Головною проблемою російських еліт сьогодні є не Донбас і навіть не Сирія, а президентські вибори 2024 року. Згідно з Конституцією РФ Владімір Путін уже не має права балотуватись, а тому верхівці доведеться визначатись, як діяти далі. Ніщо не перешкоджає остаточно відкинути умовності й залишити Путіна на шляху, проторованому Аляксандром Лукашенкою, Сапармуратом Ніязовим та Нурсултаном Назарбаєвим. Формуванню авторитарної квазіфеодальної політичної системи сприяє ресурсний тип російської економіки.
Зазвичай перерозподіл ресурсної (у цьому випадку нафтової) ренти контролює вузький прошарок еліти, чиї інтереси обслуговує недемократична політична система. Причому під загрозою зменшення ренти зростає вплив тих, хто безпосередньо виконує ключові охоронні функції, тобто силовиків. Хрестоматійним зразком такого устрою сьогодні є путінський режим. Але, вочевидь, консервація путінізму на невизначений термін влаштовує не всіх. По-перше, російська еліта неоднорідна: перетворення силовиків на привілейовану касту власників сталося завдяки іншій привілейованій касті — олігархам. І для останніх 2024-й буде слушною нагодою спробувати дещо змінити розстановку сил всередині режиму. А по-друге, будь-який режим має обмежений термін придатності. Ці терміни бувають дуже довгими (приміром, Назарбаєва вистачило майже на три десятиліття), але не безкінечними. Рано чи пізно будь-який автократичний режим деградує, а відтак виникає потреба в його утилізації.
Читайте також: Що не так із цінностями?
Поки що Путіну вдається підтримувати в Росії видимість стабільності, але підвалини його режиму прогнили. «Единая Россия» вже готується до парламентських виборів 2021-го, але її політичне значення невпинно падає. Партія, що проектувалася як засіб формування та дисциплінування російського істеблішменту, тепер цей істеблішмент відлякує. На цьогорічних регіональних виборах шестеро з шістнадцяти губернаторів балотувались як незалежні кандидати, а на вибори до Московської міської думи під брендом «Единой России» не пішов ніхто. Бо навіть російська придворна соціологія не здатна приховати, що підтримка політсили, що колись становила понад 50%, уже давно не перевищує 34% (ВЦИОМ). Так званий кримський консенсус, на якому нібито непохитно тримається путінська вертикаль, виявився надто переоціненим. Те, що більшість росіян справді схвалює імперські авантюри Москви, ще не гарантує довічної лояльності до головного кремлівського авантюриста. Рівень підтримки Путіна падає: якщо діяльність президента «в цілому схвалює» понад 60% росіян, то «довірити вирішення важливих державних питань» йому готові заледве 30% (ВЦИОМ). Як показали торішні президентські вибори, головними електоральними козирями Путіна залишаються його безальтернативність та необмежений адмінресурс, а зовсім не авторитет і популярність (див. Тиждень, № 12/2018).
Про занепад режиму свідчить і те, що в конфліктах із громадськістю влада дедалі частіше виявляє безпорадність і нерішучість.
Приміром, журналіста Івана Ґолунова, який впав у немилість через розслідування бізнес-діяльності високопоставлених чинів ФСБ, відпустили з-під арешту після кількох мітингів та публічної кампанії підтримки. Вуличні протести проти забудови скверу в Єкатеринбурзі змусили місцеву єпархію РПЦ змінити свої будівельні плани: як виявилося, заступництво місцевої адміністрації більше не гарантує успіху. Та що там храм: в Архангельській області протестувальники вже близько року блокують будівництво сміттєвого полігона, спроектованого під московські відходи. У жовтні 2019-го до протистояння підключили навіть Росгвардію, але екологічні протести лише розповзаються по країні. Варто згадати й протести в Калмикії, у місті Еліста, мешканці якого намагаються вигнати екс-бойовика «ДНР» Дмитра Трапезнікова, якого призначено виконувачем обов’язки міського голови. Вважати ці та інші інциденти досвітніми вогнями російського Майдану — явне перебільшення. Однак вони вельми промовисто свідчать про те, що система влади, збудована Путіним, дає збої у нетипових ситуаціях. І якщо провали в Сирії чи неуспіхи на Донбасі можуть залишатись поза фокусом уваги, то поразки всередині країни відбуваються на очах росіян.
Утилізація путінського режиму може відбуватися за різними сценаріями, зокрема й за ліберальним, який передбачатиме масштабну депутінізацію Росії та різку зміну риторики. Зробивши Путіна цапом-відбувайлом за все, що сталося з 2014-го, тамтешні еліти спробують збудувати новий режим — більш ефективний і менш токсичний. У теорії ініціатором «відлиги» може стати й сам Путін, який починав своє президентство як «молодий реформатор». Однак на 24-му році правління такий поворот був би вкрай непереконливим. Тому, найімовірніше, лібералізація в Росії відбуватиметься вже без Путіна. Звичайно, керована згори «перестройка» не буде глибокою, інакше Російській Федерації загрожуватиме розпад. Але докорінних змін насправді й не вимагається. Постпутінська «відлига» буде проектом, розрахованим на ліберальну публіку мегаполісів, а також на експорт у західному напрямі. Щоб порозумітися з пересічним учасником цьогорічних протестів у Москві, достатньо буде припинити дошкульні політичні переслідування, відмовитися від псевдоконсервативної риторики (див. Тиждень, № 26/2019) і взяти курс на налагодження відносин із Заходом. Парламентські та регіональні вибори, проведені в більш-менш демократичний спосіб, дають змогу інкорпорувати до владної вертикалі «молодих реформаторів», заручившись їхньою лояльністю й створивши довкола нового режиму привабливий фасад. Невдоволення решти росіян Москва зможе пом’якшити, переключившись із масштабних геополітичних проектів якщо не на вирішення, то принаймні на обговорення «домашніх» проблем.
Читайте також: Die Welt. Невдоволеність лібералізмом
Для України такий сценарій є не менш небезпечним, ніж перетворення Путіна на довічного диктатора. Бо передусім російська лібералізація буде експортним продуктом, розрахованим на те, щоб схилити Захід до «перезавантаження» відносин. Що більших успіхів досягатиме Росія, то складніше буде підтримувати хисткий консенсус щодо стримування її агресивних намірів на пострадянських теренах, зокрема щодо України. Емманюель Макрон, кажучи про свою віру в «Європу від Лісабона до Владивостока», сьогодні грає на межі фолу. Але якщо Москва озброїться переконливою ліберальною риторикою й заговорить про розрив із «темним путінським минулим», то такі заяви швидко можуть стати європейським мейнстримом, знову ж таки з відповідними наслідками для нас. У теорії будь-яка лібералізація в Росії передбачає й припинення агресії проти України, але це фантастичний сценарій. У російському суспільстві є червоні лінії, за які не наважуються заступати навіть найбільші критики Путіна. Одна з таких ліній проходить через Крим: до сьогодні ніхто з тамтешніх ліберальних опозиціонерів не заявив про намір повернути анексований півострів Україні. Допоки ситуація в Росії залишатиметься керованою з Москви, жоден сценарій депутінізації не буде аж таким широким. Що стосується Донбасу, то закінчити війну обіцяють не тільки ліберальні російські опозиціонери, а й сам Путін — питання лише в тому, який сенс вони в це вкладають. Немає жодних підстав сподіватися на те, що Москва добровільно відмовиться від потужного важеля впливу на Київ. Натомість схилити Захід до компромісів з українського питання (звісно ж, коштом інтересів України) ліберальній Москві буде простіше.
Читайте також: Прагматичний патерналізм. Як досвід і розрахунок відвертають українців від ліберальних реформ
Не менш небезпечно й те, що Росія експортуватиме свою лібералізацію й у сам Україну, використовуючи депутінізацію як привід для «нормалізації відносин» і як спосіб розмивання червоних ліній, встановлених українським суспільством у 2014-му. Рівень загрози не слід недооцінювати: якщо до нинішнього російського керівництва позитивно ставиться лише 13% українців, то до Росії як країни — 54% (КМІС, 2019). Причому останній показник має тенденцію до зростання: якщо в травні 2015-го Росії симпатизувало 30%, то вже у 2016–2017-му 40%, а в 2018-му до 50%. Не слід пояснювати, що депутінізація Росії тільки пришвидшить цей сумний процес. Відтак слід очікувати посилення проросійського політичного табору в українській політиці. Якщо у 2014–2015-му проросійська позиція була квитком на маргінес, то вже цього року стало очевидно, що тенденція дещо змінилася. Відверто проросійські сили все ще залишаються в меншості, проте на обіцянки «домовитися» з РФ був значно більший електоральний попит, ніж на обіцянки тримати оборону.
Якою буде влада в Києві на момент російської «відлиги» і яким буде стан суспільної думки, поки що не відомо. Цілком імовірно, що російська лібералізація виявиться такою самою непереконливою, як і «відлига» часів президентства Дмітрія Мєдвєдєва. Хоч би яку риторику використовувала Росія, вона лишатиметься джерелом загрози для України. Просто тому, що зміна облич у Кремлі ще не означає змін у структурі влади, а головне принципів, на яких побудована сама РФ. Вона влаштована як імперія, а отже, кожен правлячий режим приречений провадити імперську політику доступними в конкретний момент засобами. Саме тому російський лібералізм (комунізм, просвітництво і далі за списком) завжди закінчувався там, де починалося українське питання. Якщо за часів Сталіна Москва могла дозволити собі навіть геноцид, то за Путіна доводиться обмежуватися гібридною агресією. Можливо, після Путіна московський арсенал стане ще скромнішим, але мотивації для його застосування будуть ті самі. Отже, Україні, як і раніше, доведеться тримати оборону.