На жаль, ми не були знайомі. Я не знаю нічого про те, скільки років йому було, чим захоплювався, про що мріяв… Але, коли в мою країну прийшла найбільша з можливих бід — війна, він залишив своє розмірене життя в Лондоні й приїхав сюди. Допомагати. Зцілювати. Рятувати. Давати надію. Він прийняв Україну у своє серце й віддав за неї життя. І я маю щемливе відчуття, що втратила справжнього друга. Якого не знала особисто, але якого вже ніколи не забуду. Пітер Фуше. Волонтер, медик, воїн. Життєлюб та оптиміст. Він урятував понад 200 життів. І загинув у бою біля міста Часів Яр. Минуло 40 днів, відколи його світла душа відлетіла на небо.
Небайдужість — риса справжніх чоловіків
«Ніхто у світі не має такої війни, яка коїться в Україні. Україна бореться за виживання, за своє право існувати. Ці люди — титани. Я маю бути поруч. Маю їм допомогти»
— так Пітер Фуше пояснював рідним своє рішення їхати в Україну. Він ухвалив його в перші дні повномасштабного вторгнення, бо новини, які надходили зі Сходу, не давали йому спокою. Родина не схвалювала: переживали за сина й брата. «Ти можеш допомагати звідси, на відстані, залишаючись у безпеці», — м’яко відмовляли. Пітер був непохитний.
Єдине, що могло переважити на терезах, — слово доньки. «Ти моя дитина, і я люблю тебе понад усе на світі, — звернувся він до 15-річної Ніколи. — На щастя, ти живеш у безпечній країні, де немає війни. А в Україні люди страждають, там гинуть діти… Я хочу їх захистити. Спробуй зрозуміти мене». «Їдь, татку. Але бережи себе, — відповіла донька. — І повертайся…» Ці слова дали йому крила й підтримку.
Пітер, зголосившись волонтерити, уже на початку березня вирушив із гуманітарною місією в країну, де не був жодного разу. Пригадував, як на в’їзді в Україну зустрів американського журналіста, який перетинав кордон у зворотному напрямку. «Подумайте добре. Подумайте двічі. Ви їдете в пекло», — чесно застеріг репортер.
Разом із командою волонтерів Пітер розвозив продукти й воду в прифронтові села та міста, допомагав евакуйовувати цивільних із зони бойових дій. Створив волонтерську організацію Project Konstantin, на честь загиблого на війні товариша, акумулював різні можливі засоби на підтримку України. У Броварах на Київщині допоміг збудувати перший польовий шпиталь для поранених. Пройшов навчання з домедичної допомоги. Вступив до тероборони. Зрозумів: може бути значно кориснішим безпосередньою присутнім на фронті.
«Якщо ми потужніше підтримуватимемо армію, фронт, то й цивільні люди в тилу менше страждатимуть і почуватимуться більш захищеними», — пояснював.
«Я повернусь і знищу той танк для тебе. Тримайся, брате…»
Тут йому стали в пригоді навички й досвід поліціянта: Пітер багато років віддав службі. Адекватно реагувати, миттєво ухвалювати рішення, правильно оцінювати ситуацію — усе це знадобилося йому знову, але в інших реаліях. Тепер він їхав туди, де точилися важкі бої. Допомагав евакуйовувати поранених із лінії фронту. Надавав першу допомогу, учився давати раду в дуже непростих ситуаціях.
«Якось ми везли пораненого, і я почув дивний запах горілого, — розповідав Пітер в одному зі своїх нечисленних інтерв’ю. — Я озирнувся… і зрозумів, що це горить фосфор у тілі пораненого бійця. Часу на роздуми не було. Я взяв свого бойового ножа й, стараючись закрити від очей пораненого те, що роблю, витяв цей фосфор із його стегна. Ви розумієте, я ніколи раніше не робив такого. До цієї війни… узагалі важко переносив вид крові. Я мусив цьому всьому навчитися спонтанно просто тут…»
Друзі й побратими пригадували, що Пітер завжди намагався жартувати та підтримати поранених у критичних станах. Тримав за руку, повторював як заклинання: «Ти будеш жити. Я тут і я тебе порятую. Я відвезу зараз тебе в безпечне місце, ми поїдемо разом додому. А потім повернуся й знищу той танк, який у тебе стріляв».
«Ці хлопці — неймовірні. Вони для мене — абсолютні герої», — казав Пітер про тих, кого допомагав вивозити з поля бою. На його рахунку — понад 200 врятованих життів.
Він не знав української — лише кілька слів, нескладних речень. Але володів натомість мовою доброти й душевності. Підручників із такої мови не існує. Треба мати дар.
Пітер побував у багатьох гарячих точках українсько-російської війни. Брав участь у визволенні Київщини, Чернігівщини, Харківщини. Був у пеклі на Донеччині. Хаста ла Віста — це його позивний.
«Пітера знають як медика й волонтера. Але мало кому відомо, що він був також влучним снайпером. Пітер народився й багато років жив у ПАР. Розповідав, що з дитинства полюбив зброю, був членом шкільного гуртка зі стрільби, а після школи подався до поліції, служив у снайперському підрозділі. І хотів далі розвиватися в цьому напрямі. Він допомагав, ділився цими навичками з нами. Мені здається, я не знаю більш цілеспрямованої людини, яка так щиро боролася й вірила в перемогу України, як Пітер… Для мене й моїх побратимів його загибель — дуже болісна втрата…» — розповідає Стас, воїн з позивним Вітер.
Стас — мій земляк і добрий знайомий з дитинства — приїхав із передової до Києва, щоб провести Пітера в останню дорогу й віддати йому останню честь. Він і розповів мені про неймовірного «британця з Україною в серці», який захищав нашу свободу й гідність, як власну.
«Так любити Україну може лише справжній українець. І Пітер ним був…»
Пітер був не лише поліціянтом, а й будівельником. Казав, я вправний тесля, знаю, що після війни ми побудуємо тут нові красиві будинки для тих, хто втратив свій дім. Він планував після перемоги залишитися в Україні й відбудовувати знищені російським агресором міста. Розповідав, що разом з іншими волонтерами обов’язково відбудує український Бахмут. Хотів дістати українське громадянство й паспорт. Казав, що в Україні живуть найпрекрасніші люди. «Якось у Дружківці на Донеччині я зустрів 80-річну бабусю. “Звідки ти, сину?” — спитала вона. І коли почула, що приїхав з Британії, низько вклонилася мені. Так, наче я був королівською особою. Ніколи цього не забуду… Я був зворушений до сліз».
«Пітер був емоційною людиною. У складі 67 ОМБР робив з нами снайперську справу, до цього декілька років був парамедиком і рятував життя бійців, але сам, на жаль, не зміг урятуватися… Для нас усіх — це велика душевна рана», — побратим Пітера із позивним Тінь не приховує сліз.
«Кажуть, герої не вмирають. На жаль, це не так. Такі, як він, умирають. Бо таких унікальних особистостей, як Пітер, дуже мало, — ділиться воїн Роман із позивним Охотнік. — З ним достатньо було порозмовляти дві-три хвилини, щоб відчути, яка це людина. Він завжди всміхався. Я запам’ятав його ще з Харківського напрямку. Для нас це велика втрата… З нашої групи із шести людей лишилося троє…
Пригадую, ми мали кілька годин перепочинку. І Пітер запросив увечері на пікнік. Розклав багаття, ми дістали нашу солдатську їжу, посмажили імпровізовані шашлики. Я майже не розумів англійської, а Пітер не говорив українською. Але ми розуміли один одного без слів. Я взяв тепловізор, щоб оглянути простір навколо. Бачу: річкою бобер пливе. Кажу, Пітере, там бобер. І він почав знімати відео на свій телефон. Тішився, як дитина: “Рома… О-о-о, це ж бобер, поглянь!”. Коли Пітер загинув… я не міг повірити. Це неправда, казав я собі, це не може бути правдою.
Він усе вмів. За все брався, навіть за справи, які до того не робив. З ним завжди був його пес. Пітер брав наплічник, пса — і кожного ранку так прогулювався. У мене перед очима ця картина — як він іде зі своїм псом і всміхається. З ним поговориш — і стане легше на душі. Для нас, його побратимів, загибель Пітера — нереально важка втрата…»
У квітні цього року 80-річна міс Роуз подолала непростий шлях із Південної Африки до України, аби побачитися зі своїм сином. Ця подія, яка стала можливою завдяки численним зусиллям волонтерів і журналістів, справила на Пітера незабутнє враження. Відважна жінка, яка має поважні проблеми зі здоров’ям, не побоялася відстаней і небезпек, була разом із сином кілька днів неподалік зони бойових дій. У майже спартанських умовах, адже бути тут, поруч із людьми, яким сьогодні найважче, — вибір «її хлопчика», який вона щиро цінує.
«Це моя мама навчила мене мати Бога в серці, навчила любові й турботи про інших, — розповідав Пітер у своєму інтерв’ю. — Бог є любов. І любов перемагає все».
…Пітер заповідав, щоб у разі неминучого його прах розвіяли в Києві, на Донеччині, де воював, і в Лондоні. Рідні, друзі й побратими виконали його волю. Кожного разу, коли вранці над київським Майданом тужливі акорди «Пливе кача» відраховують хвилину мовчання на вшанування пам’яті наших Героїв, я зупиняюся й думаю про незриму присутність поруч тих, хто любив нашу Україну понад усе. І віддав за неї найдорожче.