Якщо трагічний 2014-й подарував нам на диво веселі меми, як-от «Путін …ло» чи «візитка Яроша», то 2015-й минув під знаком «зради». Після панікерських постів про те, як нас усіх «зливають», це слово швидко набуло яскраво іронічного забарвлення. Тепер ним найчастіше позначають якісь фейки чи зумисне називають якісь позитивні явища, котрі все ж мають місце в нашому житті. Але показово, що мем таки з’явився і чимало дій нинішньої влади викликають щонайменше сумнів у тому, в чиїх інтересах вона діє. Якщо залишити конспірологам усі версії про таємні переговори офіційного Києва з Путіним, Заходом чи самим Люцифером, то у внутрішній політиці говорити про зраду можна й без лапок. Відверто карикатурне розслідування справ Майдану, очевидні договірняки на місцевих виборах із колишніми регіоналами, відсутність покарань для функціонерів режиму Януковича, імітація наступу на олігархів — то все не вигадки, а, на жаль, наша об’єктивна реальність. Звісно, громадськість не лишається осторонь цієї несправедливості. Десь у темному дворі можуть побити колишнього «діджея» сепаратистських мітингів, десь, як у Кривому Розі, громадськість береться обстоювати свій вибір, попри рішення ЦВК, яка поквапилася вмити руки, і при млявих реакціях центру на очевидні фальсифікації на місцях. Часом протест виходить за межі мирного: ми ще довго пам’ятатимемо стрілянину в Мукачевому й вибух гранати під Радою. Владі варто на це зважати хоча б із міркувань самозбереження, але наразі висновків не помітно.
Не треба бути астрологом, щоб відстежувати цикли в українській політиці. Коаліційні чвари, буфонада в парламентській залі й на ток-шоу — все це ми проходили за часів Ющенка. І сьогодні тільки лінивий не вдається до таких очевидних аналогій. Нинішній президент усіляко намагається відмежуватися від політичного іміджу свого кума, але виходить так собі. Звісно, глава держави, який вільно володіє англійською і не боїться залізти в ківш екскаватора, справляє враження більш вольового лідера. Але наявність в актуальній політиці таких персонажів, як Геннадій Кернес, чи доволі млява реакція на відверто хамську перепалку Саакашвілі й Авакова під час офіційного заходу, де господарем ситуації є сам президент, вказує на те, що нинішній очільник держави також не надто поспішає приборкувати «любих друзів» і відвертих ворогів, які демонструють бажання домовлятися.
Тисячу разів був правий загиблий сержант Олексій Болдирєв, коли писав, що від війни найбільше втомилися ті, для кого її просто не існує. Це підтвердять і тисячі тих, хто відслужив та повернувся додому, і волонтери, рахунки яких порожні чи все більше в «мінусах». Можна молитися всім богам, вірити в безальтернативність мінських угод, рахувати втрати Росії в Сирії, але цим важко обманути один факт: війна надовго. У січні — лютому треба кимось замінити дембелів, які прослужили рік, і всі жарти «хай сини Порошенка воюють» та теоретизування на тему того, як нам потрібна професійна армія, знову активізуються в мережі. Але будуть і ті, хто піде добровільно удруге-втретє чи вперше за повісткою. Так було шість хвиль поспіль, і щоразу здавалося, що брати до війська вже більше геть нікого.
Читайте також: Цього разу — назавжди
Безвізовий режим — ще один помітний в Україні мем. Переймалися ним здебільшого ті, у кого були шенгенські мультивізи. І не випадково. Бо за виконанням зобов’язань для відкриття нашого західного кордону стояло чимало: від прав сексуальних меншин до боротьби з корупцією. Здавалося, що й те й інше мало обходить значну частину депутатів, але вони таки проголосували за відповідні закони, бо інакше важко було б надалі називатися проєвропейськими силами. Але й відкриті кордони, й фінансування Заходу — все це радше заохочення для офіційного Києва, який, мов недолугий студент, отримав черговий тайм-аут для подальшого переекзаменування.
Темп реформ і боротьба з корупцією не влаштовують нікого, хоча й не можна сказати, що справа геть не рушила з місця. 2015-й став роком показових, але поверхових змін. Нові поліцейські, що заступили на чергування спочатку в Києві, а згодом і в інших містах, викликали в громадян неабияку симпатію. Та й результати роботи, а головне, публічна діяльність правоохоронців переконали, що альтернатива старим ментам таки є. Але… нові полісмени на нових машинах звозять порушників до старих райвідділів, до старих слідчих. Так, згодом і їх мають змінити й переатестувати. Як кажуть учасники атестаційних комісій, «стара гвардія» МВС чинить страшенний опір. Учорашні дільничні та генерали ще не вірять, що все це всерйоз, упевнені у своїй унікальності й значущості, ба навіть виходять страйкувати, але… процес пішов. Яким буде результат, побачимо вже в 2016-му.
Читайте також: Світ про Україну: Безвізовий режим — привілей, який потрібно заслужити
Пробуксовує й дерадянізація: на нашій мапі досі є Дніпропетровськ, Кіровоград і тисячі інших міст, у «перейменованому» Артемівську на в’їзді жодної позначки про те, що йому повернули історичну назву Бахмут. Ну а фейковий ренеймінг у Харкові з Дзержинського на Дзержинського і так далі вартий окремої гумористичної програми. Смішно, парадоксально, але цьому є пояснення. На рівні свідомості ми ще не звільнилися від домінування імперії. Саме воно переконує нас у тому, що її літочислення, її пантеон героїв є «нашими» і «так було завжди». Люди, які виросли на вулиці Лєніна й не хочуть змінювати її назви, упевнені, що «це наша історія», отже, залишаються у ворожій матриці.
Щоразу перед Новим роком Facebook пропонує створити індивідуальну добірку подій року у фотографіях. Якби спробувати зробити щось подібне з мема в українських соцмережах, вийшли б очікувані «війна», «зрада», «реформи», «безвізовий режим». Про жоден із них не випадає говорити в минулому часі. Тож актуальними вони будуть і в 2016-му.