Нещодавно випала нагода приєднатися до істориків-волонтерів із Дніпра, які їхали в прифронтове місто з символічною назвою Красноармійськ презентувати книгу про Нестора Махна, що вийшла друком у видавництві «Темпора». Це була зручна нагода поспілкуватися з місцевими волонтерами та добровольцями з роти охорони і з'ясувати, чим «дихають» жителі звільнених територій.
– Які настрої в людей? Чи змінилося щось із часу звільнення міста від бойовиків «ДНР»? – із такими запитаннями підходжу до молодшого лейтенанта роти охорони Валерія. Коли в березні 2015 року під егідою ЗСУ почала створюватися рота охорони, Валерій пішов добровольцем, хоч мав звільнення від військової служби за станом здоров'я. До служби працював охоронцем, допомагав українським військовим, які оточили блокпостами Красноармійськ навесні 2014-го. Про цю допомогу я знаю від самих бійців 93 бригади, де служив мій чоловік Олег Репан. Кожна з тих речей, які передавали місцеві жителі, була заряджена смислом, що, мов сонечко, грів душу українського солдата: «Ми тут потрібні. Я не за владу й не за химери важу тут життям – за них, за оцих людей».
ДОБРОВОЛЬЦІ ТА ВОЛОНТЕРИ ДОНБАСУ
Розповідати про свою допомогу Валерій соромиться.
– Хіба це волонтерство? – каже військовий. – Якщо я не воюю сам, треба зробити так, щоби зручно було тим, хто прийшов захищати наше місто. Хтось дав 50 грн., хтось 200 грн., хтось борщу наварив. Звернулися до фермера, він більше допоміг. Заїхали в село, люди сала приготували. Зібрали машину-дві, відвезли. Те, що військові просили, намагалися діставати. Люди були раді, коли бачили українську техніку й розуміли, що приїхали свої. Хоча й боялися, бо по місту були розтикані блокпости ДНРівців, на адмінбудівлях повивішували їх прапори. Не скажу, що чоловіки масово вибігали, але старалися вийти з машини до солдатів ЗСУ, подякувати. Рукою помахати. Якось допомогти. Хоч прапор український на стовпі намалювати, написати щось патріотичне. Спочатку говорили: військові п'ють, машини віджимають, бабусю за курочку застрелили…
Волонтери Донбасу: «Треба якось виживати на своїй землі»
– Про все, що поганого відбувалося в місті, казали, що це українська армія винна, – вступає в розмову 30-річний доброволець роти охорони Леонід, також «білобілетник». Мама та бабуся в нього з Росії, де чоловік у дитинстві часто бував. Але відчуває себе Леонід українцем, каже, що Батьківщину не обирають – «де родився, там і пригодився».
– Я спілкувався з військовими, я бачив, що в ЗСУ нормальні люди, – робить висновок Валерій. – У мене навіть горілку не взяли.
Чоловік згадує, як важко було на початку. Доводилося стежити, щоби дитина з жовто-блакитною стрічкою до школи не пішла… А зараз, коли пройшло майже два роки, ситуація змінилася. «Пішов із донькою на перше вересня до школи… Кульки жовто-блакитні, діти в вишиванках, із гербами України… У класі серед учнів троє підтримують російський напрямок, а всі інші – за Україну», – говорить Валерій. Однак українське вбрання не є ознакою патріотизму, зауважує військовий, поки що це – мода. Мода, яку важливо підтримувати. Але є статистика, яка свідчить, що зміни-таки відбуваються. За даними, оприлюдненими соціологом І.Бекешкіною, у 2013 році за членство в НАТО на Донбасі висловлювались 0,3%, а зараз на звільнених територіях ця цифра коливається в межах 15-18%…
Читайте також: "Острів непотрібних людей". Як виживають українські громадяни в Криму
Багато хто задається питанням: «Чому українські патріоти на Донбасі не створили свою самооборону, як у Дніпрі, Харкові, Запоріжжі?» Відповісти на нього одним реченням не вийде. Донбас заселявся людьми з різною ідентичністю. Українцями, росіянами, які переїздили в промисловий край, де «країна трудящих» обіцяла їм щасливе життя. Дехто був обтяжений негативним досвідом громадянського самовиявлення: спокутувати ідеологічні «гріхи» у робітничий регіон переселяли репресованих «бандерівців». Один «правосек» із шахтарського краю розповідав мені, що його прадід утік на Донбас після «розкозачення» в 20-30-х на Кубані. А дід Валерія змушений був переїхати сюди через занадто український дух. Він належав до ОУН, мешкав у селі Липина Яворівського району Львівської області. Їх групу «накрили» НКВДисти. «Усі хлопці з його групи застрелилися, а в діда не здійнялася рука… Він такий був, він вірші писав…» – розповідає Валерій. Саме дід у російськомовному місті прищепив онукові патріотизм, навчив української мови…
У пролетарів радянського Донбасу було небагато спільного досвіду, пов'язаного з Україною, тому їх ідентичність тяжіла до поняття «радянський народ». Або, оминаючи фактор громадянства, самоідентифікація відбувалася суто через стосунки родинності, у прив'язці до професійної спільноти, до регіону тощо. Соціологи називають цю особливість «збій громадянського почуття» в регіональної спільноти. Згідно опитуванню, яке проводилося в травні-липні 2014 року в рамках проекту «Життєві світи Сходу і Заходу України», з опитаних у містах і селах на Донбасі понад 700 респондентів як «громадянин України» ідентифікували себе лише 28, 1% (для прикладу, в 2001 – 2008 роках цей показник коливався в межах 30-47%). Безумовно, однією з важливих причин збою була відсутність української просвітницької роботи на цих територіях.
Ленін в одному з приватних дворів села Бахмутське Донецької області. Фото С.Клімова
У той час як російська пропаганда там не припинялася. Про це свідчить, наприклад, знайдена бійцями 93 бригади в бібліотеці селища Піски грубезна книженція «Донбас: Русь и Украина. Очерки истории», написана журналістом О.Івановим та кандидатом економічних наук С.Бунтовським і видана навесні 2013 року. Наповнення книги – пишна добірка радянських міфів та «страшилок» на 380 сторінок. Таких видань протягом останніх десяти років з'явилося чимало. «Русскій мір» цілеспрямовано заповнював спорожнілу після розпаду СРСР нішу під назвою «громадянська ідентичність». Хоча, на думку уродженця міста Сєвєродонецьк Віталія Применка, у минулому комбата 2-го батальйону ДУК «ПС», не зашорена свідомість громадян молодої незалежної України з таким же успіхом могла би сприйняти й українські цінності. Більша частина життя пана Віталія пройшла на окупованих нині територіях. «У 1990-х ми роздавали там газету «Бандерівець», і вона розліталася, як гарячі пиріжки, – згадує доброволець. – Хтось брав із загальної цікавості, що воно таке, а дехто дійсно хотів якусь інформацію сприйняти. На Донеччині ми створили дві сотні ВО «Тризуб», причому не з пацанів, там дорослі мужики були – російськомовні шахтарі, які за Україну могли голову відірвати».
Як показали події двох останніх років, на Донбасі достатньо самовідданих патріотів. Навесні 2014-го, не знайшовши організаційної підтримки на місцях, такі люди пішли добровольцями в батальйони «Донбас» та «Дніпро-1», у «Правий сектор». «Їду на машині, дивлюся, блокпост, – згадує події весни-літа 2014-го волонтер Дмитро з Красноармійська. – Український прапор над БМП. Хлопці з автоматами стоять, одягнені хто в чому, капці на босу ногу. Один, дивлюся, в окулярах. Клерк, думаю, якийсь призваний. Прислали сюди навіть не військових, мобілізованих, мабуть, нічого в нас не вийде…» Але Дмитрові хотілося, щоби вийшло. Він зупинився, відкрив капот і покликав чоловіка в окулярах: «Давай зробимо вигляд, що ви тут у мене щось перевіряєте і будемо розмовляти». Поруч проїздили автобуси, люди дивилися у вікна. «Світитися» було небезпечно.
Читайте також: Місто Орджонікідзе: з "міра совєтского" в "русскій мір"
З'ясувавши, що в бійців «подохли» рації, Дмитро взяв їх додому, зарядив, а коли спали сутінки, привіз солдатам разом із гостинцями – печивом, консервами. Увечері до чоловіка підійшов знайомий, директор одного підприємства, і почав розпитувати про поїздку на блокпост. І хоч Дмитро чоловіка того знав, але час був такий, що люди один одному не довіряли. Пізніше з'ясувалося, що той знайомий вступив добровольцем до батальйону «Донбас» і шукав однодумців. Його викрадали місцеві бандити, які підтримували ДНР, хотіли бізнес віджати, два дні протримали в себе, потім відпустили, забравши машину в якості «подарунка».
Про іншого земляка-добровольця Дмитро згадує з сумом: «Прикольний був хлопець». Теж підприємець. Мав три меблевих магазини. У батальйоні «Донбас» був санітарним інструктором. Зник без вісті, коли виходили з-під Іловайська.
Під час перших трьох хвиль мобілізації в Донецькій та Луганській областях нікого не призивали. За цей час люди встигли розібратися хто є хто та зрозуміти, у якій країні вони хочуть жити. «Коли розпочався набір до роти охорони, такі хлопці добровольцями пішли, що я ніколи й не очікував, – пригадує набір «четвертої хвилі» Валерій. – У нього сім'я, дитина маленька, чекають на народження ще однієї, а він іде служити. Каже: “Що я дітям скажу, коли питатимуть, де я був під час війни?”».
«Я хочу, щоби Україна була сильною, щоби з сусідніми країнами в нас були рівноправні стосунки», – говорить вже знайомий нам доброволець Леонід. «Нас було чоловік 10 друзів, – згадують 30-річний гранатометник Денис та 32-річний Михайло з роти охорони. – Ми порадилися, і всі пішли добровольцями. Не за гроші та нагороди – за свої сім'ї, за Батьківщину». «І за Майдан, – додає Михайло. – Мало просто поміняти царя, ми хочемо змінювати країну зсередини». Це рішення далося не просто, зізнається Денис, який у батьків єдиний син. Військові розповідали про етнічного росіянина добровольця Василя, що став місцевою легендою. Він давно живе в Красноармійську, Україну вважає домом. Ворожі дії Росії пробудили в чоловікові козацький дух. «Я собі і кров переллю, заллю українську. І прізвище поміняю», – говорить Василь.
«РОЗМОВЛЯЮТЬ НЕ СЛОВАМИ, А ФРАЗАМИ»
А хто ж воює із протилежного боку? «Наскільки я бачу, ДНР підтримали ті, хто не зміг самоствердитися в незалежній Україні. Сидів чоловік на дивані, горілку пив, ні освіти, ні роботи, ні сім'ї, а тут така можливість зробити «кар'єру», – аналізує мотивації «ополченців» волонтер Дмитро. – У мене знайомий водій пішов «служити» на той бік. Я йому кажу: заспокойся, у тебе двоє дітей… Але він пішов». Окремою групою стоять «захисники ДНР», які все життя промишляли криміналом. «Міліцію у нас штурмували люди, портрети яких свого часу висіли з підписом “Їх розшукує міліція”, – ділиться інформацією Валерій. Це достеменно відомо, пояснює військовий, бо до таких груп долучалися місцеві відчайдухи-патріоти, які, вдягнувши маски, знімали на відео організаторів та учасників того безладу. «Треба ж було якось виживати на своїй землі», – знизує плечима чоловік. Отже, українська самооборона на Донбасі була, але як ініціатива окремих людей, що не перетворилася на структуру…
Є ще така категорія населення як політичні заробітчани. За 200 грн., на добу наймані «активісти» перекривати дорогу ЗСУ. Гроші їм виплачували заможні містяни, які мріяли забезпечити собі тепле місце в «новій владі». На акції підтягалася й частина розгубленого по життю населення, загалом виходило десь 50-80 % проплачених та решта співчуваючих. «У нас народ лінивий, – пояснює Леонід, який народився в сусідньому місті Димитрово. – Просто так на мітинг ніхто не вийде, лише з вигодою. Так і на «референдум» ходили. Так і адмінбудівлі в Димитрово «захоплювали»: купка людей, камера тільки їх знімає, а те що навколо пусто, камера не показує». Про схожі враження від рядженої «самооборони» в Криму та мітингів перед камерою розповідають добровольці Михайло та Денис, які 1 березня 2014 року поїхали на український півострів, а поверталися вже з території, захопленої ворогом.
Судячи з обкладинки книги, виданої в 2013 році, автори мали уявлення, який у «ДНР» буде прапор
Загалом російське телебачення – потужне джерело анекдотів. Нажаль, героями тих анекдотів часто стають живі люди. «У мене вдома штук 6 цих каналів бере, – скаржиться Дмитро. – А в Дніпропетровській області мій дід живе, і в нього вони теж показують. Тільки він їх подивиться, починаються різні «видіння». Ностальгія за комунізмом…» Комунізм, СРСР, деперсоналізоване радянське «ми» («ми були сильні», «нас боялися»), російська мова як мова «міжнаціонального спілкування» – це, застосовуючи термінологію НЛП, є своєрідні «якорі», які свого часу були інтегровані в свідомість радянських громадян.
За ці «якорі» російська пропаганда тягнула, а найбільш довірливих громадян ще й досі тягне, використовуючи їх як прикриття агресивної політики держави. Навіщо це їх владі – зрозуміло. Щоби обґрунтувати існування «Велікой Росії» (і відповідно себе в ній), пояснити, що розлога за площею країна з низьким рівнем життя, із населенням, що складається з фізичних і духовних кріпаків, це для чогось потрібно. Пояснити, що в проходженні російського народу через безкінечні випробування є якийсь сенс: захист віри («Русская православная армия»), порятунок своїх від чужих (російськомовних жителів Донбасу від російськомовних «бандерівців» із того ж Донбасу чи з Дніпра), збирання «святих земель» загиблої імперії. Навіщо потрібна імперія-зомбі – то неправильне запитання, його прибере цензура. Головне – відчути себе переможцем у локальній війні, відчути себе сильнішим за слабшого.
Вічно невпевнена в собі сутність прагне до безкінечного самоствердження за рахунок приниження, підкорення, поглинання інших суб'єктів – окремих осіб, народів, територій. Така собі форма зняття симптомів комплексу неповноцінності. Суб'єкт без спокійної впевненості в своїх силах, самоповаги, відчуття власної гідності ризикує стати агресором, який знову і знову прагне переживати ілюзію перемоги. Саме ілюзію, бо жодна нова «доза» успіху не насичує його. У таких от руках опинилися мешканці Донбасу з характерною для пострадянської людини схильністю до залежної поведінки, невпевненістю в собі, звичкою до подвійних стандартів, сприйнятливістю до популістських закликів, зі специфічними ілюзіями та фобіями.
Читайте також: "ЛНР-ДНР": два роки невизначеності
«Сказали голосувати за від'єднання від України, а то голод буде…» -розповідає про ідеологічну роботу з населенням перед т.зв. «референдумом» волонтер пані Лариса з міста Родинського, розташованого поруч із Красноармійськом. На підприємствах Донеччини проводилися зібрання трудових колективів, під час яких людей залякували голодом й автобусами з бандерівцями. Логіки в тому не було, але оброблена ще радянською пропагандою свідомість сприймала цю «загрозу» цілком серйозно. Потім наші хлопці з ЗСУ, спілкуючись із місцевим населенням, місяцями доводили, що вони не з Бандершатату (при всій повазі до західних областей), а з Дніпра, Харкова, Полтави, Кіровограду тощо. Божилися, що ні в збочений, ні в який інший спосіб не збираються вбивати мирних мешканців, а, навпаки, залишили свої родини, свої домівки, свою спокійну працю, щоби захищати тут їх мир і спокій. Дивлячись в очі солдатам, люди вірили. Але повернувшись додому й увімкнувши своє-несвоє ТБ, частина знову починала очікувати, коли ж їх почнуть бомбити українські літаки…
«На моїй робочій дільниці близько ста працівників і лише троє могли відкрито говорити про свою проукраїнську позицію, – згадує 2014 рік Леонід із роти охорони. – Можливо, хтось підтримував, але мовчав. Кожного ранку в автобусі, коли трудящі їхали на роботу, починалася словесна бійня… Вони розмовляли фразами, які чули з телевізора. Усі казали одне і те ж. «Хунта», «дітей ріжуть». Їм викладаєш факти, вони наче погоджуються, а потім знову починають повторювати ті самі фрази…» Духовно вижити в цій ситуації Леоніду допомагали однодумці з футбольного клубу «Шахтар».
«Якщо вся Україна виросла з 90-х, то у нас 90-ті досі, – розповідає мама бійця полку «Дніпро-1» пані Лариса. – Те, що під час Майдану стали називати «тітушня», «тітушки», у нас було завжди. Якщо ти десь показав себе, висловлюєш своє незадоволення, тебе одразу ж ставили «на місце». Наприклад, після Помаранчевої революції, коли я намагалася щось робити, мій магазин спалили, машину вкрали. І це робилося під прикриттям міліції». Але родина не здалася. У 2014-му син пані Лариси Олександр брав участь у харківському автомайдані. Коли почалася війна на Донбасі, жінка з групою однодумців збирали допомогу для ЗСУ, разом із Олександром возили волонтерку на блокпости. А потім син пішов добровольцем…
Пані Лариса дивується, наскільки органічно в світ кримінально-рабовласницьких стосунків Донбасу вписалася свого часу Партія регіонів. Із регіоналів складалася вся місцева влада та органи самоврядування. Існувало негласне правило: «Якщо ти не регіонал, ти не будеш рости». ПР нагадувала омолодженого близнюка Комуністичної партії.
ПРИКОРДОННЯ СМИСЛІВ
Потужні рудименти комуністичної ідеології вражали й українських істориків, яким випадало потрапляти на екскурсії до музеїв Донбасу. Приклад тому – культ міністра внутрішніх справ СРСР М.Щолокова в музеях Луганської області. Спеціальні експозиції, присвячені життю та діяльності «товаріща Брєжнєва». Рештки культу Леніна, Сталіна, при тому навіть у недержавних музеях історії відомих підприємств, заснованих іще в дореволюційні часи. Застиглою міфологічністю радянської доби дивували дослідників не лише експонати, а й мислення «хранителів пам'яті». Ця риса, як виявилося, властива не лише музейним працівникам. Командир взводу 17-ї бронетанкової бригади Степан Клімов був вражений, побачивши бюст Леніна в одному з дворів села Бахмутське Донецької області. «Не бібліотека, не музей. Просто приватна садиба. Подвір'я доглянуте, квіти… і Ленін», – розповідає військовий.
Читайте також: Архітектура ненависті. Про витоки донбаської українофобії
Що це? Архетипне втілення пролетарського духу? Чи спроба усвідомити себе, віднести до якоїсь спільноти, культури? Людині, щоби жити, потрібні якісь смисли, цілі, ідеї. Потрібен фундамент. Але на Донбасі його нема, а є лише культ «світлого пролетарського минулого». І самостійно закласти підвалини чогось нового, свого-оригінального не вдається… От і вчепилися люди в те минуле. І зараз газета «Бандерівець» навряд чи може спрацювати. Навіть слово «Україна», навіть національний гімн у цих краях тепер асоціюється з політикою. «Коли я чую гімн, у мене в душі робиться щось неймовірне, – розповідала одна жіночка-педагог зі звільнених територій. – Це відчуття і не хороше, і не погане. Воно дуже сильне, аж сльози течуть з очей…» І з цим треба навчитися працювати, щоби знову не довелося ставити блокпости. Щоби свої (тобто українці Донбасу) нарешті зрозуміли, що вони свої без усяких лапок.
Коли ми в педучилищі Краснармійська проводили презентацію книги Дмитра Архірейського «Махновська веремія», місцеві вчительки спочатку поставилися до заходу дуже скептично. Їх нудить від «патріотизму» вчорашніх ДНРівців із місцевої влади, які перефарбувалися в жовто-блакитні барви й усіх тепер навчають, що Україна – понад усе. Та коли люди дізналися, що до них приїхали не чергові повчальники, а просто люди, історики, що це громадська ініціатива, розмова пішла інакше. Була цікавість, і відверті запитання, і щирі подяки, і фото на згадку. Колись це вже було в історії України. Явище називалося «ходіння в народ».
А інструктаж на Донбасі треба проводити інший – тренінги з особистісного зростання. Навчати як реалізувати себе, як самоствердитись, як полюбити себе (не егоїстично, а по-справжньому, щоби тієї любові вистачило й на ближнього), як проявляти ініціативу, як бути щасливим, успішним, шанованим. Бізнесмени, політики та різного роду креативники платять спеціалістам солідні гроші, щоби ті допомогли їм виявити в собі додаткові ресурси для повнішої самореалізації. У Донбасу зараз немає грошей, але можна його навчити заробляти не в шахтах, а в сфері високих технологій, у науці, в бізнесі тощо. Як?
Якби патріотично налаштовані успішні українці проїхалися по звільнених територіях із майстер-класом «Як я знайшов себе» та поділилися власним досвідом зростання, розказали, для чого вони живуть, як знаходити час для роботи і для себе, як взаємодіяти з колективом, як не жертвуючи собою, поважати іншу точку зору… Це був би грандіозний за впливом проект. Тоді Донбас був би наш назавжди та жодні імперські ідеї не мали би тут підтримки через конфлікт інтересів. Адже сама суть імперії є ворожа дієвій, творчій, самодостатній особистості.