Оскільки для вселенського, точніше, всеукраїнського обурення нам лише дай привід, черговий напад істерики не мав би дивувати. На цьому тижні обурення було інтелігентне й інтелігентське: великий жовтий бюст Шевченка, встановлений на пару тижнів між пам’ятником Шевченку й університетом Шевченка в Києві — кіч, несмак і крінж. Ніхто нікого не закликав розіп’яти, вжити оргзаходів, відлучити від культури. Просто таке собі бурчання.
Трохи подробиць для тих, хто не прогулював пари між Жовтим і Червоним корпусом, не грав тут у шахи, не пив з горла, ховаючись від міліції, не ходив із дитячим візком, не покладав квіти до пам’ятника й не був поруч, коли сюди прилетіло кілька ракет ще в жовтні 2022-го. Парк Шевченка — улюблена локація киян, бо він серед міста, майже як Central park, тільки не такий великий і без звіринця. Рівно посередині — пам’ятник роботи Манізера, забраний зараз у дерев’яний панцир подалі від гріха, тільки голова визирає й кілька гілочок дерев, які встигли за цей час якимось чином пустити корінці. Згаданий 5-метровий бюст у підніжжя (збільшена копія роботи Беклемішева) справді нахабно кічовий, він з пластику, всередині порожній, туди можна зайти й у встановлених вічках роздивитися інші 80 пам’ятників Кобзареві в 37 країнах світу, а також послухати записи віршів у виконанні Богдана Ступки і навіть пройти тест на знайомство з класиком. Стоїть черга.
Крім зазіхань на смаки посполитих і порушення сакральності локусу, інших претензій до арт-об’єкту я не чув. Дехто висловлюється навпаки: доки закритий той, справжній, хай уже цей тимчасовий постоїть типу як замінник, бо без нього голо. Трохи ближче до бульвару ще один об’єкт: величенька справжня юрта з фотографіями Форту-Шевченка в Казахстані, де Тарас Григорович відпахав солдатом аж сім років, сюди черга менша. Поруч розгорнувся невеличкий базар: біжутерія, вишивка, крафтовий мед. Усе дуже вітально. Але комусь не подобається. Бо пам’ятник, тут треба навшпиньки. Я вже неодноразово писав і не втомлююся повторювати, що пам’ятник, тобто будь-який пам’ятник у його нинішньому розумінні — відгомін язичницьких, зокрема, античних звичаїв. І коли ми несемо до пам’ятника квіти, ми повторюємо поведінку стародавніх римлян, які несли на вівтар жертву, що її мали прийняти або не прийняти боги, точніше, конкретний бог, на честь якого зведено статую («Крітоне, ми винні Асклепію півня, тож віддайте його, не забудьте»). Єдиний виняток якраз тут: довгий час, довгий совітський час саме по собі покладання квітів до Шевченка автоматично означало жест нелояльності й неблагонадійності, а якщо це відбувалося 22 травня, в День перепоховання, за таке можна було вилетіти з університету, й вилітали. Тоді це місце спротиву.
Авжеж, зараз це теж якоюсь мірою місце спротиву, поруч із вирвою від ракети. Чомусь мені здається, що життєрадісний, дотепний, вибуховий Шевченко, до того ж сам геніальнй митець, оцінив би. Інша річ мистецька якість артефакту. Якщо що, інсталація готувалася під омофором МЗС і Національного музею Шевченка. Автор — Сергій Западня, доволі відомий художник, учень Андрія Чебикіна, працює в різних техніках, здебільшого в графіці, але часто зазирає на територію contemporary. Цього разу зазирнув так зазирнув. Сучасне мистецтво, колись сумно констатувала С’юзен Сонтаґ, орієнтується переважно на розвагу та провокацію. Можна сказати, провокація вдалася. Помітили. Інша річ, що contemporary як таке завжди дуже вербальне, хоча його діячі постійно підкреслюють важливість безпосереднього чуттєвого досвіду глядача (точніше, навіть не глядача, а співучасника), його емоції, співпереживання, аж до тілесного контакту, проте жоден твір без пояснення, без коментаря куратора не працює й ніякого досвіду не дає. Це не так фатально, зрештою, не знаючи особливостей тієї чи іншої школи або течії, ви почуватиметеся так само безпорадно перед картинами Брейґеля, Веласкеса, Ґоґена, не кажучи про Малевича або Поллока. Тому апеляція до світового контексту, хай дещо спекулятивна, якраз доречна. Я би не заперечував, якби тимчасовий «монумент» явив трохи більше фантазії, запропонував якісь менш сподівані асоціації, якусь культурну гру, якісь додаткові сенси, але вже як є, лають його не за це. Буквально завтра-післязавтра інсталяцію демонтують, усім ображеним полегшає, а твір стане частиною чергової виставки на залізничному вокзалі від добре відомої «Ukraine WOW». Wow!
Я би все-таки закликав відмовитися від звірячої серйозності, коли йдеться про іконічні постаті національного масштабу, навіть під час великої війни, надто під час великої війни! Я пам’ятаю, на які звинувачення наразився свого часу мій ніяк не аванґардний, а суто просвітницький документальний проєкт «Мій Шевченко» тільки за те, що ми показували Тараса Григоровича не гранітним монументом, а живою, часом суперечливою й надзвичайно привабливою людиною. Пам’ятаю, які кари небесні накликали на Андрія Єрмоленка, коли він наважився оприлюднити свою рок-серію «Шевченкіана» (нині Єрмоленко вже в статусі лавреата Шевченківської премії, слава Богу, виставляє свої роботи в музеї поета). Пам’ятаю, як вимагали мало не стратити Олександра Грехова, коли в метро з’явилися його варіації «Квантовий стрибок» на тему пророка в різних попсових контекстах. Тільки, здається, навколо невеличкого муралу на Грушевського взимку 2013-го, де Шевченко із закритим хусткою обличчям, не було особливих дискусій, бо охранителі туди не дійшли, натомість за пару років власник магазину елітних меблів витер його на свій розсуд.
Що ж до смаку… Хтось із наших гігантів (соромно зізнатися, не можу згадати, хто саме) сформулював лапідарно: «Смак — це мудрість». Мудрість — це й про контекст, і про рамку, і про мораль, і про співмірність, і про точку відліку. Несмак — це коли ти нахабно й демонстративно претендуєш на смак. Пілястри коринфського ордеру на гранітному одороблі новобудови вздовж центральної магістралі — несмак. Аматорський розпис автобусної зупинки в селі квітами вирви-око— безумовно смак. Багатозначуща жалобна композиція всесвітньо відомої авторки в заповіднику на місці гуманітарної катастрофи — несмак. Тимчасова хуліганська інвазія в сталий міський простір — біс його зна, може, й смак. У кожному разі я би обережно ставився до спроб інтонаційно та емоційно забетонувати якісь прояви колективної пам’яті. Біля музею Голодомору — зась. У Бабиному Яру — теж. Біля нашого Шевченка — вперед! Якщо хтось вважає, що тут можна лише молитися, будь ласка: через дорогу навскіс — Володимирський собор.
P.S. Подекуди події збігаються в часі з дивовижною красномовністю. Кілька днів тому Київська прокуратура звернулася до суду з вимогою «скасувати реєстрацію права власності на будівлю ресторану… знести її та повернути територіальній громаді столиці земельну ділянку… в парку, де заборонена будь-яка діяльність, не пов’язана з безпосередніми функціями парку, а також заборонено розміщення будівель і споруд». Ідеться якраз про ресторан української кухні в парку Шевченка, який успішно функціонує тут останніх 24 роки, на його відкриття приїздив аж сам президент Кучма. Весь цей час мерія вважала, що це ділянка для «будівництва й обслуговування об̃’єктів туристичної інфраструктури та громадського харчування», але прокуратурі, звісно, видніше. Ну не можна їсти в парку, випивати тим паче. Добре, що ми, молоді йолопи, п’ятдесят років тому цього не знали.