У своїй промові на відкритті самміту НАТО, Джордж Буш закликав учасників продемонструвати, що Альянс вітає прагнення Грузії та України щодо членства – «ми повинні запропонувати цим країнам чіткий шлях для досягнення цієї мети». Таким чином, він виніс питання, чи буде Україна запрошена до приєднання до ПДЧ (Плану дій по членству в НАТО) на найвищий, перший план зустрічі. Хоча перед самітом подейкували, що цю проблему тихо проігнорують.
Варто зауважити, що США, Канада, а також нові члени НАТО – 10 східно- та центральноєвропейських країн вже встигли недвозначно висловити свою підтримку вступу України та Грузії до цієї організації.
Так само чітко проти цього висловилась «стара Європа», окрім хіба що Великої Британії. Франція та Німеччина де-факто стали головними противниками цього.
І справа не лише в тому, що вони не хочуть сваритися з «Газпромом» і бояться різко негативної реакції Росії на вступ у НАТО ще двох країн з колишнього СРСР. Дійсно, серед заяв, що пролунали з Москви, вже були погрози вийти з Договору про дружбу та спрямувати на територію України російські ракети.
Питання також в тому, що у США та країн – нових учасниць Альянсу з одного боку, та «Старої Європи» різна точка зору на те, чим у наш час має бути НАТО. Військовим інструментом для боротьби з тероризмом (США), противагою для стримання нової імперської політики Росії (нові члени НАТО), чи просто антикризовим клубом, де військова компонента має використовуватись в останню чергу («Стара Європа»)?
Отже, дійсно дуже серйозну спробу Буша-молодшого застосувати вплив США для надання ПДЧ Україні та Грузії, можна розглядати також і як своєрідну спокуту за позицію свого батька, котрий у своїй знаменитій промові не радив УРСР відокремлюватись від Росії. Тепер ми чітко знаємо, хто наші союзники. З іншого боку, противники вступу, Німеччина та Франція, публічно виявили свою позицію. З небаченою до цього відвертістю вони продемонстрували, що для них відносини з Росією стоять вище, ніж стратегічні та колективні пріоритети в рамках Альянсу.