Такі базові вихідні умови, як відсутність корупції, незалежна судова система, захист права власності — це основа, без якої важко рухатися. За відсутності цих правил гри та будь-якої підтримки від держави за роки незалежності в Україні фактично у диких умовах розвинувся потужний підприємницький клас. І що важливо, йдеться не про приватизований сировинний тип бізнесу, а про запущений із нуля і, що найважливіше — такий, який створює додану вартість. Як на мене, сьогодні є три важливі сфери, де інтереси бізнесу та держави мають збігатися і куди обидвоє мають скерувати свої зусилля:
• створювати більшу додану вартість;
• ставати ефективнішими;
• інвестувати у розвиток людей і талантів.
Усі три сфери перебувають у полі середньо- та довготермінового планування, тобто результати будуть видимі не відразу, а в перспективі 3, 5 чи навіть 10 років. Для бізнесу, який хоче працювати в довгу, ці речі є обов’язковими, і багато підприємців інтегрують їх у свою візію та впроваджують. А от із політиками складніше, бо ж обирають їх зазвичай на 5 років, а переобирають часом навіть швидше. І коли чергова молода команда іде на вибори, то обіцяє те, що хоче чути більшість і що, плюс-мінус, усім подобається. Навіщо? Аби за них проголосували. А створення доданої вартості, збільшення ефективності та інвестиції в освіту — це довготермінові речі, вони непопулярні. Однак якщо на цих речах не почати фокусуватися, то наше «краще» не настане ніколи. І це саме ті сфери, де і бізнес, і держава можуть мати спільний інтерес.
Ще однією проблемою є образ підприємця, який тягнеться ще з «лихих дев’яностих», або й далі — з «совка»: гендляр, хапуга, червоний директор. Ключовим кроком для зміни цього застарілого стереотипу є освіта (але пам’ятаймо, що це також довгий шлях). Одним із ключових завдань, яке ми з іншими засновниками перед собою ставили, відкриваючи у 2008 році Львівську бізнес-школу УКУ, було навчити українських підприємців розуміти глобальну мову бізнесу, допомогти їм вийти на світові ринки та показати нового українського підприємця суспільству. І Спільнота LvBS, яку ми будуємо уже 14-й рік, постійно спростовує міф про те, що всі підприємці дбають виключно про власне збагачення. Натомість ми бачимо чудові приклади компаній, які не лише пропонують якісний український продукт в Україні, але й експортують його до багатьох країн світу.
Тож три настанови, які маємо виховувати у суспільстві і в яких держава також має відігравати свою роль — це:
• збільшення довіри до бізнесу;
• поширення культури і моди на підприємництво: щоб зростала кількість людей, які пробують себе як підприємці (тому так важливо, аби закрити компанію було так само легко, як її відкрити);
• виховання культури помилок (failure is ok) — адже досвід поразок і правильні висновки з них не менш цінні, аніж досвід успішних запусків компаній.
Читайте також: Почути одне одного
І власне завдання держави — спонукати людей не займатися патерналізмом і делегувати відповідальність за своє життя іншим людям чи інституціям, а вчити українців, врешті-решт, брати відповідальність на себе і за себе. Тішить те, що в Україні з’являється дедалі більше креативного бізнесу, але кількісно його все ще надто мало. Крім того, наше суспільство таке вразливе економічно, що коли стається навіть невелике потрясіння, суспільна реакція вкрай негативна. Знову ж таки, причина у таких явищах, як відсутність культури заощадження, інвестування, які б мали стати одним із напрямів державної політики, але це не надто популярні речі, й виборцеві їх не продаси. Попри те що більшість підприємців не хочуть мати справи з державою, у критичні моменти вони часто перебирають на себе функції, які мали б виконувати державні інститути. Згадаймо, якою важливою була роль середнього класу на Майдані під час Революції Гідності, на початках війни на Сході. Саме підприємці тоді забезпечували багатьма необхідними речами українську армію. У 2020 році ми вкотре зрозуміли цінність середнього класу, коли бізнес, попри непросту ситуацію у своїх компаніях, кинув багато сили та ресурсів на боротьбу з COVID-19.
Читайте також: Багатокритеріальна задача
Читаючи інтерв’ю зі спецвипуску Тижня про політику та бізнес, я вкотре переконалася, що в Україні є багато цікавих, розумних підприємців, які мають чесноту критичного мислення, справді хочуть створювати цінність для клієнта і додану вартість у довгостроковій перспективі, які, врешті-решт, зробили свідомий вибір жити в цій країні, а не емігрували, хоча давно могли, які створюють робочі місця та виявляють солідарність у складні і для своїх людей, і для країни часи. Також одразу впадає у вічі, як часто українські управлінці вживають термін win-win, або, як його називає правозахисник Мирослав Маринович, принцип позитивної суми. Коли немає переможця чи невдахи, а є взаємовигідна співпраця: замість логіки суперництва — логіка співпраці, бо ті, хто співпрацює, отримують більше, ніж мали б поодинці. Чому б не спробувати саме на підході позитивної суми будувати співпрацю між державою та бізнесом? Адже від цього точно виграють обидві сторони і вся країна.