У суботу, 31 травня, на Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» відбулася цікава дискусія на тему «З чого народжується “висока полиця”?» за участі редакторів Артема Скорини і Ніки Чулаєвської, а також перекладачок і літературознавиць Ярослави Стріхи і Роксоляни Свято. Те, що таке «висока полиця» і як саме вона формується, — справді актуальне питання для української культури, в якій довгий час існував перекос на користь елітарної літератури і дуже бракувало масової. Втім, попит на масову літературу ніколи не зникав, тож заповнювати цю лакуну доводилося російськими творами. І лише близько десяти років тому цей дисбаланс поступово почав вирівнюватися, і жанрової літератури (так званої «низької полиці») на українському ринку стало дедалі більше.
Втім, сам термін «висока полиця» — доволі умовний, і, як процитувала Ніка Чулаєвська, для когось це означає просто «вибрати снобізм». Ярослава Стріха слушно наголошує на тому, що це доволі розмите поняття, а межі між «високим» і «низьким» — плинні, причому часто ця плинність свідома. Адже сюжети нерідко повторювані, а говорити, що «низька полиця» — це щось формульне і жанрове, не випадає: інтелектуальна література також може гратися з жанрами. І загалом у маркуванні чогось як «високої полиці» — багато маркетингу. Для Роксоляни Свято це поняття двояке, адже до «високої полиці» треба дотягнутися, маючи відповідну інтелектуальну підготовку, а в книгарнях, відповідно, це полиці, на які кладуть немасові книжки, що мають менший попит. Скажімо, у видавництва «Факт» була серія «Висока полиця» з непростими інтелектуальними текстами і якісною есеїстикою (Забужко, Москалець, Гундорова, Агеєва). Артем Скорина наводить як приклад романи Джона Бенвілла, які нещодавно вийшли в «Темпорі», — це детективи, але за один із них автор отримав Букерівську премію, якої не дають за тексти «низької полиці», тому справді варто казати, що «висока полиця» — дуже неточна і розмита концепція. Натомість Роксоляна Свято наводить як приклад стовідсотково «високої полиці» роман «Улісс» Джойса.
Загалом, як зазначає Ніка Чулаєвська, всі приклади інтелектуальної літератури — це завжди відхід від канону, певне новаторство. Однак буде така орієнтація на новизну чимось важливим у літературному контексті, а чи лише провокацією заради провокації — бо ж загалом цінувати культуру за новизну почали відносно нещодавно, — питання відкрите. Втім, це може бути й експеримент заради експерименту, текст, який ніхто не дочитає до кінця, і через це він просто не зможе вплинути на подальшу традицію. Водночас є й інший цікавий парадокс, про який згадує Роксоляна Свято, а саме: тексти ХІХ століття (вона наводить як приклад Теодора Фонтане) і давніші автоматично видаються нам «високою полицею». Реалії, описувані в них, для нас маловідомі, а тому занурення в цей художній світ вимагає інтелектуальних зусиль. Назагал, попри належність до «полиць», насамперед текст має бути якісним, тоді як критерії цього оцінювання різняться в різні епохи. І через це класичні твори у свій час і в наш можуть сприйматися як кардинально різні «полиці». До того ж варто враховувати, що до нас вочевидь необов’язково дійшли найкращі тексти з попередніх століть.
Інше питання, що обговорювалося під час події, — чи рівноцінні поняття «висока полиця» і канон. Якщо будь-який літературний процес тримається на масовій літературі, то чи може інтелектуальна книжка, яку прочитає лише 50 людей (як це свого часу було, скажімо, з Юрієм Косачем), потрапити в канон і мати вплив на всю національну культуру, чи все ж це буде виняток? Ярослава Стріха говорить про насолоду від читання і популярність як два головні критерії «живучості» тексту в історії, але все ж потрапляння на якусь із двох «полиць» — це часто випадковість і нерідко наслідок впливу позатекстових чинників.
Загалом же поділ літератури на масову («низьку полицю») й елітарну («високу полицю») — це соціально-культурний процес, пов’язаний із багатьма аспектами функціонування художньої творчості, зокрема, з тим, як певний естетичний феномен сприймають його сучасники. Адже і вищезазначений розподіл, і формування канону переважно залежать від доволі мінливих чинників і тимчасових критеріїв. А тому народження «високої полиці» — це наслідок випадковості й певної художньо-політичної кон’юнктури певної держави на конкретному історичному етапі.