За таких обставин опозиція, що декларує свою українськість, європейськість та демократичність, мала б виконувати ключову роль в обстоюванні інтересів української більшості, проте продемонструвала, що не здатна на це. Навіть та активність, яка спостерігалася з її боку, була зумовлена переважно суспільними настроями, які не можна було ігнорувати в умовах передвиборчої боротьби. Проте вимушена рефлексія, ближча до імітації рішучості на вимогу, – зовсім не та якість, яку мали демонструвати реальні політичні лідери.
Особливо це було помітно на прикладі діяльності Верховної Ради VI скликання. Через неї, часто з порушенням регламенту, майже безперешкодно проводилася низка законів, які сприяли розпилу бюджетних коштів та робили непрозорим процес державних закупівель, без належного обговорення було ратифіковано Угоду про ЗВТ із СНД. Проте найяскравіше пасивність та безпорадність парламентська опозиція продемонструвала під час трьох голосувань поспіль за мовний закон. Активність окремих депутатів не могла компенсувати відсутності злагоджених дій. Сформувалося стійке враження, що «Батьківщина» вважала вигідним ухвалення резонансних документів, щоб отримати електоральний зиск, мотивуючи в такий спосіб громадян голосувати за неї, аби скасувати той самий мовний закон у майбутньому. Сутички, які виникали, були більше схожі на імітацію дій, а не на спроби реально перешкодити провладній більшості. На відміну від тієї самої ПР зразка 2008 року, яка результативно блокувала трибуну у відповідь на намагання правлячої тоді коаліції БЮТ – НУ–НС провести контраверсійні рішення.
Читайте також: Українська більшість VS окупаційна влада. Що буде після виборів
Не було належної активності з боку основних опозиційних сил і в протидії підготовці влади до спотворення результатів парламентських виборів. Самі парламентські вибори так само засвідчили недооцінку лідерами опозиції української більшості, особливо коли йшлося про центральні та південні регіони. Складалося враження, що опозиційні сили не так генерують і мобілізують громадян на боротьбу з режимом Януковича, як паразитують на наявних протестних настроях. Пасивність вони продемонстрували й під час захисту результатів голосування. Фактично вкотре було прийнято нав’язаний владою сценарій, а акції протесту під ЦВК видавалися млявими, нескоординованими та непослідовними. Їх «обірване» завершення скидалося на капітуляцію, адже опозиції так і не вдалося домогтися виконання жодної зі своїх вимог. Навіть призначені в 5 зі щонайменше 13 проблемних округів перевибори більше були потрібні владі, яка спробує повернути контроль над ними.
Враховуючи жорстку критику за пасивно-угодовську позицію щодо ініціатив влади з боку ЗМІ та громадськості, здавалося, що лідерам нинішньої об’єднаної опозиції доводилося діяти активніше тільки під цим впливом. Однак це, своєю чергою, свідчить про важливість активнішої позиції громадськості у справі мотивування опозиційних сил до більшої дієвості в обстоюванні інтересів суспільства. Якщо вони не готові змінювати щось або протидіяти антинародним ініціативам самі, то завдання української більшості – змусити їх це робити, власним запитом сформувавши актуальний порядок денний.
Оскільки 2013 року закон Ківалова – Колесніченка, швидше за все, скасований не буде, а відтак русифікація посилюватиметься, від кожного залежить, чи доводитиме він особистим прикладом, що українська є мовою більшості, якою спілкуються в повсякденному житті. Відмовившись від псевдотолерантності (яка часто пов’язується з готовністю перейти на мову співбесідника чи оточення), можна і потрібно створювати та суттєво розширювати середовище природного вживання української, на відсутність якого так часто скаржаться ті, хто цим виправдовує свою нездатність чи небажання нею спілкуватися.
Проходження до Верховної Ради ВО «Свобода» забезпечило певну активізацію опозиції в перші дні діяльності парламенту. Однак одразу ж після того, як було проголосовано за Рибака й Азарова на посади спікера та прем’єр-міністра, її активність знову впала і вона фактично прийняла нав’язані владною більшістю правила під час розподілу комітетів. Опозиції не дістався контроль в жодному ключовому комітеті ВР, але зусиль для того, щоб домогтися врахування своїх вимог, вона не доклала, знову обмежившись лише ображеною риторикою.та
2013-й має для країни серйозні загрози. Як внутрішні у вигляді остаточної узурпації влади режимом Януковича та перетворення всієї країни на один великий сімейний маєток, так і зовнішні через загрозу втягування України в неоімперські проекти Путіна, втрати незалежності та європейської перспективи. Попри позірну незацікавленість у здачі України Кремлю, перед ризиком втратити накопичені за останні роки активи «Сім’я» може погодитися на такий сценарій в обмін на гарантування вільного розпоряджання своїм майном.
Оскільки такі кроки Януковича, найімовірніше, наштовхнуться на протидію не лише опозиції, а й частини провладного табору в парламенті, досягнути своєї мети він може спробувати через проведення програмованих референдумів із заздалегідь визначеним результатом.
Вони, швидше за все, будуть загорнуті у привабливу для масового споживання обгортку, тож важлива місія свідомої частини українського загалу – зуміти розпізнати загрози та донести їх до якомога ширших кіл громадськості. Адже в іншому випадку країна може бути продана власними ж руками.
Проблема поглиблюється відсутністю в Україні медіа-ринку, зорієнтованого на інтереси споживача інформації – суспільство. Натомість маємо монополізовані олігархами та великими медіа-холдингами наймасовіші сегменти ЗМІ, які слугують для них інструментом маніпуляції громадською думкою. 2012-й став роком наступу на свободу слова й останні незалежні засоби масової інформації в Україні. Більшість власників були змушені запровадити самоцензуру, а ті, хто не погодився на це, стали об’єктами тиску з боку режиму. У результаті впродовж усієї передвиборчої кампанії в телепросторі, який має вплив на найбільшу частку громадян, домінувала позитивна та нейтральна інформація про правлячу партію. Приклад з «Інтером», який після переходу Валерія Хорошковського в опозицію до уряду Миколи Азарова різко змінив тональність і зміст своїх передач, засвідчив, наскільки маніпульованими є українські медіа. Адже від місця сидіння власника залежить те, що і як транслює найрейтинговіший вітчизняний телеканал.
Оскільки політичні сили реагують (або й паразитують) лише на ті проблеми, які вже мають високий суспільний резонанс, низка важливих тем узагалі залишається поза увагою громадськості, оскільки замовчується наймасовішими телевізійними медіа. Як наслідок – відповідні теми залишаються на маргінесі політичного порядку денного, зумовлюючи подальшу деградацію країни і суспільства. Натомість монополізовані, залежні від режиму ЗМІ й далі виступали ретранслятором нав’язуваних олігархією та сусідньою державою поглядів, блокували формування громадянського суспільства, консолідацію національної ідентичності, формування проукраїнської позиції в тієї частини громадян, яка є невибагливою у відборі інформації та зорієнтована переважно на її пасивне сприйняття з екранів телевізорів. У такий спосіб фактично відбувається зомбування більшості українців за прикладом інших авторитарних країн, приміром, сусідньої Росії чи Білорусі.
Іншим важливим викликом наступного року очікувано може стати поява численних політичних і громадських проектів, що називатимуть себе опозиційними або альтернативними режимові. Попри очевидні недоліки нинішньої парламентської опозиції, від українців у цьому випадку залежатиме здатність відрізнити «зерно від полови» та не підпасти під вплив провокаторів і псевдоопозиціонерів від влади, основною метою яких буде послабити загрози панівному режимові, а головне – підвищити власну цінність для нього.
Задавнені й нові проблеми, ризики та загрози, якими буде наповнене наше життя у 2013 році, має бути підставою не для песимізму, а лише для реальної оцінки ситуації, у якій перебуває українська більшість, а відтак визначення шляхів її зміни на краще. Важливо усвідомлювати високу особисту роль, яку кожен має відіграти у цьому процесі, відповідальність за вибір, який доводитиметься робити. При цьому не можна забувати, що їх розв’язання потребує консолідації всіх здорових сил українського суспільства наразі не так довкола конкретних персоналій чи політичних сил, як довкола досягнення спільної мети і виконання пріоритетних завдань.