З чим у людини, хоча б на побутовому рівні обізнаної з економічними термінами, асоціюється поняття «націоналізація»? Напевне, з «Капіталом» Маркса й декретами Раднаркому. З натовпом, який лізе на ворота Зимового палацу, і з продрозверстками часів воєнного комунізму. Чи, якщо брати свіжіші приклади, з президентом Уго Чавесом і його намаганнями збудувати соціалізм в окремо взятій латиноамериканській країні. Й навряд чи комусь спало б на думку, що найбільшими націоналізаторами 2008 року виявляться не «нові ліві» партії, а… уряди провідних капіталістичних країн, які протягом останніх тижнів провели таку масову хвилю націоналізацій банків, про яку не могли навіть мріяти і найрадикальніші соціалісти.
ЕКСПРОПРІАЦІЯ ЕКСПРОПРІАТОРІВ
14 жовтня влада США ухвалила націоналізацію дев’яти провідних банків США – Goldman Sachs, Morgan Stanley, JP Morgan, Bank of America, Merrill Lynch, Citigroup, Wells Fargo, Bank of New York, Mellon і State Street. Так, тільки часткову – але слово «частковий» не дуже пасує, коли мова йде про викуп акцій на суму в $250 млрд (!!!). Тепер найбільшим акціонером американської банківської системи буде не хто інший, як Міністерство фінансів США.
На теренах Старого світу ситуація аналогічна. Уряд Британії вже націоналізував два потужні комерційно-інвестиційні банки – Northern Rock та Bradford & Bingley. І це лише початок – аналогічна процедура очікує ще вісім британських банків. Практично повністю націоналізована банківська структура Ісландії. Країни Бенілюксу «в складчину» викупили банк Fortis за €11,2 млрд. Найсвіжіша новина – голландський банк ING, сьомий за величиною в Європі, отримає €10 млрд від уряду в обмін на пакет акцій та двох нових представників у наглядовій раді.
Більше того, націоналізацією фінансових установ справа не обмежиться – судячи з усього, аналогічні заходи очікують компанії реального сектору. Один із перших кандидатів – концерн Chrysler, який наразі не зміг знайти інвесторів і буде, вочевидь, змушений «віддатися» державі. Далі по його колії можуть покотитися не тільки автомобільні компанії, але й транспортні, енергетичні, телекомунікаційні тощо.
Нам, носіям пострадянської свідомості, непросто зрозуміти всю глибину цієї економічної трансформації. Протягом трьох десятків років західна бізнес-модель (фундаторами якої в США стали президент Рейган, а в Європі – прем’єрка Великої Британії Маргарет Тетчер) базувалася на максимальному невтручанні держави у ділові операції. Успішність цієї моделі забезпечила перемогу в холодній війні з СРСР та вивела країни Заходу в незаперечні світові лідери. Тепер цей фундаментальний принцип трансформується у свою повну протилежність – максимальний державний контроль над ключовими за важливістю аспектами функціонування економіки. Причому здійснюють цю трансформацію провідні гуру капіталізму та апологети його Величності Вільного Ринку. Які почали поводитися так, ніби свої дипломи з економіки вони отримували не в Єлі чи Гарварді, а у Вищій партійній школі ЦК КПРС. Віра у всевладність ринкової економіки, здатної самостійно знайти вихід із будь-якої кризи, витісняється новою релігією державного контролю, без якого нині чинна глобальна економічна система приречена на катастрофу.
ЩОБ НЕ БУЛО БАГАТИХ
Намагаючись захиститися від звинувачень у «антиринковій єресі», провідні економісти світу заявляють про те, що ніякого повернення до соціалізму не відбулося. Мовляв, за урядування лейбористів у Британії (1946-1971 роки), 10% національного доходу створювали державні компанії, а прихід до влади у Франції соціалістів на чолі з Міттераном призвів до того, що 95% банків країни перейшли під контроль уряду. Аналогічні приклади державного втручання спостерігалися і в Азії під час кризи наприкінці 1990-х років. Все це справді так. Але не варто забувати й того, що життя в умовах державного контролю за підприємництвом – далеко не взірцеве. Відомий філософ Френсіс Фукуяма в статті з промовистою назвою «Падіння корпорації Америка» нагадує, що давні добрі часи насправді виявилися не такими вже добрими: «Телефони дорогі, й їх неможливо було роздобути, авіаперельоти залишалися привілеєм багатіїв, і більшість людей клали свої заощадження на банківські рахунки з низькими, адміністративно обмеженими відсотками». Держава тягнула на собі потужні, але вкрай витратні та неефективні галузі, на кшталт британського вуглепрому. Влада намагалася дбати про збереження робочих місць, але при цьому жорстко визначала межу рівня достатку для робітників та середнього класу, вище якої ті, практично, не могли піднятися.
Натомість реформи РейганаТетчер послабили податковий тиск і надали підприємцям право позбуватися невигідного бізнесу – аж до ліквідації компаній та масових звільнень робітників. Під час свого запровадження ці заходи викликали шоковий ефект і гостре невдоволення. Однак вільна ринкова економіка створила значно більше нових можливостей для прибуткового підприємництва, ніж це могло забезпечити навіть найраціональніше, але централізоване державне управління. Ще одним революційним досягненням стало перетворення заощаджень на інвестування: громадяни, які раніше «скиртували» гроші в банках, почали вкладати їх у бізнес. У період з 1970 по 2005 роки кількість американців-власників акцій зросла з 16% до понад 50%. Пенсійні фонди – класичні «кладовища грошей» – отримали можливість інвестувати кошти у фондові ринки. Відсоткові прибутки від фінансових оборудок нового типу почали вимірюватися двозначними цифрами.
Наслідком стало потужне зростання загального достатку мешканців країн Заходу. Тепер варто очікувати руху в зворотному напрямку. Так, «портфельні інвестори», які протягом останніх років заробляли непристойно великі статки незрозуміло на чому, перестануть купувати Ferrari та приватні літаки. Але й пенсіонери з країн Заходу навряд чи зможуть тепер відпочивати на тропічних курортах, а середній клас – міняти автівки кожні два-три роки.
ЩО МИ ВТРАЧАЄМО
Зараз тільки лінивий не кинув цеглину в економічні «віртуальні ігри» останніх років, які давали можливість робити гроші з повітря й роздувати фінансові «мильні бульбашки». Мовляв, як же фатально помилявся колишній голова Федеральної резервної системи США Алан Грінспен, коли в 2001 році знизив ставку рефінансування (тобто вартість, під яку держава позичала гроші банкам,) до 1%. Адже потік дешевих грошей став однією з причин масового буму серед покупців нерухомості – а коли період дешевих кредитів закінчився, стався обвал, який потягнув за собою донизу всю фінансову систему. І настільки ж мав рацію легендарний інвестор Уоррен Баффет, який називав цінні папери, утворені на базі іпотечних зобов’язань, «фінансовою зброєю масового знищення».
Однак варто згадати й про зворотний бік цієї ситуації. Всі фінансові інструменти, які зараз так болісно «вилазять боком» світовій економіці, свого часу створили безпрецедентні можливості для швидкої концентрації капіталу в найперспективніших галузях. Їх придумували не для того, щоб когось обдурити чи розорити, а щоб якомога швидше заробляти гроші. Без дешевих кредитних ресурсів не було б ані піднесення інформаційних технологій з його гуглами та майкрософтами, ані тотального поширення мобільного зв’язку, ані потужного прориву в біотехнологіях. Усі ці галузі піднялися на одному – перспективна ідея за наявності фінансових ресурсів могла упродовж дуже короткого періоду часу «вистрілити» небаченими прибутками. Так, на одну прибуткову припадав десяток збиткових – але динамічність процесів дозволяла перекривати ці збитки. Більше того, «здування бульбашок» на кшталт масового банкрутства інтернет-бізнесів (так званих дот-комів) на початку 2000-х років не спричинило до системного занепаду ІТ-галузі – на місце одних прийшли інші.
До фатальних економічних наслідків призвело зовсім інше – коли в «ігри на виживання» почали грати фінансові структури, які знали, що за найгіршого сценарію держава не дасть їм пропасти. Фігурально висловлюючись, в казино вільної ринкової економіки прийшли гравці, котрі мали необмежений доступ до «гральних фішок». І коли їм випало зеро, всі ці «системотворчі банки» побігли рятуватися до своїх урядів. І отримали порятунок у формі багатомільярдних вливань в обмін на контроль з боку держави. Держава взагалі дуже любить контролювати. А облік і контроль, як відомо – це соціалізм. Хай навіть із капіталістичним обличчям.