Не треба колупати давні історичні пласти, щоб відшукати маркери змін. Що ще чотири-п’ять років тому було новорічним мейнстримом? Російська не вельми пристойна попса про «дєда мороза й снєгурочку», Сердючка та занафталінений «Голубой огоньок» на ТБ, ну й відомий фільм про іронію долі. Олів’є за радянським рецептом, ледь не забув.
Такий собі ерзац попередньої доби, хибно зарахований до традицій. Ялинка на Майдані, Лєнін на Бессарабці — ці ознаки столиці теж здавалися непохитними. Ну молоді й прогресивні, звісно, фиркали на такий «святковий набір», але загальна температура по країні вказувала на те, що наш Новий рік — це такий собі масовий день бабака. Звичка, інерція. Чи може бути якось інакше? Про це тоді мало хто думав. А правляча верхівка переконувала, що головне — стабільність і добробут, який вони нам і забезпечать. І сталося диво. Ну якщо так можна назвати Революцію гідності. А чому ні? Ті події — епохальний цикл історичних зрушень із позначкою «всупереч». Жодною логікою пояснити це було неможливо.
Дивом, щоправда, інколи намагаються назвати фейк, під нього замаскований. Ручне регулювання цін, продуктові набори, патерналістські подачки соцвиплат — суть явища з категорії «магія та її викриття». Хто сподівається на них, той обов’язково програє. Не бачив соціології на цю тему, але маю підозру, що люди, схильні до постійної гри в лотереї, участі в багаторівневому маркетингу та фінансових пірамідах, у своїх політичних вподобаннях, найімовірніше, тяжіють до популістів-«чудовторців», ніж до якихось конструктивніших партій. Особливо якщо в їхній риториці є заклик працювати, а не отримувати блага, розподілені згори. Разом такі виборці та їхні кумири будують те, що за фактом є країною дурнів, хоч би в яку красиву назву вони її загортали.
Читайте також: Погана школа
Звісно, у самій розмові про надзвичайне завжди є певний відтінок чогось інфантильного чи бодай не до кінця зрозумілого. Візьмімо сучасні технології. Банально, але факт: чимало винаходів, до яких ми звикли або звикаємо тепер, тією чи іншою мірою багато років тому були окреслені у фантастичній літературі. Про портативні телефони, переміщення на високих швидкостях і комп’ютери тривалий час говорили диваки-мрійники, згодом учені, і лише потім «диво» явилося користувачеві як звичайний побутовий предмет. Те, що сьогодні видається фантазією, завтра може потрапити в серійне виробництво: люди у ХХІ столітті в цьому переконалися не раз.
Прикметно, що сучасні диво-технології мають свої ареали походження. Ми звикли до того, що девайси потрапляють до нас здебільшого з Китаю, Південної Кореї або США. І це породжує певні комплекси чи в кращому разі самоіронію: мовляв, ну хіба можливий хайтеківський продукт made in Ukraine?! Десятиліття колоніального поневолення та невдачі перших років незалежності закріпили в нас думку, що Україна — це житниця та кузня, у цьому наше призначення, із цим треба змиритися та плекати далі такий імідж.
Щоправда, із високих трибун завжди говорили про великий науково-технічний потенціал, який добре було б якось реалізувати, щоб про нього почули в усьому світі. Але в цих промовах завжди читалася невпевненість, мовляв, стати інноваційною наша країна може тільки в тому разі, коли трапиться якесь диво. Визнаю, долучилися до цієї колективної психологічної травми й українські ЗМІ, що роками виробляли собі імідж «опозиційних», бо довгий час це було тотожно поняттю «незалежні». Стало хорошим тоном лаяти влади й шукати прорахунки, а в досягненнях знаходити якийсь підступ і зраду. На виході маємо ситуацію, коли про політ «Мрії» до Австралії з більшою активністю писали закордонні медіа, наші реагували дуже стримано.
Українське економічне диво. Я бачив чимало «фантастичних» книжок на цю тему, себто передвиборчих програм партій, у яких час від часу цей термін трапляється. Але він є певним титулом, який легітимізується тоді, коли про економічне диво говорять не самі мешканці країни або її лідери (бо це не надто переконливо, радянська «економна економіка» активно пропагувала свої дива, є схожа ідеологема й у сучасній країні-монстрі на ім’я КНДР), а представники інших держав або компаній-інвесторів, що охоче вкладають гроші в нові перспективні проекти. Наразі про Україну такого не почуєш. Отже, ми своє диво ще не явили, над цим треба працювати. Ну не просто працювати в звичному режимі, а відчайдушно шукати точки майбутнього зростання, відкривати незаповнені ринкові ніші, вирощувати «національних чемпіонів» — конкурентоспроможні корпорації, які стануть символом успіху країни.
Ми довго побивалися над занепадом національної культури, подумки не раз ховали український кінематограф, на надгробній плиті якого залишаться два прізвища — Довженко й Параджанов. Але… Добігає кінця 2017 рік, і касові збори українських фільмів б’ють рекорди в кінотеатрах. Диво? Диво. Так, ми ще далекі від створення блокбастерів світового рівня й нашому кіноринку ще зростати та діяти до обсягів, наприклад, польського. Але справа зрушила з місця, хоч би скільки було скепсису та хоч би скільки нас переконували, що єдиний правильний шлях — працювати в масовці «Мосфільму».
Читайте також: Парадокс сильної руки
Війна… Хто був, той підтвердить, що дива там трапляються нерідко. Один комбат улітку 2014-го казав: «Усе те, що зараз відбувається, — один із доказів існування Бога». Тоді й справді бракувало раціональних аргументів, які пояснили б, чому скорочена до сміхотворних розмірів армія та зібрані наспіх добробати зуміли зупинити в рази сильнішого ворога й навіть відвоювати в нього чималий шмат території. Через великі втрати, фатальні прорахунки, але змогли. Коли полякам 1920 року вдалося зупинити велетенську червону армаду, що вже доходила до Варшави, вони так і назвали ту битву — «Диво на Віслі». Наша війна ще не закінчена, і з упевненістю про її подальший перебіг можуть казати хіба що астрологи, але замалим чотири роки бойових дій викували генерацію воїнів, здатних на дива, які на війні називають подвигами. У них годі сумніватися, вони просто чекають свого часу.
До змін може долучитися кожен. Романтики нехай це називають перевтіленням країни, прагматики — реформами. Циніки й песимісти нехай називають це як завгодно, аби тільки не заважали. У новому році кожен відкриє календар, вивчатиме позначені в ньому святкові дні та відзначить для себе, як багато в ньому змінилося: «почорніли» радянські дати, з’явилися нові, українські та загальноєвропейські (як-от Різдво 25 грудня). Це доволі значущий маркер, без якого не відбувалася жодна революція.