П’ять ворожих БМП перетворилися на брухт, кілька десятків окупантів пішло на перегній в український чорнозем на ділянці, яку обороняв командир відділення 1 механізованої роти 32 бригади молодший сержант Андрій. З початку вересня до 23 жовтня його підрозділ стримував ворога під селом Іванівка Куп’янського району на Харківщині.
— Завжди дотримуюся правила «не бачиш — не стріляй». Можу з певністю сказати, що власноруч підстрелив з автомата вісьмох орків, — каже Андрій і додає: — А ще ж доводилося вести щільний вогонь із кулемета й гранатомета по посадці, якою москалі сунули до наших окопів.
Особливо важко нашим хлопцям стало напередодні 7 жовтня — дня народження путіна. Орки намагалися за будь-яку ціну принести своєму фюреру до цієї дати переможні новини з фронту. Атаки на українські окопи накочувалися одна за одною.
— Москалі висадилися на позиціях сусіднього підрозділу, який був змушений відступити. Почали штурмувати нас. Але, коли зброя налагоджена, боєкомплекту повно, я ніколи не хвилююся, — розповідає боєць.
Командир відділення швидко зметикував, що треба робити, коли побачив на достатній для влучного пострілу з гранатомета відстані російську БМП.
— Штатні гранатометники розгубилися: для когось це був перший серйозний бій. Тому я сам схопив гранатомет, підбіг на 150 метрів ближче й вгатив по бесі. Не звик довго думати в таких ситуаціях. Мене й батько вчив: «Якщо можна, то чому б ні?» — провадить.
На позиції роти Андрія через постійну роботу ворожої арти й авіації дедалі складніше було доставляти БК. Воювали трофейним. З підірваних бронетранспортерів орків лише він притягнув 5 ящиків із набоями калібру 5,45 й один — із 7,62, заряди для РПГ і скриню з гранатами.
Фото: Дмитро Нікішин
— Сигарети російські теж були доречними. А воду трофейну бойовий медик взводу нам заборонив пити, хоча спрага мучила, — усміхається молодший сержант.
Його улюблена зброя — ПКМ. Якщо товаришам вдавалося затрофеїти кулемет, передусім його несли на фланг, де чатував Андрій.
— Один покемон у мене дивився в поле на дванадцяту годину, інший — на третю в посадку, а ще один стояв почищений, готовий до роботи про всяк випадок, — перелічує.
Від довгих днів негоди штатна зброя оборонців клинила, не завжди встигали її вчасно чистити, тому намагалися за будь-якої нагоди поповнити свій арсенал і пустити в хід здобуте в бою.
Надважливим трофеєм, який дав змогу побратимам Андрія не посипатися під тиском ворога й вдало здійснити ротацію на своїй позиції, стала російська рація.
— По нас працював танк, — згадує він. — Двічі по 10 набоїв угатив. Влучило просто в бліндаж із хлопцями. У мене перед очима за мить розверзлася червона безодня спалаху. Ударною хвилею відкинуло на кілька метрів. Упав на задницю, підвівся — і за кулемет. У нас не було вибору. На відході нас точно накрило б вогнем, а так був шанс ще повоювати й забрати кілька орків із собою на той світ.
На позиції залишилося п’ятеро. На якусь мить здалося, що все втихло. Андрій вирішив навіть закурити, але побачив, що між кущами промайнуло кілька силуетів.
— Я — за автомат, пригнувся й назустріч їм у посадку метрів зо двадцять пробіг. Трьох відразу підстрелив, — затягується сигаретою герой. — Від четвертого моя граната за лічені сантиметри впала. Бігом повернувся до кулемета й ще відпрацював із нього.
Стрілянина стихла, і в тиші я почув пілікання радєйки. Треба обов’язково забрати, думаю. Знову побіг уперед. Розвертаюся — ще один москаль стоїть. Більше за мене, напевно, злякався, бо я встиг першим його в голову зафігачити.
У радєйку наші хлопці спочатку почули, що на підмогу оркам, які їх атакували, іде спецзагін ГРУ. Андрій дізнався, що спочатку на них скерували п’ять штурмових двійок, двох снайперів, гранатометника й командира групи.
— Поталанило, що в підбитій бесі загинув кулеметник і нас не крили щільно, — зізнається воїн. — Виходить, що дві двійки я сам зафігачив, з кулемета ще кількох москалів поранив. Чув це з розмов між росіянами.
Фото: Дмитро Нікішин
Штурмовики заховалися в бліндажі захоплених сусідніх позицій.
— Я їх ще трохи покошмарив гранатометом. Боялися голову підвести. А коли з тих самих перехоплених радіоперемовин дізнався, що геерувців роздовбали ще на марші, це стало сигналом, що ми можемо спокійно зустріти підрозділ, який прийшов нас міняти, — завершує розповідь.
6 грудня, до Дня Збройних Сил України, молодшого сержанта Андрія за зразкове виконання військового обов’язку відзначили медаллю «Захисник України».
Але найочікуванішу нагороду він отримав удома: 11 грудня його дружина народила сина. Командування батальйону дозволило герою відвідати сім’ю в рідному Звягелі.