розколу? Передусім слід ураховувати, що результати виборів 2014 року були отримані за вельми специфічних обставин. Втеча Віктора Януковича та низки інших помітних регіоналів обвалили їхній рейтинг, зокрема, серед проросійськи налаштованої публіки: їм закидали слабкість, непослідовність і банальне боягузтво. Система кланових лояльностей, на якій трималася ПР, захиталася, й екс-регіонали не зуміли об’єднати свої ресурси та зусилля задля досягнення спільного результату, як це робили в попередні роки. Нові проекти, під прапорами яких вони зібралися (Опозиційний блок, «Наш край», «Відродження» тощо), були створені незадовго до виборів і не змогли заручитися достатньою підтримкою електорату. До того ж усі вони паслися на одному електоральному полі, по факту змагаючись одне з одним. Крім того, на парламентських виборах 2014-го саме в південно-східних регіонах була найнижча явка — як правило, менш як 45%. Словом, умови для політичної поразки склалися ідеальні. У 2019-му ситуація буде іншою: в останні роки на електоральному полі Південного Сходу з’явилися нові гравці, а старі мали достатньо часу, щоб зрозуміти, чого хочуть їхні потенційні виборці.
Звичайно, це не значить, що у 2019-му ці регіони знову гіпнотизуватимуть слоганами по другу державну мову та «дружбу» з Росією. Ті, хто відколював Південний Схід від України, здатні еволюціонувати. Приміром, якщо 2007-го регіонали йшли на вибори, виступаючи за ЄЕП, проти приєднання до НАТО й за надання російській мові статусу другої державної, то 2012‑го вони обіцяли не лише «стратегічне партнерство з Росією», а й асоціацію з ЄС і навіть безвіз. Сьогодні в передвиборчій програмі Опозиційного блоку з традиційного набору догм залишилося тільки питання російської мови, але і їй обіцяють лише регіональний статус. Антизахідна риторика цілком зникла, а про Росію йдеться лише в контексті переговорів задля досягнення миру на Донбасі. Ідеологічна формула стала ще лаконічнішою: закінчити війну й зупинити зубожіння населення. Судячи з наявних даних, рейтинг Опоблоку невисокий — трохи більш як 10%. Але проблема в тому, що його риторику відтворюють й інші партії, зокрема «За життя» з рейтингом близько 9%. Уже сьогодні ці політсили є лідерами симпатій на Сході та Півдні, що змушує згадати про традиційний електоральний розкол України (КМІС, 2018). І це далеко не межа зростання. Приміром, готових на «мир за будь-яку ціну» на Сході 27%, а на Півдні більш як 33%. Тих, хто вважає, що Україні не потрібне членство в ЄС, у цих регіонах понад 57%, противників вступу до НАТО понад 64% (Фонд «Демократичні ініціативи», 2018).
Читайте також: Невидимий електорат. Як проголосувати переселенцям та іншим мобільним громадянам
Звичайно, в умовах окупації Криму та частини Донбасу реваншу екс-регіоналів не станеться, але є серйозна небезпека посилення їхніх позицій у парламенті 2019 року. Ще загрозливіший сценарій полягає в тому, що вони об’єднаються в Раді з іншими популістами, які експлуатують ту саму риторику, але розбавляють її патріотичними слоганами. Питання, пов’язані з війною та зовнішньою політикою, — це далеко не єдине, на чому можна збити електоральний капітал. Окрім війни серед трійки проблем, які найбільше турбують громадян, також зниження рівня життя та економічна нестабільність — улюблені теми популістів (КМІС, 2018). Недовіра до нинішньої влади, невдоволення реформами та ситуацією в країні — майстерна «робота» з цими питаннями відкриває несподівані можливості.
Приміром, на Сході та Півдні майже однаковий з Опозиційним блоком рейтинг має ВО «Батьківщина» (Фонд «Демократичні ініціативи», 2018). Тому, ймовірно, на виборах 2019-го виступить широкий фронт різнобарвних популістів, які обіцятимуть скасувати «антинародні» реформи, «припинити» війну, розмножити соціальні хліби і т. д. Одні зайдуть до Верховної Ради завдяки виборцям Півдня та Сходу, а інші знайдуть свою аудиторію в Центрі та на Заході. І не можна відкидати варіант формування ними у Верховній Раді IX скликання «широкої коаліції», що значно ускладнить політичну ситуацію в Україні. Одного разу в нашій історії це вже майже трапилося: у 2009-му таку коаліцію — так звану ширку — збирались утворити Юлія Тимошенко та Віктор Янукович. У певному сенсі це можна було б вважати «історичним примиренням» Сходу й Заходу, але насправді конфлікту між регіонами України не існує. Є конфлікт між тими, хто прагне модернізації та деколонізації України, і тими, хто з тих чи інших міркувань знову хоче дати задній хід.