Перша лінія — переважно молодь віком до 25 років, каже він. Здебільшого студенти, яким нічого втрачати, у яких немає роботи, які не бачать майбутнього й борються за своє життя. Це лінія, яка безпосередньо стикається з поліцією та colectivos — місцевим аналогом тітушків, які нападають на протестувальників зі сльозогінним газом і вогнепальною зброєю (правоохоронці теоретично можуть використовувати тільки водомети й гумові кулі). Колектівос живуть частково з рекету, вимагання та наркоторгівлі, але влада не чіпає їх в обмін на лояльність.
Друга лінія займається логістикою: постачає воду і їжу, допомагає постраждалим. Забезпечення продовольством організовується через мережу переважно анонімних людей, які домовляються про доставку продуктів і зберігання на секретних складах через спеціальні онлайн-програми. Давіла вчиться на лікаря. Вона належить до групи студентів-медиків Primeros Auxilios UCV, яка була організована, щоб надавати допомогу постраждалим. Зібралися вони ще під час виступів 2014 року: тоді демонстранти вийшли на вулиці через високий рівень насильства й криміналу в країні. Тригером стали вбивство венесуельської актриси під час пограбування її авто, а далі спроба зґвалтування студентки в кампусі університету в Сан-Крістобалі. Це роз’ятрило вже активні на той час протести аж до сутичок студентів із поліцією, масових арештів і вбивства десятків протестувальників (жертви були й серед правоохоронців).
Цьогорічна хвиля протестів здійнялася в березні після того, як лояльний до президента Ніколаса Мадуро Верховний суд Венесуели постановив розпустити Національний конгрес, де більшість становить опозиція. Так президент відреагував на постанову парламенту про те, що він має піти з посади через бездіяльність у подоланні економічної кризи. А криза сягає корінням в економічну модель попередника Мадуро Уґо Чавеса, який завдяки зростанню цін на нафту міг спрямовувати нафтодолари на масштабні зміни в соціальних сферах: медицині, освіті. Крім того, уряд забезпечував (і досі забезпечує) соцдопомогою, зокрема й продуктовими наборами, найбідніші верстви населення — вони, зокрема, становлять лояльний електорат Мадуро. Усе це супроводжується нещадною пропагандою соціалізму місцевого штибу. У 2007 році, до речі, влада відмовилася відновлювати ліцензію для найдавнішої приватної телерадіокомпанії Radio Caracas Television (RCTV), що мала найбільшу в країні аудиторію, а натомість створила нову публічну службу TVes. Протести проти тодішнього рішення стали серйозним каталізатором нинішньої хвилі студентського руху у Венесуелі.
Читайте також: Студентький таран. Молодіжні рухи в Україні
Тим часом застереження економістів про ризики залежності від нафтоприбутків та безмірних державних видатків влада відкидала як підступи капіталізму. Врешті ціни на нафту обвалилися. У країні почалася шалена інфляція, споживчі ціни за 2016 рік зросли на 800%. Зараз звичним видовищем на вулицях тамтешніх міст є люди, які шукають їжу на смітниках.
Нині невдоволеним уже недостатньо скасування березневої постанови суду про розпуск парламенту. Вони вимагають і відставки президента. А він тим часом створює Національну конституційну асамблею, що має переписати Конституцію країни таким чином, щоб переформатувати опозиційний до президента парламент і повноваження глави держави. Критики ініціативи вважають, що це шлях до нівелювання вищого законодавчого органу країни й фактичного створення лояльної до президента паралельної структури у вигляді «конституційної асамблеї». 16 липня у Венесуелі відбувся неофіційний референдум із цього приводу, скликаний парламентом у відповідь на конституційну кризу: на ньому була висока явка, і більшість виборців проголосувала проти плану Мадуро. Утім, 30 липня він усе ж таки планує проводити вибори до «конституційної асамблеї». Представники уряду країни заявляють, що «ніщо й ніхто їх не зупинить».
Отже, можна очікувати нового витка протестів. Вважається, що основну масу в цих виступах становлять представники середнього класу, середнього бізнесу, а також молодь. Найбідніше населення тримається за соцдопомогу, але що менше держава спроможна її виділяти з огляду на жахливий стан економіки, то менше лояльності цей електорат виявлятиме до влади.
Коли говорити про власне студентський сегмент, то він керується не тільки економічними міркуваннями. «Йдеться не лише про економічні зміни, а й про наші громадянські свободи, майбутнє і долю багатьох прийдешніх поколінь, — каже Ерік Розо, із яким вдалося поспілкуватися Тижню. — Адже всі ці роки ми знали тільки одну систему, одну політичну владу, тих самих людей, що розділяють нашу країну й кажуть нам, що думати, що дивитися по телевізору і як називати одне одного товаришами». У 2013 році він закінчив Центральний університет Венесуели, був національним координатором молодого крила партії Voluntar Popular, яка входить до «Круглого столу демократичної єдності» — коаліції опозиційних партій у Венесуелі.
Читайте також: Арабська молодь: мріяти чи розчаровуватися
«Протягом нашої історії університети завжди були полем для формування лідерства в суспільстві», — каже Ерік. Частково це пояснюється специфікою системи вищої освіти в країні. З одного боку, там діють старі автономні університети. Вони вважаються осередками середнього і вищого класу. Загалом венесуельська система освіти давно потребувала реформи, аби відповідати вимогам часу, зокрема необхідності давати освіту дедалі ширшим прошаркам населення. Утім, із 1958 року держава не раз порушувала автономію авторитетних університетів, тож до її пропозицій у цьому академічному середовищі ставляться з підозрою. Чавес, прийшовши до влади, узаконив університетську автономію в новій Конституції. А також ініціював реформу вищої освіти: відкриття нових експериментальних державних університетів, які відповідно до задекларованої мети завдяки бюджетному навчанню та спрощеним вимогам до вступу мали дати доступ до вищої освіти ширшим верствам населення. У 2003-му було відкрито Університет ім. Болівара, який до 2006-го вже налічував 180 тис. студентів і відкривав кампуси по всій країні. Станом на 2014 рік у Національному експериментальному політехнічному університеті Збройних сил Венесуели навчалося 230 тис. студентів. Проблема в тому, що, на відміну від автономних університетів, такі державні виші перебувають під контролем уряду, а критики називають їх розсадниками соціалістичної ідеології та лояльності до влади. Оскільки навчання у Венесуелі безплатне, держава розподіляє фінансування на нього з бюджету: воно залежить від кількості набраних студентів. Автономні виші стали відчувати брак фінансування. Це призводило до «відпливу мізків» як із-поміж викладачів, так і з-поміж випускників.
Далі невдоволення академічної спільноти спричинилися до законодавчих ініціатив влади. У 2009 році було ухвалено закон про органічну освіту. Він розширював категорію «університетської спільноти» (а отже, електорату, який голосував на університетських виборах) з професури, студентства та випускників до ще й адміністративного персоналу та працівників. Таким чином закон переводив право визначення політики вишів з академічної площини в політичну. Це вилилося у внутрішню мобілізацію та організацію адміністрації університетів, професорів і студентів; їхнє керівництво почало обговорювати наслідки нового закону. У результаті практично кожен автономний виш країни став осередком опозиції. Утім, протест студентів був слабшим і більш розділеним з різних причин, зокрема тому, що новий закон розширював їхні права у визначенні політики вишів.
Далі студентські групи вже об’єдналися на протест проти закону про університетську освіту, який 2010 року ухвалив парламент. Той розширював попередній закон і давав урядові повноваження фактично визначати ідеологічний напрям освітньої програми, обмежувати автономію університетів. Він мав на меті перетворити університети на заклади, що стоятимуть на службі «побудови соціалістичного суспільства». На подив противників цього закону, Чавес його не підписав. Але протести переросли в запекле протистояння противників і прихильників влади, зокрема в університетських кампусах, провокуючи випадки насильства та подальше напруження в суспільстві.
Читайте також: Між "комсомолом" і протестом
Крім того, на той момент в університетської спільноти накопичилося багато й інших скарг: у 2013 році студенти та викладачі масово страйкували з вимогами про підвищення зарплат і стипендій, обіцяне з 1982-го, безпеку в університетах, збільшення фінансування житлових програм. А вже навесні 2014-го в університетському кампусі сталася згадана вище спроба зґвалтування студентки.
За даними ресурсу World Education News & Reviews, що публікує новини та інформацію для професіоналів освітньої галузі, станом на 2013 рік у США жило 9 тис. науковців із Венесуели, тоді як у самій країні працювало 6 тис. Частково це було зумовлено тим, що студентів на навчання за кордон відправляла сама держава, аби готувати спеціалістів для роботи вдома. Утім, за даними дослідження Економічної системи країн Латинської Америки та Карибського басейну (SELA), оприлюдненого у 2009-му, відплив висококваліфікованої робочої сили віком від 25 років з Венесуели до країн ОЕСР із 1990 по 2007 рік зріс на 216%.
Ерік, який і далі бере активну участь у політичному житті своєї країни, сьогодні теж живе за кордоном, у США. «Мої знайомі, що мешкають у Венесуелі й за кордоном, як-от я, переймаються трансформацією нашої країни, — каже він. — Ми знаємо, що повинні мати знання й досвід, щоб бути готовими до «дня опісля», адже конфлікт завжди закінчується і після кризи завжди буде той наступний день. Мої співвітчизники чекають на нього». Багато хто з них може й не повернутися, додає він, бо вже осіли деінде. Але багато все ж сподіваються змін, щоб можна було повернутися і відбудовувати Венесуелу.