З 5 по 15 жовтня в провідних кінотеатрах України проходили Дні польського кіно, проєкт Польського Інституту у Києві, який відбувається вже 18 років поспіль. Програма складалася з найвизначніших польських фільмів останніх часів, а також тих, які зроблені в співпродукції. Цьогоріч таким був «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, над виробництвом якого працювали Україна, Франція, Польща та Чилі.
Дні польського кіно традиційно мали дві частини (онлайн та офлайн), що, зрозуміло, зробило аудиторію глядачів значно ширшою. Серед фільмів є як зовсім нові, так і ті, що вже були представлені на провідних кінофестивалях.
Зокрема, світова прем’єра «Хліба і солі» Даміана Коцура відбулась у Венеції, де стрічка здобула спеціальний приз журі в секції «Горизонти». Коцур у своєму повнометражному дебюті розповідає реальну історію, яка сталася 2017 року в Ельку, а тому й узяв на головні ролі непрофесійних акторів — піаністів братів Біес. Сама манера знімання — майже документальна. Один брат приїжджає влітку з польської столиці до рідного міста, але швидко розуміє, що життя й погляди його давніх друзів не просто чужі, а й уже відверто ворожі йому, зокрема їхні расистські й гомофобні переконання. «Хліб і сіль» — це завжди актуальний сюжет про самотність у натовпі, страх бути не таким, як усі. Критики визначають у фільмі насамперед те, як у ньому правдиво й переконливо зображено молоде польське покоління, а ще досліджено саму природу агресії до чужого.
У біографічній драмі «Сьубук» Яцека Лусінського теж досліджено цей феномен чужості / іншості, адже йдеться в стрічці про хлопчика з аутизмом Кубу. Це теж фільм, створений за мотивами реальних подій, утім, це вже не історія про молодь, а материнська сповідь. Мариська, матір Куби, пройшла всі кола бюрократичного пекла заради того, щоб її дитина мала кращу долю.
Малгожата Гороль, яка зіграла цю роль, дійсно просто неймовірно передала весь діапазон страждань матері, що сама йде проти освітньої системи й досягає свого, адже своєю боротьбою вона змінила декілька законів.
Феміністична тематика відлунює і у фільмі «Жінка на даху» Анни Ядовської, відзначеному на фестивалях у Ґдині та Нью-Йорку. Головна героїня Міра (майстерна роль Дороти Помикали) прожила 60 років для інших, піклуючись про чоловіка й сина, бо звикла, що так треба. Це одна з багатьох «невидимих жінок», які живуть ніби чужим життям, дедалі глибше поринаючи в депресію. Міра не має сил щось змінити, а тому далі пливе за течією, розуміючи, що рано чи пізно це закінчиться емоційною катастрофою, трансформацією, небезпечною для оточення, адже притлумлений біль, накопичуючись, стає вибухонебезпечним. Усе це й штовхає Міру на пограбування каси місцевого банку, її символічного звільнення від накинених стереотипів. Анна Ядовська, показуючи обережний бунт маленької людини, порушує важливу тему непоміченості психологічних проблем, які виходять на яв нібито нізвідки й часто в деструктивній формі, що передусім руйнує саму бунтарку.
«Нескінченна буря» Малґожати Шумовської та Міхала Енглерда (останній — ще й оператор стрічки) — це вже американський фільм, відзнятий польськими авторами, з відомою головною акторкою — британкою Наомі Воттс. Це трилер про експедицію на гору Вашингтон, небезпечний гірський хребет, який важко підкорити навіть сильним людям, тоді як у стрічці героїня Пем Бейлз демонструє просто-таки нелюдську енергію, долаючи всі перешкоди. Похід у гори для неї — насамперед боротьба із самою собою, із власною природою, ритуал, який маєш відбути сам, щоб віднайти сили жити далі, щоб довести собі, що маєш причини жити й сенс рухатися далі — не завдяки чомусь, а попри все.
«Мовчазні двійнята» Аґнєшки Смочинської — англомовний дебют режисерки, торішня співпродукція Польщі, Великої Британії та США, що брала участь у секції «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю. Ще один фільм за мотивами подій, які сталися насправді. Це щемка історія про близнючок Джун і Дженніфер Ґіббонс, що вирішили закритися від усього світу й буквально не говорити з ним, вигадали власну мову й вифантазували спільні світи, які у фільмі передано ляльковою анімацією, базою для яких стали сюжети з творів реальних сестер. Змалку близнючки з єдиної небілої родини у вельському містечку, мали проблеми з оточенням, тому однією з основних тем «Мовчазних двійнят» є дискримінація і нетолерантність. Ще й дівчата були двічі маргіналізовані, адже мали художній талант.
Пронизлива стрічка, що наголошує на потребі шукати власний голос, коли тебе позбавляють права висловлюватися. Часто таким виходом є мистецтво, куди можна втекти від дійсності заради того, щоб створити «прекрасний світ новий».
«Хто ти, Філіпе?» Міхала Квечинського, що здобув «Срібних левів» на кінофестивалі у Ґдині, — один із найкращих нових польських фільмів, екранізація автобіографічного роману Леопольда Тирманда. У ньому розказано про польського єврея Філіпа, який колись утік із Варшавського гетто, а тепер працює офіціантом у дорогому франкфуртському ресторані й потайки мститися німцям. Філіп — неоднозначний герой без властивостей, який шукає своє місце в хаотичному світі та знаходить вихід у беззастережній боротьбі з нацистськими кривдниками. Це кіно не про організований колективний спротив, а про самотнє протистояння, у якому Філіп віднаходить сенс життя.
«Тиха земля» Аґи Вощинської — повнометражний дебют режисерки, який здобув багато схвальних відгуків критиків. Дія фільму відбувається на італійському острові, де подружжя орендує віллу для відпочинку. Утім, будиночок виявляється не таким уже й райським місцем, до того ж на острові часто бракує води. Коли ж головні герої знайомляться з робітником, який має ремонтувати басейн, то їхнє життя непередбачувано змінюється. Випадкова подія спричиняє карколомні перипетії, унаслідок яких із шаф випадають усі скелети, а героям, не всі завдання яких виконано в межах фільму, треба буде кардинально переосмислити власне життя.
Польський кінематограф не перший рік демонструє високий рівень, претендуючи на першість у Європі та здобуваючи нагороди на престижних фестивалях. Цьогорічні Дні польського кіно вичерпно підтвердили небезпідставність цих амбіцій. Фемінізм, Друга світова війна, екзистенційні конфлікти, пошуки власної мови — усе це цікавить авторів фільмів на всіх континентах, і Польща, зробивши нещодавно кілька гучних голлівудських проєктів, щоразу утверджує свій впливовий кіностатус у світі.