З криниці Бандери

Село невелике, непоказне, не надто благополучне, словом, еталонне для півночі Івано-Франківсь­кої області. Якщо ви хочете поєднати зелений туризм, величезну музейну експозицію про УПА і просто народну архітектуру, їдьте саме сюди.

 

 

 

Із Калуша до Старого Угринова трясемося стареньким автобусом «Львів», під саму зав’язку напханим людьми, якимись величезними клунками і гулом розмов. У ньому, здається, мовчати не заведено. Селяни перебувають у постійній гучній комунікації між собою, з розмахування руками час від часу переходять на крик. Лише коли «Львів» минає якусь невидиму мені з вікна церкву, селяни несподівано для стороннього замовкають і починають побожно хреститися, щоб потім, ніби за ­командою, знову ввімкнути свої гучномовці на повну силу.

 

Зупинки тут називаються «Криниця» і «Грушка» – настільки у Старому Угринові бракує якихось вартих уваги прикмет на місцевості. На «Грушці» справді видно пеньок від дерева. Ще тут є кіоск із продажу жуйок, мінеральної води і карток столичного мобільного оператора. Від зупинки «Грушка» – пряма дорога до меморіального комплексу Степана Андрійовича Бандери, а автобус повертає на сусіднє село Середній Угринів.

 

– А ось Нового Угринова у нас і не було ніколи, – запевняє продавщиця кіоску.

 

Найпоширеніша версія походження назви цих двох сіл пов’язана з тим, що їх заснували переселенці із Закарпаття (тоді – Угорщина).

 

На «Грушці» холодно, темно і марно сподіватися на те, що звідкись з’явиться добрий самарянин у мазепинці й зі «шмайсером», який тут-таки широко відкриє обійми і, поправляючи автомат, вигукне щось на кшталт: «Щиро просимо до нашої криївки, друже Костянтине! Там зараз із акції ся вернуть наш кущовий і надрайонний провідники, а шефи дефензиви та екзекутиви принесуть свіжі новини і таке ж сало…». Нічого такого не спостерігається і близько.

 

 

 

Люди Старого Угринова дещо замкнені, на розпитування не ведуться, поглядають на чужу в селі людину не без підозри. Поведінка аборигенів рідного села Бандери починає трохи насторожувати. Навколо мене збирається колектив молодих людей у ватянках, які нічого агресивного, в принципі, не ­роблять і не кажуть… Але настільки мовчки і прискіпливо роз­ди­вляють­­ся мене, що стає навіть трохи моторошно.

 

– Хлопці певні? – пошепки запитую я у продавщиці, показуючи пальцем на угринівську юнь.

 

– Так є, – пошепки, мов зв’язкова, відповідає вона, – хлопці чекають, поки батюшка благословить до танців. А про кімнату можна домовитися в кафе.

 

Сільське кафе теж нагадує якийсь схрон, бо на дверях висить табличка «Зачинено», але якщо добре попросити продавця, то можна зайти всередину з чорного входу. І побачити, що воно працює, а за міцним дерев’яним столом двоє місцевих водіїв Михайло та Павло ведуть такі самі дискусії, як, мабуть, усі водії по всіх генделиках України.

 

– Колись тут був яблуневий сад, а тепер… – Павло, відкорковуючи пляшку польського пива, вживає непристойний вираз на адресу керівництва держави.

 

Не виглядає, що угринівці якось надто заангажовані на своєму землякові Степані Бандері. Поза сумнівом, такий односелець піднімає їхню самооцінку порівняно з мешканцями сусідніх сіл (наприклад, того самого Середнього Угринова), але не більше. Політичне життя тут практично нікого не цікавить, зате економічна ситуація в селі змальовується в усій її непроглядності: робо­­ти немає, активна частина сельчан працюють на заробітках за кордоном, а ті, хто залишився, переважно їздять на роботу до Калуша.

 

У радянські часи там для потреб промисловості звели цехи, що актив­­но використовували працю ув’яз­нених, яких відсилали до Калуша на так звану хімію – вона й була тут хімією в усіх значеннях цього слова – виробництво добрив. Збудували й технікум з унікальним табло при вході, на якому, крім точного часу і температури повітря, вказувалася концентрація хлору в місті.

 

Зараз «хімії» практично немає, а вода потроху розмиває калійні виробітки під містом, так що воно може в якийсь нещасливий день піти під землю на кшталт Атлантиди. Про хімічне минуле нагадує також не зовсім доречний на Галичині бюст Дмитра Менделєєва.

 

 

Дивно, але великий за статистикою відсоток безробітних зовсім не позначається на якості капітальних будинків угринівців. Кожен із них нагадує невеличкий палац-фортецю і цілком міг би конкурувати з елітною забудовою в тому самому Козині чи Нових Безрадичах. До речі, впадає в око, що порожніх будинків, попри глуху провінційність села, тут немає. Хати часто двоповерхові, цегляні, капітальні. Будинок тут – питання сімейного престижу, і легковажити цим не прийнято. ­Навіть з огляду на те, що гігантське приміщення взимку фізично важко обігріти, та й непотрібно – сім’я займає лише кілька кімнат. А для теплопостачання використовуються як електричні спіралі-«козлики», так і капітальні газові печі, які місцевою говіркою називаються «п’єч».

 

В одному з таких будинків Старого Угринова вдається поселитися й мені. Шевченківські пасторальні мотиви тут-таки присутні: хата, сім’я, що вечеря біля неї, ґазда, який щойно повернувся з панщини (у нашому випадку – з Калуша, де він працює кранівником), вечірня зіронька… Хіба що хрущі не гудуть, на що є об’єктивна причина – зима. Говоримо про господарство, гроші й на вічні теми. Характерно, що на батьківщині Бандери кожна сім’я тримає корову і кілька свиней, причому господарі мені на пальцях доводять, наскільки це вигідно.

 

– А національності інші тут просто не виживають, – раптом каже мій господар. – Поляки і євреї, тільки-но з’явилася нагода, просто виїхали звідси. Забродять, буває, чужі люди, але, поживши у нас де­який час, виїжджають назад.

 

– А якщо дівка вийде заміж за чорношкірого? – запитую я, і мені чомусь згадуються «певні хлопці» з-під дискотеки.

 

– А ми на того чорношкірого ще подивимося, – каже мій квартирний господар. І щось напружене чується мені в його голосі.

 

Старий Угринів засинає рано. Як і всі прикарпатські села, він розташований на нерівному ландшафті. Дивлюся у сутінках на нерівні дахи будинків. Село розкидане, як і всі прикарпатські села, по горах, понад ярами, над потічком – кругом. І над усім цим нависає церква, що наприкінці 1980-х років виявилася ареною внутрішньосільського протистояння. Коли почалася перебудова, про свої права на храм, де служив на той час православний священик, за­явила греко-католицька громада. Однак певна «партія» православних селян із цим не змирилася, що й призвело до конфліктів у самому селі. Протистояння закінчилося перемогою греко-католиків, але багато хто із селян відтоді не розмовляють один з одним. 

 

 

 

І ось, нарешті, музей Степана Андрійовича, побудований на околиці села в модерному стилі. Тут останніми роками відновили плебанію (обійстя священика), дім батька Бандери, встановили великий виставковий комплекс, а також заасфальтували великий майдан, де на сторіччя Степана Бандери проходило народне віче, і поставили ліхтарі, які, втім, навіть на сторіччя провідника ОУН не ввімкнули. Цікаво, що населення і сьогодні активно бере воду з криниці на подвір’ї Бандер. Поза сумнівом, буває так, що музей, присвячений якійсь видатній особистості, стає окрасою села, але тільки в Угринові це місце масового працевлаштування селян.

 

Штат музею від науковців до технічного персоналу налічує близь­­ко ста осіб, тобто забезпечує більше робочих місць, ніж усі інші підприємства Угринова разом узяті. Музей своїми модерними формами явно контрастує з прагматичним консервативним житлом угринівців: цей комплекс водночас схожий на космодром і якусь сучасну фармацевтичну лабораторію. Новітні корпуси вражають своїм розмахом і стерильністю. А ще тут є великі ліхтарі на кованих чавунних стовпах, які зовні нагадують великі виноградні грона.

 

Директор музею Степан Лесів, професійний «бандерознавець», шко­­­дує про те, що Степанові Андрійовичу так і не присвоїли звання Героя України:

 

– І вже навіть Верховна Рада прийняла рішення про відзначення століття провідника на державному рівні, і чиновники з президентського апарату приїхали до Угринова, і писали ж ми листи до адміністрації – й жодного відгуку!

 

Зараз у музейній експозиції можна побачити унікальні матеріали, серед яких речі, що належали сім’ї Андрія Бандери: синьо-жовте знамено, знайдене під час руйнування священицької резиденції, старовинні ікони та культові церковні речі, оригінальні документи періоду діяльності ОУН – УПА, посвідчення та документи на ім’я Стефана Попеля, під яким жив Степан Бандера останні роки у Європі.

 

А ще тут є специфічний артефакт: єдиний на два села вуличний таксофон. Хоча хто ним користується, важко сказати: картки до телефонних автоматів у селі купити неможливо. А, якщо пощастить, дістанете мрію філателіста – конверт до дня народження Степана Бандери. 1 січня під час святкування 100-річчя провідника націоналізму в селі відбулося спецпогашення марки з його портретом.

 

Я повертався тим самим стареньким автобусом «Львів», так само капітально заповненим людьми і гулом розмов. Такий він, Старий Угринів – село модернового музею, прикарпатської романтики і певних хлопців.