[596]
ФОТО: Андрій Котлярчук
Руською Північчю традиційно називається узбережжя Білого моря. Сюди, в Архангельський край, колоністи з Київської Русі потрапляли ще з кінця Х сторіччя. Спробую одразу розвіяти типові сумніви мандрівників. По-перше, на узбережжі зовсім немає комарів! Вітер зносить їх геть у море. Комарі зрідка з’являються лише на болотах за 10 км від берега. По-друге, в липні тут не холодно: температура сягає +30. Море влітку холодне, проте +15–17 (між іншим, сюди «дотягується» вода з північно-західного відгалуження Гольфстріму) – це стільки ж, як і в Дніпрі наприкінці травня. А от нескінченна піщана рив’єра, що простягнулася на сотні кілометрів, фіорди, тундра… Все це, напевно, вразить вашу уяву.
Тут безпечно, якщо подорожу- вати з добрими намірами. Порядок на узбережжі підтримує російський ОМОН за допомогою вертольотів і всюдиходів. Нічні патрулі, озброєні автоматами, на тайгових дорогах не рідкість, але до туристів вони прихильні.
.jpg)
Дерев’яний готель віком 300 років
Хоча цей край активно торгував із Новгородом, Києвом і Москвою, однак розвивався він автономно. Кольські самоцвіти, прядиво, сьомга, найкращі річкові перли, хутро, залізні вироби поморських ковалів користувалися незмінним попитом. У цій, сказати б, вільній економічній зоні виковувався новий тип характеру. Багато подорожуючи й майже не знаючи гніту царської адміністрації, помори відчували себе європейцями. У їхніх селищах діяли лікарні, факторії й школи. Помори жили заможно і вважалися гарними працівниками. Що, втім, не дивно, адже ледачі взимку зазвичай вимерзали.
Крім іншого, кожна родина мала мисливську хатинку в тайзі й тоню – літнє рибальське господарство – на березі моря. Тоня складалася зі зрубу, льодовні, комор для сітей і баркасів, обов’язково повинна бути також лазня. Двоповерхові будинки ХVIII- ХIХ сторіч там і донині (!!!) слугують господарям. А тоні вздовж узбережжя колись стояли через кожні півтора кілометри. Залишки давніх будівель обожнюють малювати художники, а частина з них збереглася і є прихистком для туристів.
.jpg)
Тризубці на каміння
Точка старту мандрівника Північчю – Кандалакша. Прибувши туди, одразу рушайте на автобусний вокзал – місцеву «біржу» власників уазиків. …І от наше диво радянського автопрому завзято піднімається на стрімку скелю, звідки на багато кілометрів проглядається Кандалакська затока Білого моря. Скелі на численних малих острівцях поцятковані петрогліфами, яким по кілька тисяч років. Де-які з написів на камінні, між іншим, є тризубцями. Екзальтовані особистості приписують ці вирізьблені руни й фігури міфічним гіперборейцям – так давні греки називали людей Півночі, які живуть під особистим захистом Аполлона.
Жертовні камені та інші священні природні об’єкти – сейди, встановлені місцевим народом саамі (вони ж лопарі), справді зустрічаються на Кольському півострові часто, але не відомо, кому вони поставлені. Культ сейдів наразі вивчений дуже погано, тому замість археологів зиск від нього мають турфірми, які організовують екскурсії до «петрогліфа Куйви – Янгола смерті» або до «гори, де зупиняються годинники й куди не можна ходити жінкам».
За годину з чимось ви прибудете в Колвіцу – фінське поселен ня, засноване на початку ХХ сторіччя в гирлі однойменної річки, що впадає в Колвіцьку затоку. Це одне з наймальовничіших місць на Терському узбережжі. Гори Бараняча Іолга (765 м) і Верестундра (637 м) нависають із двох боків над затокою, утворюючи панораму північного фіорду. Трохи вище селища можна помилуватися залишкам дерев’яної греблі й водоспадом. Тисячі тонн води щомиті зриваються з багатометрового каскаду вниз. Якщо вам пощастить, побачите метрових лососів, які штур мують стрімкий потік.
Переночувати в Колвіці можна за досить помірну плату. Якщо ж ви прагнете гостріших відчуттів, напніть намет біля водоспаду. За годинку-другу ви призвичаїтеся до гуркоту води й спокійно заснете.
За вісім кілометрів далі, по дорозі на озеро Бєлоє, у каньйоні ріки Тікша знайдете руїни трьох концтаборів сталінського періоду. Там утримували українців із приєднаних 1939 року західних земель. Місцеві жителі неохоче показують це місце, вважаючи його проклятим.
У селі постояльцеві можуть запропонувати протопити справжню фінську сауну. Не варто відмовлятися, а також спробуйте домовитися з місцевими жителями щодо човна й Біле море не обдурить ваших очікувань. Тут уже в липні починаються білі ночі. В затоці дуже добре ловиться на блешню навага й оселедець. А особливо невтомні подорожують далі.
.jpg)
У гості до «Кузьминої мами»
Наш шлях лежить до Умби – поморського селища, що набагато давніше за, скажімо, Москву. Ліворуч протягом 20 км нас супроводжує пейзаж озера Колвіца. По гладіні води розкинуті сотні дрібних острівців, порослих соснами й березами. Від цієї картини неможливо відірвати погляд. Риба в цій частині озера не ловиться. Але трохи далі праворуч розташоване озеро Щучьє, назву якому дали саме через «надлишок» хижої риби.
Від Колвіци до Умби приблизно 110 км. На цій ділянці гірська тайга плавно переходить у рівнинну. Селище Умба стоїть у гирлі однойменної ріки. По ній сплавляють ліс, і морська затока навпроти готелю, де ми мешкали, була заповнена стовбурами дерев. Місцеві жителі, віртуозно стрибаючи по колодах, перебираються з одного берега затоки на інший. Для непідготовленої людини це вражаюче шоу. В Умбі також є безліч пам’яток дерев’яного зодчества ХVII–ХIХ ст. У старій частині селища зможете походити дерев’яною бруківкою.
Якщо ж у вас виникне бажання побачити цей не зачеплений цивілізацією край зверху, рушайте на аеро дром. Взявши квиток на кукурузник місцевої авіалінії, можете дістатися до села Варзуга, розташованого на однойменній річці. Це задоволення коштує приблизно $50, хоча літаки курсують не щодня. Від Умби до Варзуги – десь 150 км. Стара дорога проходила вздовж моря й була дуже мальовничою. Але через горбкувату місцевість і валуни швидкість на ній навіть джипа не перевищувала 15 км/год. Лише кілька років тому тут проклали трасу.
Уздовж дороги нам трапляться маленькі села Кузьріка й Олєніца. В Олєніці побачите череди не оленів, а овець, яких пасуть у тайзі мисливські лайки. Останніх колгоспних оленів з’їли тут ще в шістдесяті роки.
Цікава етимологія назви села Кузьріка. Річ у тім, що слово «кузя» багатьма мовами народів Півночі означає «чорт». Звідси й російське «кузькіна мать».
Заїдьте в село Кашкаранці: там є сільмаг, пошта, військова частина, працюють геологи й будівельна організація. Тобто можна розжитися бензином для вашого джипа. Там ліс уже непомітно відступає від узбережжя й починається зона справжньої тундри: карликові берези, під якими ховається нескінченно стро- катий килим ягідника. Вражає неймовірна кількість чорниці, костяниці, брусниці, морошки та силисиленної інших ягід.
І от нарешті – Варзуга. Це одне з найдавніших поселень на Терському узбережжі, принаймні, в київських літописах воно згадується з кінця Х сторіччя. В селищі розташований Успенський собор (1674 р.), зведений невідомими майстрами лише за допомогою пилки й сокири. Зберігши цибулинки перших візантійських храмів, місцеві майстри привнесли в старовинну іноземну архітектуру багато свого: від укритих дошкою-дранкою башточок до високих різьблених ґаночків. По- рівняно недавно собор відреставрували коштом колгоспу «Сходи комунізму».
Варзуга протягом сторіч поставляє рибу в Кремль, і досі ніхто цю традицію скасовувати не збирається. На своїй базі, трохи нижче села, люблять відпочивати члени уряду Росії. Тож у рибальський сезон у всіх навколишніх селищах аншлаг.
.jpg)
Лахтаки й аметисти
Час відпустки добігає кінця? Але ви ще маєте змогу відвідати мис Корабль – одне з найбільших у світі родовищ аметистів. Потрапити туди можна через селище Кузомень, а далі – ще 30 км уздовж моря.
На кам’яних пляжах узбережжя відпочивають багато тюленів і нерп. Великі біломорські тюлені – лахтаки (згадаємо назву знайомої з дитинства повісті Миколи Трублаїні), тобто «морські зайці» завдовжки півтора метри – будуть цікавитися вами не менше, ніж ви ними. Спочатку ваш шлях ітиме по камінню й піску, згодом ви натрапите на стару дорогу, що змією в’ється пагорбами. Уночі там краще не ходити пішки, тому що місцевість кишить неляканими ведмедями. Дорогою ви не раз побачите їхні сліди. Посередині цього шляху розташована колгоспна тоня, де можна переночувати.
Мисом Корабль називають ділянку узбережжя від гирла струмка Лодочний до морської скелі, віддалено подібної на морське судно. По-над струмком ми побачили покинуте геологічне селище, цілком придатне для тривалих стоянок, однак залізні печі є там не в усіх будиночках. Щодо хмизу – його вдосталь викидає море. Риболовля у відкритому морі досить пристойна: камбала, навага, бички становлять основний асорти- мент вилову. У верхів’ях струмка Лодочний трапляються окунь і дріб на форель.
Трохи далі – древнє селище Кузомень. Тут є магазин, пошта й розчавлений льодами корабель (на його тлі фотографуються всі туристи), а також старий цвинтар, розташова- ний на піщаній рівнині, тому його посилено розвіває вітер. По всьому цвинтарю розкидані людські кості з розритих вітром могил. Місцевих жителів це не жахає, тому що «так було завжди».
У скелях уздовж моря шукаємо аметисти. Як правило, серед знахідок переважають «щітки» – розсип кристаликів розміром із гречане зерно, розташованих на пластинах піщанику. Зрідка трапляються кристали завбільшки з вишню, а то й з невелику сливу. Людей, які вперше потрапили сюди, охоплює «аметистова лихоманка». І вже до вечора вас оточить гора піщанику з аметистовими вкрапленнями. Потім ви з розпачем зрозумієте, що все це вам не дотягти. Почнете відбирати «найкращі екземпляри»… У результаті найкращі знайдуться на відвалах, що залишили «аметистокопачі» ще до вас.
[595][597][598]
У НОТАТНИК МАНДРІВНИКОВІ
Як дістатися й винайняти машину
У Кандалакшу можна потрапити двома шляхами. Перший: літаком до Мурманська (3500 грн.), а звідти – нічним поїздом до Кандалакші (близько $12). Другий шлях дешевший, однак займає три доби: поїздом до Санкт-Петербурга (250 грн. плацкарта), потім знову залізницею до Кандалакші ($15). Прибувши туди, рушайте на автовокзал, що за сто метрів від залізничного перону. Тут, серед водіїв автобусів, нескладно напитати власника уазика, який буде вашим гідом на найближчі тиждень-два ($30–50 на добу з водієм + вартість пального). Мешкати можна в наметі зі спальним мішком або ж в комфортному кемпінгу.
ВАРТО ОГЛЯНУТИ
.jpg)
НЮАНСИ РИБОЛОВЛІ
Дещо про сьомгу
У річках ловити рибу заборонено. Це монополія держави. Подібні обмеження пояснюють нерестом саме в цих річках сьомги й кумжі – найдорожчих лососів. Однак у вас є шанс упіймати сьомгу в численних струмках і озерах, куди вона іноді заходить пожирувати. Недалеко від Варзуги протікає Чорний струмок, де вдосталь окуня, форелі й навіть трапляються ті ж таки кілограмові сьомги. В озерах багато щуки.
БАГАТА РИБАЛКА
Дикунське житло
Біля Варзуги розташовані кемпінги для рибалок-іноземців. Це окремі дерев’яні будиночки – кают-компанії, де є кухня, їдальня й кімната, оформлена в мисливському стилі. А також п’ять-шість маленьких будівельних вагончиків, кожен із яких має малюсінький кубрик на чотири ліжка, ще меншу вітальню з дуже маленьким умивальником, шафкою й столом. У кубрику на поличці є відеодвійка, на стінах висять фотографії мисливських трофеїв і навколишніх пейзажів. Є також душова кабінка й ватерклозет. Гаряча вода в будиночки подається цілодобово. Але житло тут винаймають тільки у складі повного туру. А це задоволення призначене не просто для багатих, а для дуже багатих: путівка в Російське Приполяр’я терміном на шість днів обходиться іноземним рибалкам у 6500 фунтів стерлінгів. Крім того, за кожну впійману рибину туристи доплачують ще $50.