У квітні російська арт-група «Война» отримала державну премію «Інновація» в номінації «Найкращий твір візуального мистецтва». Ним стала акція «Член у полоні в КДБ» – вночі 14 червня 2010 року митці «Войны» розлили фарбу на Литейному мосту в Санкт-Петербурзі якраз перед його розведенням. У результаті навпроти вікон «Великого Будинку» (міської будівлі ФСБ) постав 65-метровий чоловічий статевий орган, намальований у найкращих традиціях парканно-туалетної творчості. Чим була ця акція – ляпасом громадському смаку чи радикальним політичним висловлюванням? Останні місяці в російському інтелектуальному середовищі точиться бурхлива дискусія на цю тему, підігріта державними репресіями проти художників. В Україні роль такого каталізатора відіграв Олександр Володарський, засуджений до обмеження волі строком на один рік за активістський протест з імітацією статевого акту під стінами Верховної Ради, який мав на меті привернути увагу до масових порушень прав людини в країні та виявів цензури в роботі Національної експертної комісії з питань суспільної моралі. У випадку таких жестів важко провести межу між активізмом, епатажем, брутальністю і власне мистецтвом. Однак засудження й обурення є надто простим шляхом, набагато важливіше знайти відповідь на запитання, чому ж саме сьогодні відбувається вихід (буквально) голих і агресивних художників у публічний простір? Що це – бажання запам’ятатись і попіаритися чи спроба вивести суспільство зі стану пострадянського анабіозу?
Вимкнути естетику, ввімкнути політику
Відповісти на це запитання легше, якщо розглядати його в контексті розвитку світового мистецтва. Уся історія модернізму – це відмова від академічних канонів, й деякі нюанси, які свого часу були радикальними, нам сьогодні здаються звичайнісінькими. Приміром, поява фотографії у ХІХ столітті різко змінила оптику художників – композиції з алегоричної статики перетворилися на динамічні замальовки міських вулиць. Складно повірити – імпресіоніст Едґар Деґа свого часу був справжнім новатором!
Руйнування образу, до якого по-різному вдавались авангардні течії початку ХХ століття (кубізм, фонізм, футуризм, експресіонізм тощо), було способом позбутися нав’язливого соціального замовлення, контролю з боку міщанського смаку, держави і церкви. Лозунг «мистецтво заради мистецтва» не був егоїстичним – на той час йому справді потрібно було відвойовувати власну автономію, адже до того воно здебільшого виконувало обслуговуючу функцію й за статусом було близьке до ремісництва, постачаючи декор для помешкань, палаців та храмів.
Технічний прогрес і розвиток суспільства у ХХ столітті знімають вимогу реалістично фіксувати дійсність (цю функцію тепер виконують фото та відео), натомість ставлять нові завдання: символічно осмислювати стан соціуму, виявляти основні культурні тенденції та критикувати їх, користуючись для цього всім доступним розмаїттям творчих засобів. Не дивно, що в середині ХХ століття мистецтво звертається до масової культури як джерела натхнення: зображаючи на принтах «Кока-Колу», лідер поп-арту Енді Воргол зауважував, що вона є символом демократії, адже президент, голлівудські зірки і безробітні п’ють однаковий напій. У цей самий час перед художньою автономією нависає ще одна небезпека – глобальний арт-ринок, що набирає обертів і починає диктувати свої умови не гірше за монархів часів абсолютизму. Тому 1960-ті – це час виникнення радикальних лівих об’єднань на кшталт «Ситуаціоністського Інтернаціоналу», які закликають відмовитися від творення мистецьких об’єктів для демонстрації в комерціалізованих галереях і почати працювати безпосередньо із самим життям, формуючи простір контркультури, альтернативної до суспільства споживання.
«ЭТИ», «Р.Е.П.» та інші
Однією з перших радикальних публічних акцій на пострадянському терені був виступ групи «ЭТИ» («Экспроприация Территории Искусства») на чолі з відомим художником Анатолієм Осмоловскім. Напередодні дня народження Лєніна (18 квітня 1991-го) активісти виклали своїми тілами відоме слово з трьох букв, зіставивши з ним Червону площу, – найзначущіше місце всього СРСР. Так молоді протестні митці десакралізували один із найважливіших символів радянської ідеології, місце парадів та пафосу. Загалом російські акції відзначалися підкресленою тілесністю та брутальністю. Активний в Ізраїлі та Москві до середини 1990-х років Алєксандр Бренер в одному зі своїх перформансів у Державному музеї мистецтв імені Пушкіна залишив фекалії навпроти картини Ван-Гога, протестуючи проти музеєфікації (отже, деполітизації) мистецького авангарду. Олег Кулик став відомим завдяки серії акцій в образі людини-пса.
Тоталітарна дійсність сучасної Білорусі стала приводом для діяльності політичного сатирика Алєся Пушкіна. 21 липня 1999-го, на п’яту річницю правління Лукашенка, художник підкотив під резиденцію глави держави тачку з гноєм, вилами та державною символікою (акція «Гній для президента»), й відтоді до нього прикута пильна увага місцевих спецслужб.
В Україні найпомітніші вуличні акції відбувалися після публічного вибуху 2004 року. Нове покоління художників, яке саме в цей час почало своє професійне становлення, не могло не долучитися до карнавалу нової політичності. Група «Р.Е.П.» («Революційний Експериментальний Простір») проводила вуличну агітацію, пародіюючи шаблонні передвиборчі обіцянки (акція «Партія Р.Е.П.», Київ, 2006). І навіть втрутилась у конфлікт між націоналістами та комуністами, вийшовши на майдан Незалежності 7 листопада між двома мітингами, пропонуючи безглузді гасла й натякаючи таким чином на порожність будь-яких ідеологій («We will Р.Е.П. You!», 2005).
Вуличні акції можуть бути спрямовані не лише на протест, а й на комунікацію – такими були ініціативи одеських «арт-рейдерів», які періодично виставляли на відомому місцевому блошиному ринку інсталяції на задану тему, зроблені з купленого тут же мотлоху, чи «Трояндошиття» Аліни Копиці, яка щовихідних протягом літа 2009 року пропонувала перехожим людних київських вулиць долучитися до створення килиму зі старого одягу, таким чином формуючи простір для спілкування незнайомих випадкових людей.
Загалом пострадянська дійсність дарує художникам безліч приводів для радикальних жестів, які інколи виявляються майже ідентичними в різних авторів. Наприклад, Микола Рідний влаштував публічну акцію «Лягай та чекай» біля німецького посольства в Києві (2006) після кількох візових відмов, через які він не міг відвідувати власні виставки за кордоном. Тетяна Фьодорова реалізувала проект «Я йду…» в Кишиневі (Молдова), коли їй не видали британської візи (2010). Художниця помалювала власне тіло в чорний колір, символізуючи цим, що її країна є джерелом нелегальних робітників, яких не пускають до Євросоюзу. Названі художники використали приватний досвід, щоб продемонструвати поширену соціальну практику: графа «громадянство» в паспорті може або відчиняти всі двері, або ж, навпаки, зачиняти їх, у той час як індивідуальні якості стають другорядними стосовно цього «тавра».
Полишити зону комфорту
Перманентний вихід за межі прийнятного на сьогодні (як щодо естетики, так і щодо моралі) є однією із сутнісних рис мистецтва, яку можна пояснити потребою в експериментальному пошуку нового знання (поза раціональними сценаріями наукових досліджень) і створенні ситуацій, що виявляють суспільні суперечності, – скандальні мистецькі акції, по суті, не є більш неприємними чи непристойними, ніж повсюдні невігластво, безвідповідальність та корупція. Художники дедалі частіше втручаються у сферу політики, знімаючи фільми (як Яель Бартана) чи малюючи графіті (як Бенксі). Однак якщо в західному арт-світі найбільшу небезпеку для політичних художніх висловлювань становлять монетаризуючий усе ринок та комфортна ніша «критики», зарезервована за мистецтвом у структурі симулятивної демократії, то в пострадянських суспільствах на тлі загальної бідності й громадського анабіозу ними є недовіра й агресія до всього нетипового.
Немає нічого дивного – досвід патерналістської залежності від держави, величезний обсяг непроговорених колективних травм ХХ століття, загальна безправність та економічна нестабільність є більш ніж несприятливим тлом для особистої безпеки, цікавості до творення нових культурних форм і практикування свободи. Нещодавно я спостерігала за реакцією публіки на проект Олени Карасюк «Дім, який побудував Джек»: на рекламних моніторах у столичному шопінг-молі транслювалося відео з перформансу, в якому художниця розбирає на частини меблі в готельній кімнаті й створює зовсім інший простір, переступаючи через усі готельні правила. Виявилося, що відвідувачі навіть не припускають думки, що на рекламних моніторах може крутитися щось інше, й, помітивши дивну картинку, чимшвидше відводили очі, щоб не відповідати собі на запитання, на яке немає готової відповіді, на відміну від того, що ж купити, адже ця відповідь уже сформована модними журналами та асортиментом у магазинах.
Вихід з ілюзорної зони комфорту (яка обертається драматичним розривом між багатими й бідними і безправністю більшості верств населення), формування нової традиції – складне завдання для пострадянського суспільства, подвійно відлученого від соціальної творчості через тривалий тоталітарний досвід та сучасну комерціалізацію. Брутальні мистецькі й активістські акції намагаються вивести суспільство з анабіозу, показати альтернативні можливості дій та думок.
ВІД РЕМБО ДО БЕНКСІ
1870 – скандальні витівки молодого поета Артура Рембо.
1912 – «Ляпас громадському смаку», збірка поезії та маніфест російських футуристів.
1916 – виступи дадаїстів у Цюриху.
1917 – Марсель Дюшан запроваджує практику реді-мейду – «готових речей», які стають твором мистецтва завдяки не майстерності виконання, а свідомому авторському жесту (знаменитий пісуар з авторським підписом «Фонтан»).
1937 – виставка-репресія «Дегенеративне мистецтво», організована нацистською пропагандою з творів німецьких художників-авангардистів, вилучених із музеїв, з метою їх публічного засудження.
1960 – принти з іконами мас-культури Енді Ворхола.
1961 – перша акція руху «Флуксус» у Нью-Йорку.
1968 – під час революційних виступів молоді в Парижі реалізуються ідеї «Ситуаціоністського Інтернаціоналу», заснованого Ґі Дебором.
1975 – Кароль Шніман робить один із найрадикальніших феміністських перформансів «Внутрішній сувій».
1978 – фотограф Роберт Мапплеторп створює серію шокуючих фотографій, які досліджують чоловічу (гомо)сексуальність та БДСМ-практики.
1980 – у радянському нонконформізмі виникає новий стиль – соц-арт: використовуючи методи поп-арту, художники Комар та Меламід експлуатують тоталітарну символіку, іронічно маніпулюючи образами пропаганди.
1997 – перформансистка Марина Абрамович представляє «Балканське бароко».
2005 – графітчик-анонім Бенксі розписує політичними малюнками стіну, яка розділяє Палестину та Ізраїль.