Рік тому завдяки блискавичній операції українські війська звільнили більшу частину Харківщини від московських окупантів. Десь відтіснили ворога за державний кордон, а десь гнали, доки вистачило сили. 10 вересня зачистили Ізюм та Куп’янськ, 12 вересня — Вовчанськ. Проте росіянам таки вдалося втриматися на північному сході області, і звідси вони майже рік кошмарять звільнені території постійними обстрілами. Усе не полишають надій повернути собі втрачене. Врешті обстріли Харківщини ведуться також і з прикордонних районів Росії. Лінія кордону тут уже давно перетворилася на лінію фронту.
Звичайно, життя цивільних за таких умов — ще те випробування. Коли кілька разів на день твоє місто чи село обстрілюють усіма можливими засобами ураження, перепочинку небагато. Чимало людей давно покинули свої помешкання й виїхали в спокійніші місця. Але не бракує і тих, хто залишився. Хтось не може покинути кількох курей і готовий ризикувати заради них не тільки власним життям, а й дітьми. Комусь бракує рішучості поїхати в невідоме. Хтось не може виїхати, хоч би й хотів, бо здоров’я не дозволяє. А хтось уже навіть устиг повернутися, бо гуманітарна допомога на мирній території здалася мізернішою, ніж тут, де бахає. Таких персонажів волонтери, які займаються евакуацією, називають туристами і вдруге вивозити відмовляються.
Баба Люда з Івашків Золочівської громади каже, що через обстріли в її селі, яке всього за два кілометри від кордону з Росією, електрики немає ще з 3 червня 2022 року. А немає електрики — немає води, бо в людей переважно свої свердловини. Воду, звичайно, іноді підвозять, навіть доставили генератори. Проте це аж ніяк не врятує від смерті, якщо ракета прилетить у хату.
«Обстрілюють — не те слово, — розповідає жінка. — Кожен божий день. Навіть з вертольотів. Було, що й фосфорну бомбу кинули». Залізничну станцію Одноробівка поруч буквально стерли з лиця землі. Як і старий спиртзавод, збудований ще 1860 року. «Була війна з німцями, — каже, — завод не зачепили. Тепер розбили вщент».
Жінка переконує, що не поїхала б із села, якби в сусідньому будинку не знесло дах, а в її помешканні не повибивало всі вікна. Ну і сидіти постійно в підвалі, мабуть, теж добряче набридло. Каже, що в селі досі залишається близько чотирьох сотень мешканців. «Хто робив на заводі, у них великі пенсії і хати не пусті, — пояснює. — А що ж таке покинута хата? І Росія поруч…»
Людмилу до Харкова евакуйовували люди з організації «Волонтер-68». «Хлопці приїхали та й вивезли, — каже. — Ми з підвалу вилізли, сіли в машину та й поїхали». Жінка ледве ходить, тому її поселили в прихисток для тимчасового перебування людей з інвалідністю, створений за підтримки німецької благодійної організації Diakonie Katastrophenhilfe. Скільки вона там пробуде — невідомо, але їхати в університетський гуртожиток, куди зазвичай селять таких, як вона, переселенців, жінка не хоче. Умови там, як порівняти з волонтерським «шелтером», м’яко кажучи, не дуже.
З територій, які обстрілюються ворогом, маломобільних людей евакуюють на амбулансах. «Дві машини нам подарувала польська організація, — каже Сергій Харламов, співзасновник організації “Волонтер-68”. — Ми з поляками з весни 2022 року співпрацюємо. Вони бачили нашу роботу, коли ми вивозили людей, виносили на руках з Печенізької дамби, витягували з охоплених вогнем будинків на Північній Салтівці». Сергій із дружиною Галиною волонтерить ще з 2014 року. Тоді возили гуманітарку по Донецькій та Луганській областях. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вирішили нікуди не виїжджати й допомагати людям. Каже, що якби Харків потрапив під окупацію, то подався б у партизани. «Я по крові росіянин, але душею українець».
На щастя, партизанити не довелося, Харків вистояв. Спочатку волонтери розвозили людям продукти й одяг по тих районах міста, які були найбільше розбиті, займалися евакуацією зі зруйнованих будинків, усіляко допомагали.
«Якось із дев’ятого поверху виносили чоловіка 120 кілограмів, і почався обстріл сусіднього під’їзду. Вікна вилітають, військові кричать: “Що ви робите?”. Чоловік, якого несли, просив покласти його й тікати. Урешті хтось із солдатів махнув рукою: “Ці волонтери дурні”. А ми вже якщо взяли, — сміється Сергій, — то не залишимо».
Потім люди з команди пройшли курси тактичної медицини, почали працювати на евакуації в Печенігах. Там через підірвану дамбу Печенізького водосховища був один з небагатьох шляхів, яким можна було вибратися з окупованих територій. А коли Харківщину звільнили, перекинулися на куп’янський і вовчанський напрямки. «Ми спеціалізуємося на маломобільних, — пояснює Сергій, — тому що є багато волонтерів, які вивозять звичайних людей на звичайних машинах, а таких амбулансів, як у нас, малувато. Тому ми й вирішили зосередитися на людях з інвалідністю, літніх людях, лежачих хворих». За рік вивезли вже більш як дві тисячі людей. Але точної кількості чоловік не знає. Каже, що перестав рахувати, коли перетнули позначку в тисячу осіб. Клієнтів знаходять по-різному. Контактують з місцевими адміністраціями чи іншими волонтерами. Справно працює і телефонне радіо. Часто родичі, почувши про волонтерів, самі телефонують і просять допомогти евакуювати когось з рідних. «Коли забирали у Вовчанську людей, — згадує Сергій, — нам навіть пропонували вивезти корову. Мовляв, давайте за машину прив’яжемо — і забирайте її. Там дуже багато живності залишилося. Людина виїжджає, а господарство ж залишається».
Людям, яких волонтери забирають із небезпечних районів, намагаються допомогти всім, чого вони потребують. «Є, наприклад, на кріслах колісних, — пояснює Сергій. — Люди старшого віку після інсульту не ходять, але можуть сидіти. Для таких ми відкрили шелтер тимчасового перебування. Як наші дівчата сміються, відгодовуємо, відпоюємо, відмиваємо. Тих, кого вивозимо, намагаємося не кидати. Деякі люди виїжджають лише з паспортом — ні пенсійного, нічого. Тому ще допомагаємо оформити документи».
Багатьох людей, яких урятували, волонтери вже відправили на лікування за кордон чи в заклади України. У серпні шестеро поїхали до Умані в пансіонат. У самому Харкові такі заклади давно заповнені, адже є багато переселенців з області. Тих, хто може себе доглянути — сходити до туалету, приготувати поїсти, — через міський департамент влаштовують у гуртожиток. Якщо люди старшого віку мають родичів, допомагають із ними зв’язатися, щоб ті забрали їх до себе чи поселили в заклади для літніх людей.
Звичайно, є багато тих, хто не хоче виїжджати, розповідає чоловік. Скажімо, син просить вивезти маму, а вона геть не хоче. Були випадки, коли діти за кордоном, а батьки залишилися. Дочка дає заявку вивезти, вони телефоном погоджуються, а приїжджаєш — кажуть, що не поїдуть.
«У нас був випадок, коли приїхали по бабусю в Петропавлівку, а вона на грядці картоплю копає. А поруч у сусідню грядку прильоти йдуть. Ми її силою тягнемо з городу, а вона каже: “Мені треба картоплю викопати”. Або коли тиша починається, теж кажуть, що не їдуть, а щойно обстріли посилюються, просять забрати. Тобто сьогодні в нас стріляють — ми їдемо, не стріляють — ми вже не їдемо. Такі в нас люди».
Змусити когось виїздити, навіть коли це загрожує життю, неможливо. Були випадки, коли доводилось евакуйовувати з допомогою поліції, але це радше винятки. Зазвичай якщо людина не хоче їхати, то підписує офіційну відмову від евакуації. Утім, бувають і вкрай трагічні ситуації, «коли домовлялися забрати, приїжджаєш, а там від дому сама вирва залишилася».
Зовсім недавно, 19 вересня, під час евакуації мирних жителів з Куп’янська загинули двоє волонтерів. Ракета прилетіла, коли люди переїздили через мостову переправу. Сергій каже, що його бригада тоді також працювала в цьому районі, забирала інсулінозалежну жінку старшого віку й за 15 хвилин до обстрілу залишила місце майбутньої трагедії. Проте обстріли зазвичай не зупиняють волонтерів.
Сьогодні Куп’янськ, мабуть, найгарячіше місце на Харківщині. Це друга за значенням після Харкова вузлова станція, тому цей напрямок для ворога особливо важливий. Контроль над містом дозволив би окупантам суттєво покращити свою логістику, а отже, розгорнути плацдарм для нового наступу на столицю Слобожанщини. Місто обстрілюють щодня. Там залишається ще чимало людей, які не поспішають евакуйовуватись. Утім, вражають ще й ті, хто повертається під обстріли з дітьми. І такі випадки не поодинокі.