З Києва до Тифлісу й назад. Як УНР будувала відносини з Грузинською Демократичною Республікою

Мало хто знає, що на прощанні з Головою УНР Симоном Петлюрою, убитим радянським агентом у Парижі, був присутній перший керівник проголошеної 26 травня 1918 року Грузинської Демократичної Республіки Ной Рамішвілі. Причому загинув останній так само, як і Петлюра: 7 грудня 1930 року його застрелив підісланий більшовиками терорист у Парижі. Крім Ноя Рамішвілі, на похоронах Петлюри була досить численна грузинська делегація: міністр закордонних справ Євген Гегечкорі, посол у Франції Акакій Чхенкелі з дружиною (саме він 1918 року повідомив Україні про проголошення незалежності своєю батьківщиною), керівники Грузинського союзу у Франції Скірладзе та Грузинської студентської громади Джакелі.

Звісно, з-поміж іноземних представників були не лише грузини. Віддати шану Петлюрі також прийшов колишній голова парламенту Азербайджанської Демократичної Республіки Алімардан-бек Топчибашев, казахський лідер, ідеолог боротьби за незалежність Єдиного Туркестану Мустафа Шокай (Чокаєв), міністр іноземних справ Горської республіки Гайдар Баммат та окремі національні діячі інших народів. Хай там як, грузинська делегація на похороні Петлюри була поза всякими сумнівами найбільшою. І цьому є логічне пояснення: під час боротьби за незалежність 1917–1921 років Україна та Грузія встигли налагодити досить міцний дипломатичний зв’язок, який більшовикам не вдалося перервати навіть після загарбання обох країн Радянською Росією.

Грузини, їхня республіка й УНР

Грузини були одними з перших, хто після проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради де-факто визнав Українську Народну Республіку. У Києві з’явився «комиссар при Центрораде по Военным делам Грузии» Давид Вачейшвілі, який позиціював себе як представник вояків грузинської національності російської армії, що продовжували воювати на території України на фронтах Першої світової війни. Апартаменти Давида Вачейшвілі розташовувались у Невському готелі на вулиці Фундуклеївській (нині на цьому місці — Центральний універмаг на розі Хрещатика та вулиці Богдана Хмельницького). Пізніше повноваження Вачейшвілі офіційно підтвердила Національна рада Грузії, і на нього серед іншого покладався обов’язок захищати грузинів, які мешкали в Києві та в інших регіонах України. Центральна Рада не заперечувала, і в Києві та Одесі створили «грузинські дружини» для захисту уродженців Кавказу, а також місцевих мешканців, які того потребували. Треба сказати, що діяльність дружин була досить актуальною, оскільки грузинський бізнес того часу був широко представлений на вулицях Києва та Одеси магазинами, крамничками, ресторанами та кафе.

Під час вуличних боїв у Києві наприкінці січня-лютого 1918 років поміж українськими військами та більшовиками грузинська дружина зберігала нейтралітет та захищала від погромників вулиці й будинки в центральній частині міста. Радянські комісари не стали її розформовувати, і коли більшовицькі війська за два тижні втікали від німецьких та українських військ, то грузинська дружина зберегла лад і спокій на центральних вулицях до повернення Центральної Ради. Потому в Києві працював «комиссар Грузии на Украине» Никодим Брегвадзе.

Незалежність Грузії проголосила Національна рада 26 травня 1918 року в Тифлісі (з 1936 року місто називається Тбілісі). Сформували грузинський уряд на чолі з Ноєм Рамішвілі, який став першим керівником країни. Оскільки прямого телеграфного сполучення з Грузією не було, в Україні про це офіційно дізналися лише 9 червня 1918 року: про це доповіло Києву наше дипломатичне представництво в Берліні. Зі свого боку українським дипломатам у Берліні стало відомо про цю знаменну подію 6 червня, після звернення міністра закордонних справ Грузинської Демократичної Республіки Акакія Чхенкелі, яке закінчувалося словами: «В ім’я мого уряду маю честь просити Вашу Ексцеленцію представити Вашому Уряду факт істнування Грузинської Республіки, щоб Україна могла признати як найскоріше незалежність Грузії».

4 липня 1918 року грузинський уряд призначив до Києва свого посла Віктора Тевзая та його помічника Давида Вачейшвілі. При посольстві залишився секретарем Никодим Брегвадзе, а також один з організаторів грузинських дружин капітан Олексій Сванідзе, який де-факто виконував обов’язки військового аташе. Посольство Грузинської Демократичної Республіки розмістилося за адресою: вулиця Караваєвська, 9. Це неподалік від Міністерства закордонних справ Української Держави (нині — вулиця Гетьмана Павла Скоропадського).

Грузинське посольство працювало над справою налагодження поштового зв’язку поміж країнами, торговельних відносин, економічного розвитку грузинської діаспори в Україні й української в Грузії та щодо інших питань. Наприклад, український уряд закупив в Азербайджану велику кількість нафтопродуктів для виготовлення бензину та керосину. 7 грудня 1918 року Україна та Грузія уклали договір про транспортування цих нафтопродуктів закавказькою залізницею та трубопроводом. Щоб практично реалізувати ці договори, на Кавказ мали відправити спеціального представника Міністерства торгу та промисловості. Але, на жаль, до місця призначення він так і не доїхав, а нафтопродукти так і залишилися невідправленими.

Читайте також: Антигетьманське повстання Директорії: опозиційний рух чи заколот проти держави?

Як відомо, уже 15 грудня 1918 року (одразу по поваленню Гетьманату та вступу військ Директорії до Києва) на українсько-російському кордоні почалися бої. Незабаром червона армія перейшла в наступ, а уряд більшовиків відмовився визнавати повноваження Директорії та наявність УНР. Водночас упродовж літа-осені 1918 року більшовицькі лідери де-факто визнавали існування Української Держави й навіть змирилися з тим, що на їхній території активно діяли посольство та консульські служби. Тепер над особами, які встигли прийняти українське громадянство, але з різних причин залишалися на території Радянської Росії, нависла небезпека. За таких умов консул України в Москві Кривцов звернувся саме до посланника Грузинської Демократичної Республіки Гавриїла Хундадзе, щоб той прийняв під охорону українських громадян. Звісно, це звернення до Хундадзе мало суто декларативний характер, адже й сам він не мав у Москві жодних можливостей. А втім, це свідчить, що українці в цьому складному питанні плекали надію передусім на допомогу грузинів…

Тим часом більшовицькі війська швидко наступали й на початку лютого 1919 року захопили Київ. Посольство Грузинської Демократичної Республіки в Україні евакуювалося до Одеси, де тоді вже діяло генеральне консульство, і перебувало там весь 1919 рік: під час кількох змін влади в місті. Але 2 вересня 1919 року, коли українські війська вели активні наступальні дії в районі Києва та Одеси, за наказом грузинського посла Тевзая до Кам’янця-Подільського, де перебував уряд УНР, вирушив військовий аташе капітан Олексій Сванідзе. Йому не вдалося дістатись безпосередньо до Кам’янця-Подільського, але наполегливий капітан поїхав далі — до Варшави, де з’явився в розпорядження Української військової місії. 1920 року Олексій Сванідзе вважався військовим аташе та повноважним представником Грузинської Демократичної Республіки при уряді УНР. Цей грузин бодай морально, своєю присутністю декларував підтримку Грузії в боротьбі українського народу за незалежність.

Білорусько-український дипломат у Тифлісі

Зі свого боку українських дипломатів призначили на Кавказ у липні 1918 року. Доти в Тифлісі та деяких інших містах як репрезентанти українського руху працювали місцеві громадські діячі — переважно з-поміж переселенців. До Тифлісу Міністерство закордонних справ гетьмана Павла Скоропадського призначило консульського агента Олексія Кулінського, а до Батумі — Євгена Засядька. Їхнім першим завданням було зареєструвати всіх, хто визнавав себе громадянином Української Держави.

26 січня 1919 року згідно з розпорядженням Директорії УНР заснували українську дипломатичну місію на Кавказі з постійним місцем перебування в Тифлісі. Головою місії призначили Івана Красковського, нині трохи забутого видатного білоруського та українського дипломата. Іван Гнатович Красковський був істориком за фахом і білоруським громадсько-політичним діячем. У березні 1918 року народний секретаріат Білоруської Народної Республіки делегував його з Мінська до Києва для участі в переговорах з Україною. Однак німці, які захопили й батьківщину Красковського, відмовилися визнавати Білоруську Народну Республіку.

У Києві Іван Красковський оселився у квартирі Дмитра Дорошенка, міністра закордонних справ України 1918 року, відомого історика та свого давнього колеги, за адресою: вулиця Львівська, 46 (нині її немає). Імовірно, саме на запрошення Дорошенка Красковський прийняв пропозицію бути членом Ради міністерства закордонних справ, де фактично обіймав посаду помічника в білорусько-литовських справах. В архівах збереглося дипломатичне посвідчення Красковського, за яким він мав право вільно їздити до Мінська та Вільно (нині — Вільнюса). Наприкінці 1918 року, коли народний секретаріат Білоруської Народної Республіки відновив роботу, Іван Гнатович подбав, щоб при Директорії з’явилося посольство його країни. Попри призначення керівником української дипломатичної місії на Кавказі, Красковський не полишав зв’язків із представниками білоруської дипломатії, хоча вони й були вкрай епізодичними. Після завершення своєї дипломатичної діяльності в УНР Іван Красковський виїхав до Литви, ще в кількох повітах була білоруська автономія. У Каунасі він здав увесь свій архів, зібраний на Кавказі, до білоруського відділу литовського архіву. У радянські часи ці документи передали до Києва, і нині вони зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління в Україні.

Читайте також: Від Везувія до пісків Сагари. Степан Левинський та його подорожні нариси про Африку та Азію міжвоєнного часу

До Тифлісу українська дипломатична місія діставалася досить довго та складно. Виїхавши з Вінниці до Одеси 20 лютого 1919 року, її члени розраховували дістатися звідти морем до Новоросійська за сприяння французів. Але в цей порт нікого не пускали білогвардійці, тож місія разом із пасажирським кораблем опинилась у Криму. Тут один із представників місії зійшов на берег і пізніше організував на півострові сталий зв’язок із місцевими українськими організаціями. Отримавши через деякий час дозвіл у представників Антанти, українські дипломати нарешті прибули до Новоросійська, де ще 10 днів чекали на корабель до Батумі. Скориставшись нагодою, тут нав’язали ще один надзвичайно важливий контакт — із керівником Кубанської Крайової Ради Миколою Рябоволом. Нарешті, 25 березня 1919 року місія висадилась у Батумі, а 4 квітня прибула до Тифлісу.

У Тифлісі ще залишався призначений гетьманом Олексій Кулінський, замість якого генеральним консулом УНР став Лев Лісняк. Його повноваження як генерального консула розповсюджувалися не лише на Грузію, а й на Вірменію та Азербайджан. Кулінського звинувачували в деяких фінансових махінаціях, водночас до Засядька, консула в Батумі, не було жодних зауважень. Він продовжував роботу до самого кінця Грузинської Демократичної Республіки.

Дипломатична мережа УНР на Кавказі

Українська місія в Тифлісі також заопікувалася налагодженням дипломатичних зв’язків поміж УНР та Азербайджаном. Тривалий час у цій республіці взагалі не було українського представника, хоча в Азербайджані тоді перебувала численна українська громада. Спочатку віцеконсулом у Баку планували зробити керівника Бакинської української ради Голованя, але він виявився застарим для таких функцій. У жовтні 1919 року після особистої поїздки Івана Красковського до Баку віцеконсулом призначили члена азербайджанського парламенту від місцевих українців Василя Кужима. А ось у Вірменії українське консульство так і не з’явилося, «позаяк там Українців майже зовсім не має», як зазначав в одній зі своїх доповідей Іван Красковський.

У Тифлісі українська дипломатична місія розмістилась у просторому помешканні за адресою: Верійський узвіз, 3. Саме тут 25 квітня 1919 року Іван Красовський орендував в Ісая Осипова помешкання на четвертому поверсі із семи кімнат, «людської та інших при ній служб, а також підвал, за дев’ять тисяч рублів на рік…». Проте зв’язок поміж Тифлісом та українським урядом, який перебував то у Вінниці, то у Кам’янці-Подільському, то взагалі на території Польщі, був епізодичним. Українські дипломати дізнавалися про новини передусім через Царгородське посольство УНР у Стамбулі. Фінансування на свою діяльність вони не отримували.

Однак на допомогу місії прийшли українські переселенці, які мешкали на Кавказі. Вони допомагали як товарами, так і продуктами. Зі свого боку українська дипломатична місія намагалася відстоювати права переселенців перед урядами Грузії та Азербайджану. Особливо гостро стояла справа навколо українських поселень у місцевості Мугань в Азербайджані та Персії, які намагалися знищити радикальні ісламісти. Як зазначено в одній із доповідей Красовського до МЗС УНР, «Мугань — це третя Україна, як її тут називають» (другою тоді малася на увазі Кубань).

Читайте також: Від ігнорування до упокорення. Як Україна боролася за Крим сто років тому

У складі Української місії на Кавказі була передбачена посада військового аташе, яку мав обійняти відомий революційний отаман Микола Гавришко. Але він на Кавказ не доїхав. Водночас 5 червня 1919 року до Батумі прибула група на чолі з полковником Армії УНР Миколою Чехівським, рідним братом відомого українського політичного діяча Володимира Чехівського, організатором 1918 року в Німеччині «Синьожупанної дивізії» з військовополонених українців. Метою групи Миколи Чехівського було налагодити стосунки з горянами Північного Кавказу, які, як і українці, воювали з червоними та білими росіянами. Але коли полковник Чехівський дістався до Тифлісу, то виявилося, що загони Горської республіки вже розгромлені й там панують білогвардійці. Чехівський залишився при місії на посаді військового аташе, причому він організував з українських переселенців хор, драматичний гурток і згуртував навколо себе всю місцеву колонію. Разом із ним до Тифлісу прибув його однополчанин по Першій світовій війні та киянин полковник Петро Гризер, який завдяки своїм господарчим і технічним навичкам дуже допоміг успішному функціонуванню місії.

Наведемо ще один цікавий факт з історії подорожі групи Чехівського на Кавказ. Коли вони їхали через Бухарест, то дали велику грошову позику представнику Грузинської Демократичної Республіки в Румунії. Пізніше Міністерство закордонних справ Грузії повернуло українській дипломатичній місії ці гроші, яких вона тоді дуже потребувала.

Падіння Грузинської Демократичної Республіки

Навесні 1920 року білогвардійські війська, які перебували на Північному Кавказі, остаточно розгромили червоні, і ті були змушені почасти евакуюватися до Криму, а почасти перейти на територію Грузинської Демократичної Республіки. Червона армія просувалася далі: скориставшись класовими розбіжностями серед гірських народів, швидко опанувала Дагестан та Чечню, наблизилася до кордонів республік Закавказзя. За лічені дні наприкінці квітня — на початку травня 1920 року завдяки місцевим колабораціоністам більшовикам удалося захопити Азербайджан. Восени 1920 року, остерігаючись загрози з боку Туреччини, Демократична Республіка Вірменія фактично сама «кинулась в обійми» Радянській Росії та ввійшла до її складу. Грузинська Демократична Республіка виявилась оточеною з усіх боків, а всередині країни панували два політичні табори: патріотичний та прорадянський. У лютому 1921 року до Грузії вдерлася Червона армія. Близько двох тижнів точилися бої, але через нерівні сили більшовики досить швидко захопили республіку.

На тлі цих подій над українськими дипломатами нависла смертельна небезпека. Ще під час окупації червоними Азербайджану звідти виїхав віцеконсул Василь Кужим. Наприкінці 1920 року відправився до Польщі голова місії Іван Красковський з усією родиною. Консулам Лісняку та Засядьку, рятуючись від червоних військ, довелось утікати з Грузії до Туреччини, покинувши буквально все. Про долю інших членів української дипломатичної місії, які залишились у Тифлісі, дізнаємося з архівно-слідчої справи полковника Петра Гризера, яка зберігається в Галузевому державному архіві Служби Безпеки України. Його заарештували в Києві 1933 року за звинуваченням в організуванні буцімто антирадянських зборів, і під час допитів він розповів деякі деталі функціонування місії.

Як розповів Гризер, до Тифлісу він прибув із певною сумою особистих грошей, за які придбав легковий автомобіль і возив на ньому Красковського та інших членів місії. Коли захоплення Грузії більшовиками стало неминучим, квартиру, у якій перебувала місія, продали за 800 тисяч рублів (отже, перед тим дипломатам удалося викупити її у власника). За ці гроші пощастило відправити з Грузії Красковського з родиною та кількох інших працівників посольства. На виїзд Чехівського та Гризера грошей не вистачило, а отже, коли вступили червоні, вони пішли на реєстрацію, назвавшись офіцерами-біженцями. Але Чехівського заарештували та спочатку відправили до ЧК в Баку, а звідти — до концтабору в Рязань. Незабаром у зв’язку з «окончанием гражданской войны» Чехівський повернувся до Києва. Гризер деякий час залишався в Тифлісі — завідував їдальнею, доки на початку 1923 року не отримав від друга з Києва листівку з повідомленням, що там уціліли всі його речі. Відтак Гризер повернувся до Києва, і на вокзалі його зустрічав Чехівський, який тоді був уже дияконом Софійського собору та керівником українського церковного хору. Але друзям більшовики не дали спокійно жити. Обох заарештували за різними справами: Гризера зрештою стратили 1937 року, а Чехівський загинув на каторзі в Якутії.

Читайте також: Грузинський легіонер ЗСУ: «Це не війна між двома країнами – це війна цивілізацій»

У 1920-ті в Парижі опинилися Головний отаман УНР Симон Петлюра зі своїм найближчим оточенням та уряд Грузинської Демократичної Республіки у вигнанні. На тлі спільної боротьби за визволення України та Грузії відбулося зближення обох таборів, але більшовики всіма силами намагалися завадити цьому, зокрема убивши Симона Петлюра, а потім першого керівника Грузинської Демократичної Республіки Ноя Рамішвілі. Та попри поразку визвольних змагань обох народів, українсько-грузинські відносини столітньої давнини започаткували певну політичну традицію. І саме вона призвела до появи українських добровольців у Грузії в 1990-ті, а грузинських — у лавах захисників України з 2014 року.