Кілька разів об’їздивши всю Європу і частину Азії, у 1789-му році Джон Говард дістався українських земель. Ім’я цього літнього хирлявого чоловічка вже тоді було легендою. І геть не про чуже око британський парламент дякував йому за допомогу людству. Говард присвятив життя покращенню умов у в’язницях, казармах, шпиталях та карантинах, де за тих часів хворий чи покараний міг вижити, лише зробившись або хробаком, або надлюдиною.
Після численних перемог у цій благій діяльності Говард вирушив до Єгипту, в обитель свого давнього ворога – чуми, що роками набігала на Європу з моря. Але гуманістичний похід філантропа перервався в молодому місті Херсоні.
Отримавши солідний спадок по смерті батька, шістнадцятирічний Джон покинув мануфактурну торгівлю, де встиг попрацювати рік. І, якщо не рахувати перших вояжів Європою, надалі лише бавився метеорологією та зміцнював здоров’я. Доки після невдалої морської прогулянки (у благодійних справах Королівського товариства, куди був обраний) не загримів у якості військовополоненого до брестської тюрми. Коли Говард повернувся до Англії, перші його громадські заклики стосувалися визволення решти співвітчизників.
Згодом він оселився у фамільному маєтку в Кардінгтоні і заходився піклуватися спочатку про своїх селян, а потім і селян усього Бедфорда, будуючи для них школи та гігієнічні котеджі. Говарда обрали бедфордським шерифом, а одним з обов’язків шерифа було опікуватися місцевою тюрмою. Вже після першої побіжної інспекції стало зрозумілим, що ситуацію слід міняти докорінно та у вседержавному масштабі. Говард оглянув ще кілька англійських в’язниць і почав бомбардувати парламент записками з ідеями та пропозиціями допомоги. Уряд уже давно непокоївся станом своїх буцигарень, тож підтримав доречно виниклого заможного волонтера в усіх його починаннях. I підбадьорений Говард подався в мандри материком, аби набути досвіду.
Не буде перебільшенням сказати, що умови в тогочасних тюрмах виходили за межі нашого розуміння. Без світла і майже без повітря, без розділення за статтю і причинами ув’язнення, люди справляли потребу, народжували і помирали в одному й тому ж приміщенні, на сирій підлозі. Через нестачу вільного місця порівняно здорових в’язнів селили в лазаретах поряд із заразними хворими, або навпаки. Разом у одній переповненій кімнаті сиділи діти й проститутки, підозрілі перехожі та божевільні, боржники та рецидивісти. Як згодом напише філософ Мішель Фуко: «Скупчені, рійні, ревучі маси, котрі населяли місця ув’язнення; їх зображав Гойя та описував Говард». Суспільство нещодавно відмовилося від повсюдних видовищних страт і тортур, проте люди, тимчасово викреслені з добропорядних його членів, були приречені на жахне животіння в спонтанних катівнях. Ці виправні будинки калічили, ці лікарні вбивали.
У 1781-му році він вперше відвідав Російську імперію, єдину країну де було скасовано смертну кару. Він відхилив запрошення імператриці Катерини II на прийом, сказавши, що приїхав відвідати тюрми, а не палаци. Пізніше під враженням від праць Говарда та італійського правознавця Чезаре Беккаріа Катерина видала статут про тюрми, який, на жаль, довгий час діятиме лише формально. Повернувшись із цих непростих мандрів, за допомоги свого друга доктора Айкіна, Говард видав «Звіт про важливіші лазарети в Європі з різними замітками стосовно чуми». На той час ще чимало авторитетних медиків відмовляли «чорній хворобі» в інфекційності. І навіть карантини, відвідані Говардом, вражали абсолютною байдужістю до елементарних санітарних норм. Тож авторам «Звіту» довелося послуговуватися меткою риторичною тактикою, аби довести свою рацію.
Чума не спромоглася вхопити Говарда у Венеції, але в Херсоні він таки програв особисту битву інфекціям. Корабельню, фортецю та місто під назвою Херсон заклали лише за одинадцять років до приїзду Говарда. Будівництвом завідував син арапа Петра Великого та двоюрідний дід Алєксандра Пушкіна генерал-цейхмейстер Iван Ганнібал. Під його керівництвом за шість років до візиту Говарда на воду було спущено перший корабель – 66-гарматну «Славу Єкатерини». У тому ж році Потьомкін визнає, що херсонців косить крайня бідність. Академік Василь Зуєв описував життя поселян у невеличких мазанках, очеретяно-глиняних землянках та в курганних насипах.
Втім, з кріпацтвом у цьому краї було слабше, ніж будь-де в імперії, тож сюди тікали селяни з Київської, Чернігівської та Полтавської губерній. 12 тис. колишніх запорізьких козаків стали тепер Чорноморським військом. Місцевість повнилася й емігрантами. Ще при заснуванні міста сюди попросилося чимало греків-християн з турецького Криму. Пізніше в німецькому місті Данціг «до того дійшло, що невдовзі всі рукодільні майстри втратили працівників своїх, слуги й служанки не хтіли надалі в панів лишатись… а всі в один голос кричали: до Херсону! до Херсону!». За пропозицією негоціанта Антуана, який першим налагодив торгівлю міста з Європою, сюди з Франції були виписані моряки, різбярі, перукарі та кухарі. На ліворнських кораблях за власним бажанням прибули італійці Менорки та Корсики.
Та скоро виявилося, що серед поселян Новоросії здебільшого чоловіки, а жінок – нестача. Спочатку уряд відправив на південь солдатських дружин, а потім платив вербувальникам «за кожну привезену в Тавриду дівку до п’яти рублів». Аж тут спалахнула епідемія чуми. Повсюди без перестанку горіли численні купи сміття, аби завадити інфекції. I дим, що закривав небосхил, було видно за кілька верст. У земляному карантині один за одним гинули лікарі, арештанти щодня виходили ховати тіла містян, знайдені на вулицях.
Пізніше Потьомкін збирався сушити довколишні болота й рити судноплавний канал, та внаслідок чергової війни з турками Російська імперія отримала змогу будувати значно вигідніший замінник Херсону в гирлі Iнгулу – Миколаїв.
Наступного року, коли цих земель проїздом дістався Джон Говард, населення міста становило 25 тис. чоловік. Херсон ще не втратив основного портового значення. Це станеться трохи пізніше, після перенесення суднобудування до Миколаєва та заснування Одеси. Протягом дев’яти років населеня Херсону скоротиться вдесятеро, залишиться ледве не стільки ж, скільки було присутніми на балу під час відвідин Херсона Катериною та австрійським імператором Йосифом II.
Говард інспектував порядки в казармах та організацію військових шпиталів у захопленому вже Очакові та Кременчуці. Катерина ІІ надала грамоту, згідно з якою губернатори імперських земель повинні були виконувати всі розпорядження Говарда так само, як Катеринині. Звісно, Говард не зміг транзитом проскочити Херсон, охоплений тоді епідемією сипного тифу, який солдати завезли з місць бойових дій. Він особисто взяв участь у лікуванні, спонсорував лікарні медикаментами та харчами за власний кошт, чим заслужив усенародну шану. Він також оглядав місця утримання військовополонених турків. По три рази на день відвідував нужденних у лазареті, тюремному замку та карантині. Комерції радник Альдебрандт найняв для нього двоповерховий будинок французького купця Дофіне.
«Він казав, що в усій Європі ніде не знайшов такого порядку, чистоти й улаштування в’язниць та шпиталів, як в Херсоні під веденням Мордвінова, – згадувала адміральська дочка, – Такі слова, сказані знаменитим Говардом, були дуже приємні моєму батькові, й пам’ять про нього завжди була йому дорога…»
Взимку, виїхавши для огляду казарм у Миколаєві, Говард висказався щодо знущань з пацієнтів у Богоявлєнському військовому лазареті. Цікаво, чи це допомогло йому порозумітися в дискусії щодо розповсюдження чуми з видатним українським медиком Данилом Самойловичем, який тоді був губернським доктором. Член дванадцяти закордонних академій наук, якому для лікування поранених Потьомкін віддавав свої палаци, Самойлович активно боровся з чумою в Херсоні і першим довів можливість протичумного щеплення. Так чи інакше, ці два бійці з чорною хворобою обмінялися тоді своїми книжками.
У Херсоні Говарда зустрів громадянський губернатор Федір Комстадіус. Він молив англійця врятувати його двоюрідну сестру від важкої застуди, з якою не вправилися жодні тамошні лікарі. Він двічі виїжджав до безнадійної пацієнтки, але 18-кілометрова зимова прогулянка «у фраку та черевиках», а також спілкування з хворою не пішли 64-річному лікареві на користь. Він заразився і помер. Перед смертю він просив не везти його тіло до Англії: “Там, як і тут, я буду на одній відстані від неба”.
Джон Говард за своє життя відвідав сотні місць позбавлення волі, які подекуди більш скидалися на перевантажені склепи. Та, здається, і після смерті він не покинув вивчення ізоляторів. Цього разу – могил. Різні документи називають місцем поховання хутір Дофіне і хутір Гоноропуло.
Резюмуючи уперті довготривалі чутки газета «Москвитянин» 1852 року опублікувала замітку, розповівши, що дружина графа Вікентія Потоцького Хелена де Лінь Потоцька до того обожнювала англійського філантропа, що впросила чоловіка поховати його тіло у них в маєтку. «Москвитянин» писав, що Потоцький «звелів приготувати кілька краківських бричок, наповнив їх своїми надвірними козаками, озброєними з голови до ніг, і послав їх до Херсону з наказом, щоби вони вночі потихеньку під’їхали до вказаного місця, тобто до хутора, на якому погребли Говарда, щоби без усілякого шуму розрили могилу його, вийняли труну, і потім, щоби заривши могилу по-старому, якомога швидше поспішили з викраденим мерцем до Ковалівки. Задля швидшої їзди в кількох місцях були приготовані коні». Підозрювалося, що Говарда зарили в живописному місці – в графському саду, на зеленому острівці посеред озера, де дійсно знаходився йому пам’ятник.
Втім, розслідування з приводу пізнішої спроби якихось хуторян пролізти до могили в пошуках скарбів показало, що тіло на місці. Звісно, ніхто не заважав Потоцькому лишити там труп якогось меншого людинолюбця перед тим, як трясти тіло великого англійського гуманіста степами Подільської губернії. Вірогіднішою ж видається версія, згідно з якою тіло Говарда було втрачене у 60-70-х роках ХХ ст., коли, розчищаючи місце для нового кар’єра, старе кладовище знесли.
На початку ж XIX ст. Олександр I, задля укріплення стосунків з Англією, розпорядиться про пам’ятник філантропу в Херсоні. Видатний архітектор своєї доби Васілій Стасов розробить проект, щоправда, дещо його спростить, сумніваючись, чи справляться з подібними барельєфами на місці. Герцог Глостер надішле росіянам гіпсовий медальйон Говарда, знятий з барельєфа в соборі св. Павла. Його бронзову копію вагою в 33 кг не спроможуться вставити в готовий пам’ятник, тож землемір Гречина, відповідальний за його будівництво, додасть до композиції ще один п’ядестал.
Головна вулиця міста колись звалася Поштовою, та по ста роках від смерті гуманіста, коли ця дорога вже не була поштовим трактом, її нарікли Говардівською. Більшовики 1919 р. заходилися переправляти її на Раковського. Сьогодні це – проспект Ушакова, названий на честь іще одного борця з херсонською чумою. Тут, на перехресті з вулицями Ганнібала та Пугачова і стоїть пам’ятник. «Український фонд Сприяння Пенітенціарним Реформам імені Джона Говарда» вже пропонував виправити на вивісках будинків ім’я Пугачова (який ніколи не бував у Херсоні) на користь англійського «друга всіх людей».