Йому знайомі кожна стежка скелястого Карадагу, кожен вигин примхливого кімерійського узбережжя, бо вже років 50 поспіль чи не щоліта Алєксєй Козлов приїздить до Коктебеля. Він любить цю випалену спекою землю, степовий вітер, настояний на зів’ялій лаванді й гіркоті полину, розбурхане море, що вже приміряє шал осінніх штормів. Через місяць йому 75. Козлов називає новий склад свого «Арсеналу» й бере саксофон. І тоді відбувається те, на що чекали всі дні Другого міжнародного джазового фестивалю Live in Blue Bay: звичайне диво. А потім – обіцяна година для Тижня.
У.Т.: Що скажете про фестиваль?
– Для мене це відродження фестивального руху, де молоді можуть грати поруч із метрами, де панує атмосфера розкутості, радості, спільності, адже на Заході фестивалі джазу майже всюди виродилися в концерти зірок. І чудово, що так багато зовсім юних поміж глядачів…
У.Т.: Джаз, рок завжди були символами протесту. Нині приводів для протесту більше ніж достатньо, а музики протесту немає. Чому?
– Раніше протестували проти тоталітарних сил, гноблення. Починаючи з блюзу, всі музичні стилі виникали як результат економічних чи політичних потрясінь. Наприклад, джазовий стиль бібоп, що з’явився в 40-х роках минулого століття, був протестом молодих чорних музикантів проти сегрегації. Рок-культура народилася разом із протестом молоді проти війни у В’єтнамі, проти ядерної зброї. Пізніше музика панків була відповіддю на політику Маргарет Тетчер, яка, рятуючи британську економіку, практично позбавила молодь можливості знайти роботу. Приводи для протесту є й зараз, але ніхто не ризикує виступати проти, наприклад, тероризму або наркомафії, бо можуть убити. А тим часом мафія – я маю на увазі диско-, наркомафію, гей-культуру, вони дуже пов’язані між собою – всіляко витравлює із засобів масової інформації справжню культуру.
У.Т.: Тому по телевізору не чути ні симфонічної музики, ні джазу, ні рок-музики?
– Так. Нічого, крім примітивного диско, попси. Бо треба, щоб слухали те, що грають на дискотеках. Треба, щоб туди ходив народ, особливо молодь: несла гроші, танцювала й купувала там наркотики. Молодь трясеться на цих дискотеках, у нічних клубах, підсаджується на наркоту. А люди, які все це організували, збирають величезний врожай. І весь цей ланцюжок від уряду до торгашів міцно спаяний. На Заході так давно вже… Вони й мелодію як таку витравили з музики. Вся сучасна дискотечна культура зовсім немелодійна…
У.Т.: Але є думка, що це «заслуга» електронних, комп’ютерних технологій…
– Тут інші технології: мафії щотижня потрібно продавати новий сингл, а тому слід нав’язати молоді музику без мелодії, щоб вона швидко набридала. Адже якщо пісня тримається два-три тижні, отже, вона подобається, й людина не йде до магазину по новий сингл, а це удар по кишені ділків.
У.Т.: Чи може в такій ситуації вижити справжня музика?
– Річ у тім, що раніше культурою вважали серйозне мистецтво: симфонічну, камерну, етнічну музику, традиційний і сучасний джаз, рок-культуру, а субкультурою – все розважальне. Зараз культура й субкультура помінялися місцями: справжнє мистецтво змушене піти в підпілля, в андеграунд. Туди ж пішли і традиційні форми композиторства, і складна електроніка. Та в субкультури є своя аудиторія, яка на дискотеки не ходить, бо розуміє, що це для дурнів. Ця нова субкультура розвивається зараз найпотужнішим струменем. Особливо в цьому їй допомагає інтернет. Але це до певного часу, доки на нього не наклала лапу мафія. І ось такий надпотужний пласт субкультури хороший тим, що коли людям цікаво, їм достатньо просто зануритися в нього – і вони знайдуть усе, що шукають.
У.Т.: Схоже на становище джазу й року в СРСР…
– Так, у радянській системі було те саме: ті, хто цікавився джазом чи рок-музикою, йшли в підпілля, щоправда, тоді цьому підпіллю жилося легше. Нам вдавалося грати з владою в якісь ігри, ми використовували, наприклад, конфлікт між партією і комсомолом. Адже комсомолу треба було з молоддю працювати, й на гребені хрущовської відлиги було досить багато прогресивних людей з-поміж інструкторів райкомів, міськкомів і навіть у ЦК ВЛКСМ. У 1960-х роках ми їздили до Варшави й Праги на міжнародні джазові фестивалі від ЦК ВЛКСМ, але при цьому в своїй країні були заборонені. 1980 року «Арсенал» і джазове тріо Ганєлін – Тарасов – Чєкасін навіть вирушили до Західного Берліна. Партія і Міністерство культури розуміли, що нас вигідно посилати на концерти, вигідно відкрити в Москві на Тверській джаз-кафе «Молодіжне». Між іншим відкриття відбулося напередодні одного зі з’їздів комуністичної партії – таким чином демонстрували, що в країні є свобода. Й ось цією показухою музикантам вдавалося користуватися. Я саме про це тоді написав п’єсу «Небезпечна гра». Звісно, все це було під наглядом КДБ. Як пізніше і рок-клуби. Й була домовленість із керівництвом клубів про те, щоб тексти не містили відкритої антирадянщини. І справді, в жодному радянському гурті ніякої антирадянщини не було. Обходилися натяками: «впереди крутой поворот»… І Грєбєнщиков, і Макарєвіч – натяки, дулі в кишені… Найдошкульнішим був «Наутілус-помпіліус» – його «Скованные одной цепью», але це вже було наприкінці перебудови. ДДТ «родина…уродина». Зараз усім заправляють комерційні структури. Але водночас з’явилося й покоління меценатів. Вони підходили до мене й казали: «Я, коли був студентом, слухав ваш концерт у місті Горькому і мріяти не міг, що колись із вами ось так поруч стоятиму». Вже не раз так допомагали і «Арсеналу», і мені. Я тоді зрозумів, що якусь, нехай і невелику, частину покоління ми завернули з радянської магістралі, і якийсь мізерний відсоток цих людей став багатим. У мене велика надія на таких людей, на їхню допомогу справжній культурі. На Заході, особливо в США, вся культура тримається тільки на меценатстві. Майже в кожному маленькому містечку по кілька симфонічних оркестрів. Іноді це робиться для престижу, а іноді ці меценати дуже чітко розуміють, що вони підтримують…
У.Т.: В одному з інтерв’ю ви сказали, що майбутнє музики уявляється вам таким, як у «Машині часу» Герберта Веллса чи в романі «1984» Джорджа Орвелла. І що навіть співчуваєте «жлобському натовпу – нещасній жертві мас-медіа»…
– Усе збувається. Все йде до розшарування суспільства на морлоків і елоїв, як у Веллса. Один відсоток населення – еліта – розкошуватиме в екологічно чистому середовищі, добре харчуватиметься, слухатиме справжню музику, подорожуватиме, їздитиме на гарних машинах, а роботягам дістанеться ерзац-життя, і вони, зомбовані, будуть ним задоволені. Те саме описано і в Орвелла. Щоправда, письменники не вгадали третього елемента – ось цієї сучасної потужної субкультури. Завжди існував прошарок людей із природженим потягом до культури. Й об'єднані вони – сила.
У.Т.: Історія знає чимало прикладів, коли музика формувала соціальну та політичну самосвідомість суспільства й навіть скидала режими. Досить згадати роль опер Верді в боротьбі за незалежність Італії або ті самі джаз і рок, без впливу яких сучасний світ був би зовсім іншим. Чи можливий цей феномен у наш час?
– Я в Будинку музики в Москві читаю лекції. Це такий абонемент, що існує вже багато років. Я дуже серйозно готуюся до цих виступів. І ось одна з лекцій була присвячена world music. Думав, що все про неї знаю. Але коли заліз в інтернет, зрозумів, що маю дуже розмите враження про цей стиль. Став копати, і в цьому мені дуже допоміг французький телеканал «Меццо»: я зробив звідти багато записів. Аж ось під час роботи над цією програмою раптом мене осінило, що майбутнє навіть суспільства, не тільки музики, це world music. Та атмосфера, що панує на джазовому фестивалі world music у Монтре, вразила мене. Це цілковите духовне єднання на сцені й у залі людей різних національностей та віросповідань. І ось тут я дозволю собі таку утопію. Дуже може бути, що світ врятує world music, адже всі ці суперечності, нав’язані світу, які штучно нагнітають, – расові, релігійні, політичні – розчиняються в цій музиці. У ній усі люди рівні, в ній люди люблять одне одного, чують одне одного, розуміють одне одного. Там така радість, і на сцені, й у залі, таке переплетення всесвітньої етніки, що вона всю гіркоту, весь накип століть ніби змиває з людських душ. Якби там, нагорі, сиділи б розумніші правителі, вони б зробили ставку на world music, але їм цього не треба. Їм треба, щоб були терористи, бандити, антагонізм… У цьому й полягає завдання політиків. Їм треба створювати війни й на цьому заробляти гроші, а якщо всіх помирити, ні на чому буде заробляти.
У.Т.: Ви говорите про конкретних політиків конкретної країни?
– Про всіх політиків будь-якої країни світу. Природа будь-якої політики, її завдання – заробляти на конфліктах. Поділяй і володарюй – давнє гасло. Погляньте на програми нашого, вашого телебачення, там же переважно конфлікти, надзвичайні події, вбивства. Зомбовані морлоки прилипли до екрана, й неважливо, вірять вони чи не вірять цим повідомленням, головне – в них забиті мізки. Політика – це мерзенна, страшна річ. Уся історія – це історія воєн, а для їхнього виправдання й освячення підключали релігію. Проте коли католицька церква якось покаялася в релігійних війнах, хрестових походах, нетерпимості, індульгенціях, то наші православні загалом нічого не сприймають. Вони непохитні у своїй відсталій правоті, вони навіть не хочуть проводити службу російською мовою, лише старослов’янською, незрозумілою більшості людей. Отець Мень спробував це зробити й поплатився життям… Я покладаю великі надії на world music. Адже в цей рух пішли найталановитіші рок-музиканти. Навіть монстр Джонні Роттен із Sex Pistols став грати якусь зовсім іншу музику. Навіть Пітер Гебріел. А скільки джазменів туди пішло… Я в інтернеті пройшовся всіма країнами, і всюди всі грають world music на своїх інструментах, але використовують при цьому електроніку. Тому що є етнічна музика, а є world music – це коли етніка грається сучасними електронними засобами.
У.Т.: Ви не раз згадували сьогодні інтернет. Як поживає ваш персональний сайт?
– Я маю два сайти: www.arsenalband.com і www.musiclab.ru, зробив їх власноруч. Спочатку замовив розробку фахівцю, заплатив, але в підсумку все зробив сам. По суті, це бібліотека, яку можна читати років сто, я там розмістив дуже цікаві книжки, які сам оцифрував. Але для спілкування не маю ні часу, ні бажання, я там ні з ким не спілкуюся. Тож мої сайти живуть самі по собі. Весь час забирає, точніше, віддаю джазу.
У.Т.: Поява автобіографічної книжки «Козел на саксі» зрозуміла, а ось книжка «Рок: витоки і розвиток», авторські програми на радіо «Джаз, рок та мідні труби», на телебаченні «Увесь цей джаз», «Імпровізація на тему», а тепер лекторій… До кого ви хотіли пробитися, що пояснити? Адже для музиканта й композитора музика самодостатня та універсальна.
– Маю величезну потребу спілкуватися з людьми. Мене дуже тішить, що на лекторій приходять не просто літні люди, знавці джазу, року, приходить молодь, родини з дітьми. Це той прошарок, який «не задушиш, не вб’єш». Їм потрібно справжнє. І на мої концерти в клубі при Спілці композиторів приходять представники нового покоління. Часто вони не вміють слухати джаз, сидять тихо, мовчки, не аплодують, потім підходять і кажуть, що вперше на джазовому концерті й тепер завжди ходитимуть на джаз. Народжується нове покоління джазових фанатів. Вони поки зовсім безграмотні, не розуміють, що таке імпровізація, але інтуїтивно відчувають – те, що створюється в них на очах, – справжнє, живе. Я з задоволенням хотів би такі лекції організувати в Києві. В мене все готово, беру із собою комп’ютер, підключаю до екрана, й усе, більше нічого не треба… В мене там унікальні відеозаписи, які я коментую… Бо джаз… Та що там казати…
У.Т.: Чому джаз, пригадуєте?
– Років у десять почув «Серенаду Сонячної долини» – й усе. Мене затрусисло. Назавжди.
У.Т.: А батьки?
– Опиралися, звісно. Говорили мені, що це потворно, огидно, шкідливо. І я їх просто зненавидів за це.
У.Т.: Може, вони боялися за вас? «Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст», жданівське: «Від саксофона до ножа – один крок»…
– Мама всього боялася, працювала під батька. Вона до самої смерті, до 101 року, не раділа, що я відомий. Не знаю навіть чому. А ось батько вважав мене своїм ідеологічним ворогом. Він був ревним комуністом, і жодні викриття ні культу особи, ні правда про ГУЛАГ, ні інші жахіття не похитнули його переконань. Він помер у 1976-му, але мені пощастило, що в рік його смерті вийшов восьмий том Великої радянської енциклопедії. А там на «д» – джаз. Стаття Лєоніда Пєрєвєрзєва про те, що це вид мистецтва, і там були ще названі всі американські джазові зірки. А далі дуже коротенький абзац про радянський джаз. І теж персоналії: Георгій Гаранян, Алєксєй Зубов, я … – здається, п’ятеро. Я добув цей том, приніс батькові й кажу: «Тату, дивись…» А для комуніста, якщо надруковано в газеті «Правда» або в Радянській енциклопедії, це не підлягає жодному сумніву. Він прочитав, і я побачив, як його відпустило. Він нічого не сказав, але для нього це було, що він недарма мене породив, що я все-таки не ворог народу. В молоді літа я з ним сперечався, сварився, а ось уже наприкінці його життя перестав щось доводити… У мене тоді ріс свій син, і я вже розумів, що потрібно жаліти батьків. Невдовзі він помер, напередодні мого дня народження. Я був тоді на гастролях. А ось мами не стало в мій день народження. Ось такі вони мені зробили подарунки…
У.Т.: Важко бути легендою?
– Я абсолютно цього не відчуваю. Все це висмоктано з пальця: легенди, зірки… Не відчуваю з цього приводу ніяких почуттів, я просто ледве встигаю робити свою справу, сиджу в своєму комп'ютері, пишу, вигадую…
Біографічна нота
Алєксєй Козлов – радянський і російський саксофоніст та джазмен. Композитор, виконавець, актор, публіцист, письменник. Народився 13 жовтня 1935 року в Москві. Батько – кандидат психологічних наук, мати – викладач теорії музики. Закінчив Московський архітектурний інститут, аспірантуру. Починаючи з 1957 року, грав в естрадних оркестрах, брав участь у створенні джаз-клубів. У 1973-му заснував ансамбль «Арсенал», що заклав підвалини радянського джаз-року. В 1990-ті стає автором та ведучим радіопрограми «Джаз, рок та мідні труби», телепрограм «Увесь цей джаз» та «Імпровізація на тему». Один із піонерів опанування мультимедіа й електронних музичних технологій. Участник і лауреат багатьох міжнародних фестивалів джазу. Автор книжок «Рок: витоки і розвиток», «Козел на саксі». Створює музику до театральних постановок та кінофільмів.