За 20 років незалежності Україні вдалося провести кілька демократичних виборів. І все-таки багато людей не відчувають, що їхні інтереси репрезентовано у Верховній Раді, що вони можуть назвати когось «своїм представником у парламенті», і абсолютно не можуть впливати на політику партії, за яку голосували.
Добре організовані вибори – не панацея у встановленні істинної демократії, коли виборці беруть участь у політичному процесі й мають реальний вплив на політичні рішення всіх рівнів. Демократія не приходить у країну сама. Її здобуття – це важка робота, що має бути ґрунтована на розвитку політичної культури та історії країни, яка стає на шлях демократизації. Ця праця полягає в пошуку: по-перше, помилок у власному досвіді; по-друге, найкращого досвіду інших демократичних країн зі схожими особливостями.
До 2004 року в Україні діяла змішана виборча система: 225 депутатів обирали за результатами голосування в одномандатних («мажоритарних») округах і 225 – за закритими партійними списками. Серйозним недоліком такої моделі є нездатність забезпечити рівноправне представництво населення у великій країні. До того ж вона поглиблює проблему розколу держави на схід і захід, бо кожен округ зазвичай прихильний до тих, у кого найбільше впливу на місцях. Тож їх і ведуть до влади.
Мажоритарна система на практиці сприяла обранню місцевих «незалежних» олігархів, які наступного ранку після голосування перебігали до провладної партії. Так 2002 року опозиційна до президента Кучми більшість розчинилася невдовзі після виборів, коли «незалежні» повтікали до блоку «За Єдину Україну!», до якого належала й Партія регіонів (може, саме тому складається враження, що регіонали хочуть цю систему повернути?).
Далі Верховна Рада вирішила перейти на пропорційну систему виборів, коли всіх 450 парламентаріїв обирають за закритими партійними списками. Результат цієї зміни – люди не обирають справжнього представницького законодавчого органу. Голосуючи в такий спосіб, український електорат обирає лише серед груп «перших п’яти представників», а передвиборчі кампанії зосереджуються на кількох партійних лідерах; решту учасників списку за зачиненими дверми визначає партія.
Виборці не знають, за якими критеріями насправді складають ці списки. Тут ніякої прозорості – тільки з легенд і чуток можна довідатися, що до всіх цих списків дехто потрапляє завдяки популярності, дехто (і таких більше?) – завдяки фінансовій підтримці, а дехто – бо хтось хоче перед ним вислужитися. Унаслідок такої практики українські громадяни можуть виявити після виборів, що віддали голоси за людей, аж ніяк не пов’язаних із їхнім регіоном, фактично кинувши бюлетені за тих, кого свідомо ніколи не обрали б.
Крім того, виборці мають розуміти, що деякі парламентарії змінюють кольори відразу після голосування, бо їх «переконують» перейти до іншої партії: пропонують адекватну суму або погрожують знищити їхній бізнес. У цьому вже можна було пересвідчитися торік.
Замість справді демократичної системи «знизу догори», в якій виборців наділено впливом, маємо централізовану модель «згори донизу», проти якої вже виступали Венеціанська комісія і ПАРЄ, бо вона не відображає неоднорідності електорату й не представляє його інтересів повноцінно. У пункті 7.1.2 жовтневої резолюції № 1755 ПАРЄ «повторює рекомендацію про те, що необхідно запровадити виборчу систему, за якої голосування відбувається на пропорційній основі за відкритими партійними списками в багатьох регіональних округах».
Замість того, щоб зміцнювати багатопартійну систему, наявна нині виборча модель, на жаль, допомагає зміцнювати тільки партії та їхніх членів, які мають спільні, часто економічні, інтереси. Ця політична система не ґрунтується на цінностях. Мій висновок такий: українська історія вчить, що в майбутньому слід уникати обох крайнощів: і мажоритарної системи, і чинної пропорційної з єдиним загальнонаціональним округом. Однак повернення до колишньої змішаної – гірше за обидві згадані.
Ідеальної моделі не існує. Усі демократичні системи не без власних проблем. Тож будь-які зміни мають починатися з чіткого усвідомлення: Яких цілей ми хочемо досягти? На мою думку, систему треба змінювати так: по-перше, вона була репрезентативна; по-друге, давала виборцям змогу обирати конкретну людину; по-третє, орієнтувалася на географічний вимір.
У багатьох демократичних країнах таких цілей досягають завдяки системі, в якій округ представляють кілька парламентаріїв. Країна поділена на округи, і від кожного обирають певну кількість депутатів. Кандидатів висуває партія, але обирають із-поміж них громадяни. Відтак кількість місць у парламенті, виграних партією, визначається відсотком поданих за неї голосів. Але тих, хто посяде ці місця, називає не партія, а безпосередньо виборець, обираючи з-поміж кандидатів у списку від партії, яку підтримує.
У Данії члени партій у кожному окрузі обирають свого кандидата, який увійде до регіонального списку. В день виборів за результатами індивідуального голосування визначають, хто буде депутатом парламенту від партії, яка до нього проходить. У Швеції регіональний список складає регіональне представництво партії. Це дає регіональним представникам партії більше влади, ніж у данській системі, де помітніший вплив мають виборці.
Пропорційна виборча система зазвичай приводить до влади більш ніж дві партії (ті, які долають три- чотиривідсотковий бар’єр). Отже, за таких умов необхідна здатність формувати стійкі коаліції. Але тут мусить бути чіткий порядок, і грати слід за правилами, а не з правилами, як відбувається тепер в Україні.
На мою думку, Україна надто неоднорідна, щоб населення представляли тільки дві партії. До того ж за таких умов постає очевидний ризик розколу на схід і захід. А ще, сьогодні в Україні забагато партій, у котрих політики намагаються здобути швидку славу. Для цього вони створюють особисті політсили без будь-якої місцевої платформи.
Я переконливо прошу українських виборців брати участь у формуванні місцевих та регіональних організацій, які у своїй діяльності орієнтуватимуться на цінності. Влада не самоціль, а засіб перетворення ідей про майбутнє України на пріоритети місцевого й національного масштабів. Для цього треба зустрічатися на місцях або віртуально в інтернеті, щоб спілкуватися на тему того, як утілити ідеї в конкретні дії. І насамперед вимагати можливості впливати як на процес визначення кандидатів на місцях, так і на перебіг трансформації політичних планів на майбутнє в конкретні рішення, які потім буде реалізовано в діях.