Виповнився 71 рік із часу проголошення незалежності Карпатської України, що змушує замислитися: а що саме ми святкуємо? Чи це був історичний курйоз, зумовлений збігом зовнішніх впливів, чи самостійність пішла із самої глибини внутрішнього життя, чи мали ці події вплив на подальшу історію, чи так і лишилися чимось унікальним і цілком окремим? Карпатська Україна – чи не найзагадковіша подія з усієї закарпатської історії.
У вирі орієнтацій
Головним змістом політичного життя Підкарпатської Русі впродовж міжвоєнного часу, так званої чеської доби, була дедалі наростаюча боротьба місцевих політиків за національно-територіальну автономію.
Інше питання, якою була б досягнута автономія. Адже етнополітичної консолідації в краї так і не відбулося. Українська та антиукраїнська орієнтації (русофільсько-мадяронська) запекло поборювали одна одну. На Закарпатті українська і неукраїнська етнічна свідомість поміж русинів існувала вперемішку – в кожному населеному пункті. Частково це накладалося на конфесійне протистояння (між греко-католиками і православними), але цілковито ті дві диференціації не збігалися. Отже, край тривалий час (якщо не донині) існував би в умовах такого білінгвізму і контакту двох доволі близьких, хоча й контрастних культур. Близькі українська і російська мови легко утворюють спільний суржик, тож цілком імовірно, що й на Закарпатті врешті-решт відбулася б метисизація, схрещення двох мов з угорськими, румунськими, словацькими домішками. Так природним шляхом упродовж життя кількох поколінь могла б утворитися нова літературна мова. Певна річ, це сталося б за умови дуже продуктивної праці місцевих письменників, які перетворили б це «середнє арифметичне» на щось цілісне, органічне.
Теоретично така перспектива була ще в часи закарпатського просвітителя ХІХ століття Олександра Духновича. Його послідовники стали писати літературною російською мовою, дещо приперченою словами з церковнослов’янської та з місцевих говірок, які, втім, не відігравали вирішальної ролі. У результаті на Закарпатті витворювався місцевий варіант російської мови подібно до того, як у США сформувався свій варіант англійської. На основі ж місцевих говірок інтелігенція не стала творити літературної мови, на відміну від галичан.
Тільки у чеську добу з відкриттям україномовних шкіл ця народна стихія потужним струменем увірвалася на сторінки дитячих читанок, журналів, проникла у твори місцевих українських письменників. В українській мові ці діалектизми почувалися значно органічніше, ніж у російській. Співіснування двох літературних мов у одному етносі мало призвести врешті-решт до синтезу третьої, причому найприродніше це могло відбутися саме на базі народно-розмовної основи, а всі її «чічки» (квіти) і «потята» (пташки) потрапляли в друк передусім в українських текстах. Дипломат Карпатської України Вікентій Шандор згадує, як у школі мав конфлікт з учителем-москвофілом, бо хлопчик казав: «Сонце, місяць, звізди». А той виправляв на «солнишко, луна, звьозди». У цих «звіздах-звьоздах» бачимо принципову різницю у ставленні до діалектів між представниками української та російської орієнтації.
Між вишиванкою та косовороткою
Тривалий процес націєтворення міг би початися тільки після подолання ворожнечі між українським і русофільським табором. Це і сталося на початку жовтня 1938-го, коли сформувався спільний автономний уряд, проте це було не щире примирення, а вимушений тактичний крок, після якого кожна сторона прагнула в перспективі обіграти іншу. Українці при цьому проявили дещо більшу єдність, ніж русофіли. Останні були поділені на кілька доволі відмінних таборів. Достатньо згадати чотирьох русофілів у першому автономному уряді 1938 року. Андрій Бродій був лідером мадяронського (угро-руського) напряму, натомість Степан Фенцик орієнтувався на Польщу. А ось Едмунд Бачинський і тим більше пряшівчанин Іван П’єщак були типовими чехофілами. Незначна кількісно, але досить впливова духовно частина місцевих русофілів орієнтувалася на білогвардійські центри. А ось про радянофільство поміж них говорити не випадає – радянофіли були тільки поміж комуністів, але в цьому середовищі після резолюції Комінтерну 1924 року з українського питання міцно вкоренилася саме українська орієнтація. Тож говорити про всі русофільські напрями як про щось єдине можна було тільки дуже умовно.
В українському таборі був один відчутний поділ – на прийшляків-емігрантів та автохтонів. В останніх предки теж часто були вихідцями з Галичини чи й ще дальших земель, але переселилися сюди у XVII–XVIII століттях. У чехословацьку добу ситуація політизувалася, бо переселенцями часто були колишні вояки петлюрівської та галицької армій, які на новому місці ставали вчителями, журналістами тощо. Ментальні відмінності відчувалися, і все ж розбіжності тут були менші, ніж у русофілів. Українці бодай на ідейному, якщо не на особистісному рівні були консолідованіші, ніж русофіли. На відміну від останніх українці практично не мали підтримки ззовні. Пізніше чехи самі визнавали, що їхні подачки саме русофілам і штучне протиставлення їх українцям були помилковою політикою. Підтримка ж мадяронів із боку Будапешта була цілком зрозумілою. Поляки «загравали» з фенциківцями, щоб не протидіяти утвердженню української орієнтації по цей бік Карпат та ізолювати закарпатських українців від галицьких.
Особливу позицію займала закарпатська діаспора в Америці. З одного боку, вона щедро підтримувала отчий край. Але найвпливовішими діаспорниками були ті, хто емігрував ще в австро-угорські часи. Вони зберегли стару етнічну самосвідомість, від них ішов найпотужніший імпульс до творення окремого народу-химери. Теоретично це було можливо, але ті діячі архаїзували ситуацію й часто виглядали старомодними. Із цих суб’єктивних причин конструктивного діалогу з ними так і не вдалося налагодити, а відтак і їхній вплив лишався незначним. Відповідно перемога українського варіанта не була чимось нав’язаним ззовні. Вона була зумовлена розстановкою внутрішніх сил і випливала з тривалої історії нашої землі. Місцеві українці не мали на кого особливо розраховувати, тому мусили ставати самостійними або ж зникати.
Германофільство
Потяг до незалежності був свідомим, вираженим у результатах вибрів до Сойму (парламенту) Карпатської України 12 лютого 1939 року й фактично безальтернативним. А ось потужне зацікавлення українцями Закарпаття з боку зарубіжної держави сталося тільки в добу самої Карпатської України. Флірт із гітлерівською Німеччиною був згубною спокусою для дуже багатьох. Уперше одна з великих держав зацікавилася саме українським проектом під Карпатами. Мотиви гітлерівського керівництва цілком зрозумілі. Український самостійницький проект спрацьовував одразу проти чотирьох країн, у складі яких перебували українські етнічні території. Але бив він і по самій ОУН. Спецслужби Рейху давно вже контактували з ОУН, тому знали, що українські незалежники некеровані. Для них Україна була понад усе. Тільки-но виникне найменша умова для проголошення державності, вони це зроблять, навіть якщо Німеччині у цей момент буде абсолютно невигідно. Рейх та український самостійницький рух цинічно використовували одне одного і навіть не особливо приховували це.
Чи розуміли таку розкладку сил у самій Карпатській Україні, чи тут були більш-менш щирі розрахунки на могутнього покровителя? На жаль, останні дні Карпатської України схиляють думки більше до другого варіанта. Січовики билися в надії на швидкий прихід німецьких військ. Від Рейху чекав захисту Августин Волошин. Упродовж багатьох місяців саме з німецьким бізнесом пов’язувалися принципові економічні плани. Нічого з цього не реалізувалося і навіть не могло здійснитися. Історія українсько-німецьких (та українсько-австрійських) відносин, починаючи зі створення 1914 року Союзу визволення України і Легіону січових стрільців, є історією суцільних взаємних непорозумінь. Карпатська Україна стала ще одним проявом принципової невідповідності ментальностей.
Причому холодним душем мало б стати те, що 18 жовтня 1938 року уряд Андрія Бродія дозволив поширення на Підкарпатті книжки Адольфа Гітлера «Майн Кампф». Крок був цілком кон’юнктурний. Саме того дня Едмунд Бачинський вів переговори у Німеччині, від яких залежали кордони автономії, тому треба було зробити якийсь жест у бік Рейху. Але такий крок мав і свій позитив: місцевим політикам було надзвичайно корисно ознайомитися з цими писаннями. Книжка дихала зоологічною ненавистю до всього слов’янського, що йшла із самої глибини душі Гітлера. Як після цього хтось з українців міг розраховувати на його щиру підтримку в критичній ситуації, лишається загадкою.
Натомість інші німецькі верховоди підходили до українського питання раціональніше. Альфред Розенберг волів українців більше використовувати в німецьких інтересах, аніж просто винищувати, тому готовий був робити мінімальні кроки назустріч. Йоахим Ріббентроп прагнув розігрувати українську карту, лякаючи нею потенційних союзників і противників, але ніякої реальної співпраці з українцями це не передбачало. Генріх Герінг був зацікавлений у пограбуванні українських земель, найкраще це можна було зробити руками самих українців, тому він готовий був до певної співпраці. До того ж між цими, а також іншими бонзами тривала війна не на життя, а на смерть за вплив на Гітлера. Українці мали шанс скористатися всіма цими суперечностями.
З Україною без альтернатив
У результаті проголошення самостійності Карпатської України в краї остаточно утвердилася українська орієнтація. Угорщина, цілком природно, підтримала альтернативне русофільство. Тому прихід 1944 року радянських переможців не міг означати нічого іншого, як повернення до українського проекту. Хоча в інших умовах міг би реалізуватися проект не Закарпатської України з її подальшим возз’єднанням з УРСР, а проект Карпаторуської республіки, з яким восени 1944 року їздили до Кремля місцеві русофіли. Така поїздка не могла не бути санкціонованою радянськими спецслужбами, але врешті-решт український проект був справедливо розцінений як більш життєвий. Інакше Закарпаття стало б і лишалося б донині російським анклавом у Центральній Європі, як-от Калінінградська область.
Така альтернатива була цілком реальною, якби не події в Карпатській Україні, якби не було цілком переконливого українського вибору більшості населення на виборах 12 лютого 1939 року, якби не було запеклих боїв січових стрільців. Карпатська Україна стала українським вибором краю, чия позиція до того була багатовекторною. Перший і єдиний день роботи Сойму, ухвалення Закону № 1 формально не мало юридичних наслідків. Цієї держави не визнав ніхто у світі. Та виявляється, це було таки недаремно. Саме це спрацювало на остаточне утвердження українства в краї і визначило всю його подальшу історію.
94% голосів виборців отримало Українське Національне Об’єднання на виборах 12 лютого 1939 року до Сойму