«…И мы поем здесь у Черного моря, но будет слышно нас и в «Межигорье». Всем бульваром Одессы, всей страной можем спеть: банду геть!» Це народжений взимку гімн одеського Євромайдану. «И мы с майданов своих никуда не уйдем!» – нарочито кумедно співає свій рядок «одессит Леня, обозреватель», бородатий чоловік років 50.
«…Ведь мы хозяева тут, Украина – наш дом!» – перебирає естафету крихітна «одесситка Ева, третьеклассница». «Ты не отступишь, ведь ты одессит!» – проговорює ще хтось. Половині з тих, хто радісно виконує нову пісню на мотив старих «Прогулок по Одессе», на вухо наступив ведмідь. Але він не зачепив головного – їхнього почуття гумору. Вбивче почуття гумору, яке дає змогу сміятися із себе та найважливіших для себе речей і при цьому жодним чином не знецінювати їх. Та й себе, звісно.
На мить намагаюсь уявити собі саме такий варіант, скажімо, гімну львівського Євромайдану – спів без слуху та голосу, підкреслено театральні жести, «львів’янин Дмитрик, електрик»… Ні, неможливо. А якщо все ж таки можливо, то з тих, хто таке зняв би, відверто іронізували б. Але сміятися з одеситів – справа невдячна. Тому люди плачуть. «…До сліз!» – чесно зізнається хтось у коментарях на YouTube. Я чесно плюсую. І вкотре розумію, що Одеса унікальна.
У березні одесити записують звернення до Путіна. «Алло! Владимир Владимирович? Одесса беспокоит! Ага! Я вам не на украинском – на чистом русском языке говорю. Идите домой, Владимир Владимирович!» Десятки рук набирають номер, що починається з сімки. «Одесса на связи! Мы в Одессе, как и в Крыму, привыкли все сдавать россиянам. Но, во-первых, летом. А во-вторых, даже маленькую комнатку в летней пристроечке – только очень задорого. У вас не хватит. Идите домой, Владимир Владимирович!» Знову до сліз від сміху.
Не до сміху стає 2 травня. Проукраїнський марш. Озброєні провокатори під захистом одеської міліції – на суттєвій відстані від проросійського табору. Стрим я дивлюся, затамувавши подих: якщо зараз поїхати, за скільки буду там, із ними? Годин п’ять мінімум. Ні, вже все закінчиться, це ж Одеса… Однак усе триває. На Соборці жовто-блакитним прапором укривають хлопчика – з головою. Тітушки стоять, перелякано групуючись, біля «Гамбринуса». «Ми Одеса, ви г..о!» – переможно розноситься над Грецькою площею. Палає Будинок профспілок. «Карателі» намагаються врятувати тих, хто опинився у вогні, бо інакше не можуть. І вже ніхто не жартує – хіба що російське телебачення, яке криком кричить про одеських бандерівців та «етнічні чистки» в місті, де похилого віку єврей довбає бруківку пліч-о-пліч із 20-річним футбольним хуліганом.
…Далі війна. На базі добровольчого батальйону у відбитому у ворогів місті мене знайомлять із хлопцем, у якого навіть позивний Одеса. Він усе говорить і говорить про неї. Тільки про неї. Певно, тому, що, перебуваючи тут, на далекому від неї Сході, захищає саме її.
Адже вона в зоні ризику. Не через проросійські настрої – такі люди тут у відвертій меншості. Не через кримські фобії формату «до нас їде 100 автобусів із бандерівцями» – в Одесі мало ідіотів. І навіть не так через путінські фантазії… як через притаманний одеситам всепоглинаючий спокій. Через звичку, про яку писав той-таки Бабель, – інтелігентну звичку «скандалити за письмовим столом і заїкатися на людях». «Скандальте на майданах і заїкайтеся на папері», – радив він. Чи то через почуття гумору, яке допомагає тихенько тролити, але не завжди дає змогу говорити від душі.
Принаймні я так думаю, бо виросла в Одесі. У місті, де не прийнято ходити строєм. Чи надто чимось перейматися – від цього псуються настрій та колір обличчя. У місті, де на ворогів дивляться не з безоглядною ненавистю, а з якоюсь гидливою цікавістю, готуючись не вдарити, а посміятися за спиною. У місті, де й справді прийнято просто тримати дулю в кишені. У місті, де на трибунах стадіону червоно-чорний прапор роками сусідив із російською імперкою. Ну а що? Всі люди різні! У місті, яке справді було толерантним, аж поки не виявилося, що іноді до слова «толерантність» найкраще підходить його медичне визначення: «ослаблення чи відсутність можливості реакції на несприятливий фактор у результаті зниження чутливості до його впливу». Але сьогодні Одеса змінюється.
Хтось скаже, що на гірше. Хтось скаже, що зависокою ціною – ціною людських життів. Чи то ціною обличчя міста – скільки вже сказано про те «теперь только в душах останется прежняя Одесса»? Може, це й так. Але… що ви зробили б на місці одеситів? Ну хоча б із тим-таки Шуфричем, якого Київ фейсбучний стільки разів збирався урочисто зустріти десь на виході зі студії Шустер live? Ви нічого не зробили б. А одесити зробили. Тому вони українці…