Свого часу, а точніше у 1653-1663 роках, французький військовий діяч і дипломат П’єр Шевальє, написав працю про Україну «Histoire de la Guerre des Cosaques contre la Pologne». Твір складається з «Розвідки про землі, звичаї, спосіб правління, походження та релігію козаків», «Розвідки про перекопських татар» та «Історії війни козаків проти Польщі». Спочатку він видав її власним коштом у Франції, а згодом, коли праця отримала резонанс, була перекладена на англійську й видана в інших країнах Європи. Адже у своїй книзі автор згадує Польщу, Францію, Росію.
Ми не будемо переказувати книжку Шевальє, звернімо лише увагу на таке явище, як суб’єктивність викладу історичних фактів та відношення до них. Так, Шевальє, пишучи про волелюбність, мужність і некористолюбність українського народу, в той же час змальовує козаків, як п’яниць, підступників та зрадників, які заробляли на життя службою на іншого правителя. Історик Абрам Барабой у передмові до українського видання «Історії війни козаків проти Польщі», позицію таку позицію автора пояснює низкою обставин: Шевальє належав до феодального пануючого класу, сповідував католицизм, а політика тодішнього французького уряду, була спрямована на підтримку польського короля та шляхти. Отже Шевальє не міг прихильно ставитись до боротьби українських селян і козацтва за своє соціальне і національне визволення. Попри явний суб’єктивізм, працю Шевальє науковці вважають цінним джерелом до історії й етнографії України XVII ст., особливо доби Хмельниччини.
Історія страждальництва
Тобто, як зауважив Георгій Касьянов, доктор історичних наук, об’єктивної історії бути не може, акурат якщо відстоюється національна історія. Втім цей предмет підростаюче покоління вивчає у школі, на основі того, що каже вчитель й написано у підручнику, формує свою громадську думку стосовно себе, своєї країни та інших народів. Підтверджується істина – минуле постійно впливає на теперішнє.
«За яким підручником сучасні діти хочуть вивчати історію України? Як учні, їхні батьки та вчителі оцінюють і сприймають зміст сучасних підручників із Всесвітньої історії та історії України? Чи притаманна українським підручникам етнічна толерантність? Як викладати трагічні сторінки нашої історії? Якою є культура України – моноетнічною чи полі етнічною? Чи варто взагалі про неї говорити і курсі історії? Чи потрібно вивчати історію?»
Щоб відповісти на ці та інші запитання Європейська дослідницька асоціація (ERA) разом з компанією In Mind та фондом «Відродження» провели соціологічне дослідження змісту вітчизняних підручників з історії. Чим зумовлена актуальність дослідження? Як пояснюють його ініціатори, у книжках з історії багато матеріалу, сенс якого – доведення прав українців на власну державність і національну самобутність. Тобто виникла моноетнічна версія української підручникової історії, яка культивує пафос страждальництва, конфронтаційність, стереотипні уявлення про інші культури і народи, приховану ксенофобію.
З підручників незрозуміло, хто такий етнічний українець, як він співіснує з іншими етносами? Дослідників також цікавили питання висвітлення у підручниках з історії питання гендерної рівності та культури, яка впливає на сприйняття історії.
У дослідженні брали участь експерти-науковці з Інститути історії, педагогіки та інновацій України, учні (7-11 клас), батьки, вчителі. Запрошували до дискусій чиновників Міноосвіти, однак вони не взяли у ньому участь. Дослідженні проводили методом інтерв’ю, та обговоренням у фокус-групах у травні-жовтні цього року у Києві, Сході, Заході на Півдні України. Його вартість становить близько 100 тис. грн.
Чим начинити підручник?
Загалом, результати дослідження показали різні думки учнів, батьків, вчителів та експертів стосовно тем гендеру, культури, та ксенофобії. Юрій Комаров, викладач історії однієї із столичних гімназій, каже, що цьому є природне пояснення, адже батьків менше цікавлять освітні проблеми, більше – успішність дітей. А прагматичні погляди старшокласників відповідають їхньому віку.
Одностайність усіх досліджуваних груп проявилася у ставленні до політизації історії, висвітлення у підручниках трагічних сторінок нашої історії та тим, яким є і має бути добрий підручник з історії. Як зауважила Світлана Горна, представник ERA, зараз підручник є «сухим», перевантажений текстом, датами, подіями, його зовнішній вигляд – старуватий, несучасний. Учні хотіли б бачити в ньому не лише наратив, але й фото документів, витяги з них, тобто історичне підтвердження матеріалу, який вони вивчають.
Якщо говорити більш конкретно про такі теми, як етнічна толерантність, – чи потрібно вивчати її на уроках історії, маємо ось що. Учні до цієї теми ставляться нейтрально. Їхні знання про толерантність до чужого зведені до статистики про кількість етносів на території України (учні називали цифри від 7 до 50), бо саме так у підручниках викладена ця тема.
На словах учні підтримують етнічну рівність, але у школі називають тих, в кого вузькі очі китайцями, а «з неграми були конфлікти» (з висловлювання на фокус-групах). Тому експерти вважають, що проблему ксенофобії варто занести у підручники з історії. Питання, як її викладати? Школярі та батьки не згодні з науковцями, позаяк це призведе до сутичок.
Викладання культури в курсі історії учні не сприймають позитивно. Чому? Тому що історія це, насамперед – революції, війни, соціальні потрясіння. І до чого тут культура? Уявлення про неї в школярів фольклоризоване (рушники,сувеніри, вишиванки) і подальше вивчення цієї теми сприймається учнями й батьками, як додаткове навантаження на шкільну програму, яка й так перенасичена. («Коли виїжджаєш на Андріївський узвіз і бачиш всі ті сувеніри це одне, на уроках обговорювати це ні до чого», – висловлювання на фокус-групах). Вчителі вважають, що про культуру в курсі історії варто говорити на факультативах, бо це – підґрунтя формування етнічної толерантності.
Що ж до того, який має бути ідеальний підручник з історії, то учні бачать його, як викладення історії на основі об’єктивних фактів з посиланням на джерела без сухої академічності. Це має бути «олюднена» (без фокусу на страждання та жорстокість), цікава історія, яка представляє Україну в історії інших держав. Горна пояснює «олюднену» історію, як історію про побутову, домашню, яка не співпадає з «офіційною» історією. Георгій Касьянов, професор Києво-Могилянської академії, який брав участь в дослідженні в ролі експерта, каже, що моноетнічна версія підручникової історії містить й розвиває ідеї меншовартості, хуторянства, песимізму та історичного примітивізму.
«Жива» чесна, але тонка книжка
Комаров, вважає, що підручник з історії має бути книгою, якій довіряють учні та батьки. Оскільки зміст нинішніх гуманітарних підручників, в тому числі з історії, є заскладними для нинішніх дітей, варто залучати психологів до їх розробки. Шкільний психолог з Тернополя Оксана Тригук, не готова оцінити підручник з історії, але вона звертає увагу на «заважку шкільну програму», яку важко переосмислити. Її колега зауважує про складну термінологію у підручника з біології, в яких дорослих не розбереться.
Психолог з Києва Лариса Єнько каже, що до викладання і написання історії, культури треба підійти з зовсім іншого боку. Як це робили митці на цьогорічному «Гоголь-фесті»: «Вони поклали на джаз вірш Франка про любов. Наскільки це перевертає сприйняття української літератури! А література – це теж історія. Тобто у ній можна розставити інші акценти», – говорить Єнько. На її переконання, учень має розуміти, як впливає історія на день, в якому він живе.
Дослідники торкнулися й таких тем, як наявність у підручниках інформації про Помаранчеву революцію, ОУН-УПА, постать Шухевича, Голодомор. Їхня політизація, на переконання учнів та батьків є неприпустимою на сторінках підручників. Вони вважають, що треба подавати у книжках різні точки зору, незважаючи на часи за вікном. Про трагічні сторінки потрібно писати, але об’єктивно і толерантно. Учні не хочуть бачити історію України однобоко, – як націю, яку постійно гнобили.
Що стосується навчального посібника з історії України для вчителів, написаного спільно з українськими та російськими істориками, експерти не вбачають у його появі загрози і прогнозують йому, так би мовити, нетривале життя. Схожа книжка вже була видана в Росії та Україні два роки тому, але не отримала розголосу та рецензій. А історики Франції та Німеччини свого часу написали франко-німецький підручник, втім йшли до його написання приблизно 50 років.
На думку Касьянова, спільний посібник для вчителів, – явище більш політичне, ніж педагогічне. «У нас є поляки, татари, румуни, молдавани, словаки, угорці. З ним теж були складні історичні ситуації. Як тільки з одним (Росією – ред.), одразу виникають сумніви», – говорить Касьянов.
У свою чергу, Стець вважає, що представлені у посібнику різні, можливо навіть суперечливі точки зору на одну проблему – не є добре. Мовляв, на Сході їх трактуватимуть по-одному, на Заході – по-іншому. «Це – додатковий привід для конфлікту, особливо, коли, коли вчитель вживає такі слова, як «бандерівець», «москаль», – каже Стець.
Психолог Тригук вважає, що такий посібник міг би зацікавити педагогів, однак чи потрібен він учням? Адже вони – інше покоління, яке йде в ногу з інформаційними технологіями. «Інформація про Голодомор, ОУН-УПА, Помаранчеву революцію не є закритою. Остаточна думка про їхню роль в історії України залишиться при самих учнях», – переконана Тригук. З нею погоджується учениця 10-класу однієї з Тернопільських загальноосвітніх шкіл Оксана Стець. «Це (Помаранчева революція, голодомор – ред.) – частина нашої історії, її треба знати», – говорить вона.
Предмет «Історія України» для неї цікавий, ніж Всесвітня історія. В останній, за словами Стець, багато складної термінології. «Отупіти можна», – емоційно зауважує учениця. Вона гадає перевагу історії України й вважає, що цей предмет потрібно вивчати поглиблено, з національним ухилом. Але є проблема у відсутності нових підручниках з історії України для 11-річки. Діти вчаться по старим, розробленим для 12-річної програми навчання, й доводиться читати по три параграфи в якості домашнього завдання. При цьому вона схвалює вивчення в курсі історії тем гендерної рівності, ксенофобії та культури.
А от восьмикласниці з Франківщини Богдані Рудик вивчати історію не важко. Вона, як і Стець, вважає, що українці не повинні бути байдужими до історії своєї країни. «Зміст підручника з історії – цікавий, швидко запам’ятовується», – розповідає вона. Єдине, не легко запам’ятовувати цифри: події, дати народження історичних постатей. Окрім підручника з історії, вона користується енциклопедіями, читає історію Грушевського.
А на запитання «Українського Тижня», про те, яким має бути підручник з історії, Рудик відповіла лаконічно: «Книжки мають бути тоншими, їх важко носити…справжні томи!»