Ось усі говорять: культурна політика, культурна політика. Вона має підняти на ноги книговидавництво, відродити святині, очистити джерела, підлатати обереги, врятувати Спілку письменників і примирити ветеранів УПА з ветеранами СМЕРШу. На культурну політику покладаються великі сподівання, на неї спрямовані погляди прогресивної громадськості, від неї вимагають навести лад у національній свідомості співгромадян та річних звітах державних театрів. Особливо часто говорять про культурну політику напередодні виборів: представники влади з гордістю та пошаною, представники опозиції – з тривогою та ненавистю до представників влади. Іноді представники влади звітують про успіхи в культурній політиці, наводять цифри, демонструють зшиті на зекономлені кошти нові шаровари на учасниках фольклорних колективів, вивозять ці самі фольклорні колективи за кордон, співають разом із ними національного гімна.
Тому, боюся, нам і надалі доведеться спостерігати за трагічним неспівпадінням віртуальної культурної політики та реального культурного життя. І чим, питається, небезпечне таке неспівпадіння? Та нічим особливим. Полум’яні роки становлення демократії навчили одному: не все, що декларується, існує насправді, і не все, чим ти реально займаєшся, потрібно декларувати. Мабуть, у цьому й полягає сьогодні вітчизняна культурна політика. Адже українська влада і український народ, вони, мовби з журбою радість, обнялися й міцно тримають одне одного в залізних обіймах, боячись відпустити бодай на мить. Бо народна любов потребує не вірності, а процесу як такого.