Сказати, що вони нікому не потрібні, буде брехнею, але держава і справді ними майже не займається. Держава, як держава, все в неї у відомий спосіб, але, люди попри все, не залишені наодинці з бідою. Їм допомагають всі хто може: волонтери, благодійні організації, церковні парафії, хоча цього все одно недостатньо, бо глибина потреб не зіставна з їхніми можливостями.
Питання «що далі» поміж біженців звучить як прокляття. Іноді людина просто не знаходить слів, щоб відповісти. Зазвичай каже: «не знаю, побачимо, як Бог дасть…» Хтось навіть чути не хоче про повернення туди, де довелося з дітьми ховатися в підвалах від мін і «Градів», прагне якнайшвидше облаштуватися, знайти житло, роботу, перетягнути по можливості родичів з окупованої території і все як найшвидше забути. Хтось навпаки хоче бути корисним і намагається помагати таким як сам. Благодійні організації з задоволенням беруть собі таких помічників. Їм не треба пояснювати на пальцях в чім суть справи. Багато й таких, хто не знає, що робити і просто виживає. А є ще ті, хто просто чекає. А раптом все скоро закінчиться, і можна буде повернутися додому. Таких мабуть найбільше.
Який відсоток серед них сепаратистів, що пересиджують гарячу пору, рятуючись від смерті, важко сказати. Мабуть є трохи. Хоча, вони радше жертви пропаганди, їм так промили мозок, що не здатні адекватно сприймати дійсність. Ображаються на будь-яку несправедливість якої нажаль не бракує і у кожному бачать ворога. Вони не сепаратисти, твердять волонтери, а люди які намагаються вижити…
Ще від початку конфлікту на Донбасі Харків став Меккою біженців. Сюди близько втікати і звідси зручно в разі чого повертатися назад. Пропозицій роботи тут небагато, але знайти щось щоб вижити реально. На перших порах можна скористатися підтримкою і допомогою благодійних організацій і волонтерів, бо без них ніяк. Приїжджаєш голодний на вокзал і куди?
Біженці-волонтери
«І з липня я працювала психологом на станції Харків», – каже Анна, біженка з Антрацита, Луганської області, – є в нас така волонтерська організація. Надавали першу психологічну допомогу переселенцям: фінансами, харчами, речами. Ми зустрічали тих, хто приїжджав і орієнтували. Це дуже важливо. Допомагало те, що я також звідти і могла ділитися чимось, що вже було в мене. Досвідом, враженнями… Насправді є великий бар’єр, коли люди приїздять з зони АТО. В них не дуже довірливе відношення до місцевих. На своїх вони реагують краще. Хто в шоковому стані, їх одразу видно: агресія, розгубленість. Люди різні: і проросійськи налаштовані, і ті, які змушені втекти від «ополчення», щоб врятуватись. Психологи всім їм надають допомогу, незалежно від політичних переконань.»
На вокзалі від початку конфлікту на Сході облаштований волонтерський пост. Приїжджих зустрічають, годують супом, поять чаєм, дають якісь необхідні речі. Є домовленості з адміністрацією про можливість скористатися душем і переночувати в готелі, розповідає Анна. «Коли тільки почалося, ми з дочкою також приїхали сюди, але нам було простіше. Харків для мене більш-менш рідне місто. Закінчила тут університет Каразіна, тут навчається дочка.» Нині Анна влаштувалася на роботу в благодійний фонд Карітас і допомагає таким, як сама. Проект в якому працює фінансується донорами з Німеччини. Людям на картки безпосередньо перераховують фінансову допомогу на оренду житла чи продукти і одяг.
Свою долю кожному, рано чи пізно, доводиться облаштовувати самому. В залежності від очікувань прагнень і планів. Про плани звісно – гучно сказано, тут би елементарно вижити. Люди беруться за найважчі роботи. Був випадок, коли жінка прибирала квартири за 20 грн., що в п’ять разів дешевше як на ринку праці. Зараз запущена державна програма допомоги біженцям: оформляєш статус переселенця, і якщо ти непрацездатний, отримуєш 800 грн. Працездатним – 400. Втім, все не так просто. Дуже громіздка бюрократична машина, особливо в великих містах, сильно гальмує. Оформити статус, переоформити пенсії і дитячі виплати іноді може зайняти цілий місяць, а їсти ж хочеться. Звісно допомагають волонтери: одягом, взуттям, харчами. Але і волонтери вже видихаються. Зізнаються, що все менше є бажаючих ділитися грошима, продуктами чи речами. На початку харчів було вдосталь, а нині люди вже не мають чим ділитися.
Анатолій з Севастополя, раніше працював електротехнічним спеціалістом і трохи займався волонтерством при католицькій парафії. Нині він разом з Анною допомагає біженцям. Таким як він, знайти роботу куди легше, ніж людям припенсійного віку. І все ж, не без труднощів. Крим Анатолій покинув за три дні до референдуму. «Коли вже оголосили справжнє полювання на проукраїнських активістів, ми з друзями не стали довго думати. Очікуваної допомоги з материкової України так не дочекались, тому терміново довелося виїхати.» Втікали практично без речей щоб не привертати увагу, – каже хлопець. Їхали різними маршрутами. Півроку жив у Львові, бо швидко знайшов там роботу, але коли контракт закінчився, приїхав до Харкова. Каже, що захотілось перемін. Нині він ділиться досвідом з виживання. «Помагаємо переселенцям визначитися з вибором, бо люди часто знаходяться в стані стресу, пенсіонери взагалі слабо розуміють, що відбувається, тому доводиться їм помагати розібратись, підказувати які мають бути їх наступні кроки щоб хоч вижити. Бо в Харкові дуже погана ситуація і з роботою, і з житлом. Сам стикнувся з проблемою пошуку квартири. По-перше, дуже багато шахраїв, які наживаються на переселенцях, по-друге, все дорого.» Наплив людей спочатку був дуже великий. «Було так, що за п’ять днів особисто я приймав близько 200 людей, – каже волонтер. Провели гарну підготовку розмістили дані в соцмережах в представництвах багатьох волонтерських центрів і відбою від людей не було.»
Бухгалтер Вікторія в цій програмі також біженець. В неї чи не найсумніша історія. Вона скромно сидить в кутику і спочатку не дуже хоче про себе розповідати, але таки відважується. Їй 55 років, приїхала з Макіївки з сином: «Син вступив до Харківського національного університету. Хотів в Донецький, але не склалось. Казала всім, що шукаю роботу отак і попала сюди. Син живе в гуртожитку, намагається зняти квартиру ціни виросли просто непідйомно. Поки не виходить знайти щось нормальне, щоб вивезти рідних. Спочатку в друзів довго жила, але вже також совість треба мати. Інші друзі знімали квартиру, знайшли кращий варіант, я переїхала на їхнє місце. Коштує дорого, вода через день, холодно. Шукаю щось краще» В Макіївці в жінки залишилась мама 80 років і брат, інвалід дитинства, ДЦП, 48 років. Раз на місяць вона під обстрілами їздить туди возить продукти і ліки. Брату потрібні психотропні препарати, а з рецептами проблема.
«Я розказувати не можу про це, – каже жінка, – після всього, що сталося, мені на людей важко дивитись. Брат – інвалід, сидить перед телевізором, його годують тричі в день. Сидить на ліках і якщо їх йому не дати то буде біда. А ліків там нема. Я тут за гроші дістаю, і намагаюсь якось його підтримати. І мама там. Мені серце розривається коли вона каже, що піде за хлібом. Я приїжджаю раз на місяць стараюсь навезти продуктів, часом рідні приїжджають, але ж кожен день не будуть до неї ходити. За хлібом треба самій піти. А їй вже 80 років і вон,а дуже тяжко ходить. Та що зробиш. Хочу перевезти сюди, а вона не дуже й хоче. Ви уявіть: людині 80 років, все життя прожила, і на старості кудись їхати. Каже, я хочу вмерти, а я їй ти що, а як я Андрія буду доглядати? Не можна буде працювати, треба за ним дивитися, а хто буде нас годувати.» Син Вікторії вчиться на прикладній математиці ,тому не може отримувати допомогу біженця. Йому для навчання потрібен комп’ютер, мусила взяти кредит. Як дає собі із цим всім раду, ніхто не розуміє. Каже, збиралась піти в 55 на пенсію, але життя вносить свої корективи. Довелося втікати і все починати спочатку. «Була Україна, а тепер не зрозуміло що…»- резюмує жінка.
Зоя Григорівна з Первомайська Луганської області прийшла отримати обігрівач. Окрім неї на такі дорогоцінні подарунки ще претендують близько 4 сотень родин біженців. Ще записалася на отримання постільної білизни. Каже, що по нинішніх часах облаштувалася добре. «Вдячні тим людям і організаціям, які помагають. Бо ми б просто не вижили б. Я в племінниці з внуком, а дочці з дітьми знімаємо квартиру. Дорого, 2400 гривень. На це йдуть всі гроші, що отримує як мати-одиначка.» В Харків родина приїхала 4 серпня. «Тому що стріляли і важко в такому віці та ще й з дітьми під бомбардуваннями висиджувати… Спочатку приїхала дочка з двома дітками, зараз ще невістка привезла внука. Там залишилась інша донька з зятем. Вчора телефонували, кажуть був обстріл в нашому кварталі. Знов почались бої. Дочка дивиться за моєю квартирою, поки стоїть, не грабують. Коли було перемир’я і не було обстрілів я їздила за теплим одягом, то нормально доїхала, а нині автобус не ходить.»
Разом веселіше…
Дитячий туристичний центр в Чугуєві, неподалік Харкова, ще від початку трагедії на Донбасі переобладнаний на притулок для біженців.
Чотири великі кімнати вщент заставлені ліжками, які ніхто не застеляє. Поміж ліжок бавляться діти, де-не-де хтось спить. Кількість поселенців тут постійно змінюється від 30 до 60 людей, або 14-18 сімей. Одні приїздять інші від’їздять. Спочатку були біженці зі Слов’янська, потім вони поїхали коли там заспокоїлось. Нині тут в основному Стаханов, Антрацит, Горлівка.
У чотирьох кімнатах по 10-15 людей, від грудних дітей до стареньких серед яких дві жінки 1941 року народження.
Вістка про приїзд волонтерів зчиняє великий ажіотаж. Тут гостей люблять, особливо таких. Як мінімум можна розраховувати на якийсь гостинець чи добре слово. Вузький коридор відразу наповнюється поселенцями, всі виходять вітатися, діти висипають як горобці на вулицю щоб посидіти в машині і побібіпкати, а на великому кухонному столі з’являється кілька тарілок паруючого борщу. «Це для вас, сідайте.»
Творець смачного борщу Тома зі Стаханова, Луганської області. Вона тут з великою родиною три дочки і двоє внуків. Навіть папугу з собою прихопили. «Нас привезли волонтери, – розповідає жінка, – казали що зітруть Стаханов з лиця землі і ми швидко поїхали. Що далі – не знаю. Додому хочемо. Живемо вже 4 місяці. Там залишили квартиру. Що з нею – невідомо. Поки кажуть, ще не можна туди їхати.» В Чугуєві родина зареєструвалась як переселенці, живуть в притулку і квартиру шукати наразі не збираються, не вистарчає грошей. Волонтери всім допомагають, дають продукти, теплі речі, ковдри.
«Ми чергуємо на кухні по кімнатах, каже Тома, – день одна, далі друга. Тут чотири кімнати. Продукти всі на кухні і всі готуємо.» На умови жінка не скаржиться, але видно по ній що таке барачне життя їй набридло. «От Реґінка лежала недавно в лікарні. Юлька також, запалення легенів було. В Лільки бронхіальна астма, інвалід дитинства», – розповідає жінка і розводить руками.
Найбалакучіша в цьому товаристві видається Ольга з Кіровська Луганської області. Живе тут вже третій місяць з батьком, сестрою, племінницею і дочкою. «Слава Богу, все в нас тут добре, – каже, – мама і дядько там лишились. Там зараз війна, стріляють. Наша вулиця сильно постраждала. Мама розказувала, що в місті врукопашну билися. Ні світла, ні газу, ні води досі нема. Вони там по підвалах сидять. В нас свій будинок, то маємо льох. От вона в той льох і бігає. Ми хотіли поїхати, але вона каже, куди ж ви поїдете. Чоловік в мене там в Стаханові залишився. Він, слава Богу, працює. В нас там корівки. Але грошей нема щоб їм сіна купити. Залишилось кажуть 200 гривень і не знають як далі.
Хочеться додому. Жахливо хочеться, але просвіту поки не видно. От Свєта поїхала, думали все добре, два тижні не стріляли, було спокійно. А вона тільки приїхала і за чотири дні як пішло… Приїхала перелякана, ледве відійшла. Менша тільки звуки чула, коли ми там в підвалі ночували, а старша, то на власні очі все бачила. Зараз в нас стоїть Нацгвардія. Наші починають стріляти, а ті ще гірше відстрілюють. Жах. Мама каже: сидимо на вулиці, воно як засвистить, як розлетиться, зразу чотирьох будинків нема і ми не зрозуміли звідки летить і куди. Всі кричать, все горить, будинків нема. Наших сусідів вже п’ятеро загинуло. Дівчинці 11 років, кажуть, там такий жах, голову розірвало. Я не вірила, що в мене таке буде в житті. Все було: і квартиру батьки подарували, і в квартиру все купили. Живи радій. Розвивалися мріяли про щось, надіялись на щось. Завели корів, все налагоджувалось, все гарно. Знали що в батьків буде пенсія, я знала що дитячі отримаю. І тут в один момент все. Все наше життя пішло шкереберть вхопили дітей і втікати. Нині 4 день нема зв’язку з мамою. Батько страшенно переживає. Не знаємо що. Живемо на одних переживаннях. Віримо що вернемося, віримо що будемо дома. А там як Бог дасть.»
«Не хочу туди вертатися, – каже Оленина сусідка по кімнаті, Наталя з Луганської області, – не зможу забути всього, що там було, тай невідомо чи через місяць знову не почнеться. Нема віри, що все закінчиться миром. Хочу щоб діти жили в спокої. Коли наш посьолок бомбили, мене дитина питає, це що до нас зараз прийдуть вбивати. Нормально? Дівчинці п’ять років стоїть і плаче. Ми за півгодини знайшли машину, щоб їх вивезти, зв’язалась з волонтерами і вони допомогли. Вивезли. Влаштували тут, помогли чоловікові з роботою.» Волонтери чим можуть помагають розповідає жінка. Все завдяки їм. «Ситуація важка але хоч не голодуємо і ні війни ні стрільби немає.» Каже, що хоче влаштуватися на роботу, але з цим поки важкувато. Нема куди подіти дітей: п’ятирічну Олександру і дворічну Женю. В холод водити в садок нема сенсу, відразу похворіють, а лишити нема на кого».
В сусідній кімнаті на ліжку сидить дід Микола. Він з Кіровська. «Там бомблять, – каже дід, – багато виїхало. Недавно їздили на дев’ять днів додому. На городі дещо поробили, яблука позривали і знову сюди. Подружка наша Надя тут була з дочкою, домовилась за нас з волонтерами. Ми приїхали в Алчевськ на автобусі, чекали до першої ночі і тоді нас звідти забрали та й привезли.»
«Знають, куди бити»
«Коли бомблять, то всі будуть втікати, – вклинюється жінка що сидить в кутку кімнати, представляється Людмилою Сергіївною, – коли «ополченці» приїхали і сказали, що бої будуть сильні в Первомайську, то й ми поїхали і все кинули. Квартиру розбомбили, мамин будинок стоїть, мій будинок поки теж. Ми пішки дійшли до Ірмінки, звідти «ополченці»» довезли нас до Стаханова, а з Стаханова вже волонтери забрали. «Ополченці» не заважають виїжджати, навіть допомагають. Сидимо тут з 3 серпня. Все сподіваємося місяць пройде і додому поїдемо, а воно все гірше і гірше. Он онук з роботи прийшов спить, а дочка Іра шукає роботу. Онук влаштувався десь в приватне підприємство,
де спирт роблять. На тиждень їздили додому, подивились і назад, бо почали бомбити. Зараз ще гірше як було. З боку Попасної, з боку Бахмутки, з Калінова, зі всіх сторін. Все вже все розбили. Попали в пологовий, в училище, в завод Карла Маркса. От знають куди ж бити. Не «ополченці» б’ють, а Нацгвардія.»
«Ополченці» приїхали десь вистрілили з поміж будинків і поїхали, – вклинюється інша жінка, що до того видзвонювала по телефону собі роботу. – А в цьому районі нема ополченців вони десь там. Так нащо стріляти? Стріляйте по «ополченцях», а не по пологовому.» «А на початку вбитих коло поїздів ховали, продовжує Людмила Сергіївна, – боялись. Прикривали людей, тільки б землею присипати.» «Нас вигнали зі своєї землі, прийшлось втікати в Харків, – знову обурюється шукачка роботи, – бомжами зробили. Працювали собі, жили. Ну хай ми хочемо собі якихось прав. Але ж нас не почули. Фашисти кажуть. Ми ж не хочемо в Росію, ми тут народились. Я не противник Європи, але хай вони собі там живуть. Ми не будемо жити, як в Європі. Нам до них ще років 15, якщо не 50.»
Саша з містечка Попасна, виявляється більш миролюбним і просить сфотографувати його на пам’ять. Розповідає, що більшість його сусідів з будинку залишилось, але там небезпечно – стріляють. «Продукти хто встиг, той взяв, хто не встиг, той без їжі. В Чугуєві живе з мамою і сестрою. Сестра виїхала раніше. Приїхали ми в Артемівськ. Там ночували на вокзалі, потім попутками і електричками добиралися до Харкова. Звідти здзвонились з сестрою, вона в Харкові була, сказала куди під’їхати. Поселили нас спочатку в дачному будиночку. Там холодно. Три тижні як перейшли сюди. Нині ходив шукав роботу. Волонтери помагають їжею, а грошей нема. Треба самому заробляти, щоб хоч на сигарети мило і білизну було. Наша мама на пенсії, вона нам трохи дає грошей, але їх мало. Хочу знайти роботу, щоб за станом здоров’я міг працювати. В мене рік тому був перелом стегна і погано заживає. Важкого не можна піднімати.»
Поки готуємось до від’їзду під’їжджають місцеві волонтери з волонтерської групи «Слов’яни», які в основному й опікуються притулком. На їх рахунку тисячі врятованих життів, возять гуманітарну в зону бойових дій і евакуюють населення з окупованої території. Починали ще з Слов’янська. Активіст групи Андрій Васильєв каже що не знає, скільки вдалося вивезти і евакуювати людей «З одного Лисичанська, коли ми прорвали інформаційну блокаду, через лінію фронту вибігло тільки тисяч з десять. Дуже багато. За нами цілі колони автомобілів йшли. Ніхто їх не рахував. Було завдання вивезти всіх, хто хотів. Пріоритет: вагітні, діти, старі, інваліди, а потім вже чоловіки. Держава не допомагала. Помагали прості люди.» Розповідає, що раніше доводилось домовлятися і з терористами і українськими солдатами, навіть в полоні побував на розстріл вели, а нині їх там всі знають. Вони як промінчик надії, привозять їжу і все необхідне. Взаємодіють з міжнародними організаціями, фондом Карітас, представництвом ЮНІСЕФ, німецькими правозахисними групами і благодійною організацією з Чехії «Рука допомоги». «Погано, що наші сидять і нічого не роблять, – каже Андрій. Росіяни готові помагати, але ми не готові в них брати, тому що нас можуть за це звинуватити.» На окупованих територіях намагаються робити ставку на православні храми. «Вони в нас там як волонтери», – сміється.
Життя там йде, але грошей нема, їжі мало і зі всім дуже напружено. Міста наповнились. Машини їздять, життя помітне, не так як було два місяці тому, заїжджаєш в місто, а там пустота – апокаліпсис. Комуналка де не де працює. Наприклад в Алчевську і Луганську систему налагодили. А от в Первомайську і в Стаханові не все гладко і не тільки тому, що вони стоять на лінії фронту. Там вони між собою не можуть порозумітися. Раніше нас зустрічала там комендатура, – каже волонтер, – але як буде тепер, поки не розуміємо, в кожному місті своє начальство. Проте, ми все одно будемо це робити. Незважаючи нінащо.»
Ольга зі Стаханова найдовше живе у притулку – приїхала з чоловіком і двома синами ще 25 липня. «Ми виїхали, коли били по околицях. Та й становище безвихідне, ні грошей, ні роботи, все закрито. Невеличкі пайки дають раз в місяць. Це ж не діло – двоє маленьких дітей.» Розповідає, що в соцмережах знайшла оголошення волонтерів, домовилась і вони вивезли родину та поселили в цей притулок. Допомагають чим можуть. На роботу жінка поки не може влаштуватися бо в декреті з молодшим сином, а старшого ще в школу не беруть, психіатр заборонив. «Він в нас з дефектом мови. Можна в школу тільки наступного року.» Чи буде вертатися до дому не знає. «Звичайно хочу до дому. Там моя бабуся лишилась, тітка і брат. А тут все одно нас будуть розселяти. Та й дома краще хоч перспектив там і нема особливих. А може своїх сюди буду кликати і якось облаштовуватись. Ще не знаю. Думаю.»
Психологи кажуть, що шкодувати їх не треба, бо жалість злить. Робляться агресивні і часто неадекватні. Людям потрібна підтримка і звичайне людське тепло. Їм важко. Багато з них впадають в якийсь інфантильний стан. Не знають що робити, куди бігти, чого прагнути. Нікому не вірять. Був випадок що кілька сімей з тимчасового притулку поїхали назад в райони бойових дій. Не витримали безгрошів’я, конфліктів, безнадії. Були настрої що треба втікати в Росію, там війни точно не буде, по нас не будуть стріляти. Це не з якихось громадянських позицій, а з тваринного страху. Зараз, завдяки психологам, ці настрої трохи змінились. Контакт знаходять через дітей. Батьки спочатку недовірливо спостерігають, потім підтягуються і готові говорити.
