Пишне кучеряве волосся, сіро-зелені, завжди широко розплющені очі, акустична гітара. І бронежилет. Саме такими штрихами відразу можна окреслити постать молодої співачки Христини Панасюк із Рівного, що п’ятий рік поспіль їздить на війну співати для бійців чистої, патріотичної музики. Здається, такі рядки, як «щоранку будять солов’ї, солдати з честю в бій ідуть» або ж «прокидайся, у країні війна», добре відомі всім, хто так чи інакше дотичний до фронту. Вони звучать із телефонів уже демобілізованих бійців, лунають у військових машинах добровольців, що їдуть на передову для проведення чергової ротації, їх можна почути як на фестивалях, так і в госпіталях.
Попри те що нині основна частина репертуару присвячена війні, музика в житті Христини Панасюк з’явилася ще коли їй було шість років. Якось мама привела сестру дівчини на прослуховування у вокальну студію, а Христина почала наполягати, мовляв, теж дуже хоче вчитися співу. У результаті записали обох. Відтоді сестри разом почали професійно займатися вокалом. Згодом були й музична школа, і музичне училище, і Рівненський державний гуманітарний університет. Христина зазначає, що саме в цих закладах навчилася чути, розуміти та створювати власне музику.
Читайте також: Рух за вільні суглоби
Уже з 13 років майбутня фронтова співачка пробує писати сама. Перші пісні, як це часто трапляється, були особливо чуттєвими, про кохання. Деякі з них дівчина досі нікому не показувала й не збирається того робити, бо ж вважає їх надто дитячими, наївними. Сміючись, каже, що це тільки тоді їй здавалося, ніби створила щось дуже круте. Згодом, подорослішавши, Христина починає створювати тексти на соціальну тематику: про сиріт, про важкохворих дітей, про життя та «про все, що відчувала».
Коли розпочався Майдан, дівчина годинами сиділа й дивилася новини, гостро переживаючи все побачене: «Я не розуміла, чому й за що вбивають моїх людей. Хотіла допомогти, але не знала як. Почала писати пісні про Україну та її героїв… Трохи пізніше сталося так, що ті відео, які ми з татом записали на звичайний фотоапарат, набирали дедалі більше обертів у соцмережах, і бійці з війни стали просити мене писати про них, щоб підтримати моральний дух. Про присягу, про артилерію, про дружин, про полеглих — це вже була зовсім інша музика за змістом і посилом, ніж раніше. Якось у листопаді 2014 року журналістка Соломія Вітвіцька запросила мене поїхати з нею на Cхід, щоб підтримати військових. І хоч уперше було дуже страшно, але, побачивши очі волонтерів, їх учинки та віру в людей, я зрозуміла, що не маю права лишатися осторонь».
Першу пісню про війну Христина написала на прохання невідомого чоловіка, що, набравши її на мобільний, представився просто спортивним тренером. Пізніше дівчина зрозуміла, що то був військовий, який не міг тоді назвати своє справжнє ім’я та професію. Так було створено пісню «Дай, Боже, сили нашим солдатам». «Коли я вперше виконала її там, на війні, на блокпості по дорозі на Волноваху, хотілося обіймати всіх, хто її слухав, і вірити в те, що вони обов’язково повернуться додому живими, здоровими та з перемогою», — коментує свої емоції співачка.
Читайте також: Хатній дух el Gato
Власне, перший повноцінний виступ Христини стався в листопаді 2014-го саме у Волновасі, а також на блокпості неподалік бази ДУК. Відбувалося все в надто напруженій атмосфері, адже саме тоді на базу привезли для прощання тіло загиблого добровольця з позивним Сєвєр (Сергій Табала). Він був наймолодшим серед «кіборгів». «Намагаючись стримувати сльози, стріляючи в небо тричі, із ним прощалися воїни. Звісно, важко було після такого потім співати, але дуже багато хотілося сказати нашим захисникам…», — згадує Христина.
Дівчина не веде повноцінної статистики своїх концертів і зізнається, що насправді не знає, скільки точно було виступів на Сході України за всі роки війни. Але в середньому на фронт співачка виїжджає щомісяця на три-чотири дні, встигаючи за цей час дати близько 15 концертів. Своїм рекордом Христина вважає 20 завершених виступів за чотири дні, однак наголошує, що після такого надто виснажується голос. Так, вона вже кілька разів втрачала здатність співати. Виступала фактично по всій лінії фронту: у багатьох населених пунктах від Луганщини до Маріуполя. Однак частіше дівчину з гітарою все ж таки можна зустріти саме на Донеччині.
«Одна з поїздок, що найбільше запам’яталися, сталася влітку 2015 року. Ми з волонтером Валентином Бурим відвідуємо бійців 93-ї бригади. Я співаю. Під час концерту в бік селища Піски проїжджає джип і раптом загальмовує. Із нього виходять троє бійців і просто посеред пісні починають міцно мене обіймати. Як виявилося згодом, це саме ті хлопці, яким я відправляла свої пісні через інтернет і вони їх слухали в Донецькому аеропорту. То було дуже зворушливо», — ділиться враженнями співачка.
Окрім фронту, Христину часто запрошують на різноманітні фестивалі та концерти. Інколи такі заходи мають стосунок до війни, інколи ні. Дівчині доводилося давати концерти також за кордоном — для української діаспори в Іспанії, Угорщині, Німеччині. Але хоч би перед якою публікою виступала співачка, реакція військових завжди вражає її найбільше:
«Взагалі воїни дуже стримані, й інколи може здатися, що їм не подобається. Насправді ж вони просто виходять, щоб ніхто не бачив сліз, а потім повертаються та обіймають. Колись прийшла в шпиталь до фронтовиків, зайшла в палату й запитала, чи можна трохи поспівати. Хлопці дозволили. Біля одного з них була дружина, допомагала йому: важке поранення. Я починаю співати пісню «Україно, підіймися з колін» і бачу, як моментально змінюється вираз обличчя бійця. Мені здалося, що я роблю лише гірше, і подумала: от зараз доспіваю, подякую й піду. Завершила пісню, а чоловік той каже: «Це крутіше, ніж оригінал!». Дівчата-волонтерки засміялися: «Так то ж і є оригінал».
Читайте також: Яскравий діалог вулиці
Христині Панасюк вдається поєднувати свою концертну діяльність на фронті з роботою викладача та концертмейстера в дитячій музичній школі. Вона вчить дітей грати на фортепіано, співпрацює з духовим і струнним відділами, підіграє учням, що займаються на скрипці та саксофоні. Адміністрація школи пішла назустріч дівчині, допомігши скласти найоптимальніший робочий графік, щоб одна справа не заважала іншій, а, навпаки, доповнювала. Час від часу Христина займається також волонтерською діяльністю, але все-таки головним своїм внеском у спільну справу вважає диски з піснями, які після концертів дарує всім охочим бійцям.
Із дитинства професійно займаючись музикою й ось вже п’ятий рік поспіль регулярно виступаючи, дівчина, на диво, доволі спокійно ставиться до поняття «музична кар’єра»: «Звісно, кожен музикант мріє бути почутим. Але мене вже почули ті люди, які мені важливі. Я неформатний музикант, мої пісні нечасто крутять по радіо чи телебаченню, але коли тобі телефонує мама чи дружина воїна та дякує за пісню, коли тебе міцно обіймають як побратима, сестру ті люди, яких ти бачиш уперше, коли тобі довіряють речі, які не кожному можна почути в повсякденному житті, то це, мабуть, і є найвищою нагородою за мою діяльність».