Щороку українське школярство мусить отримувати нові дарунки від Міністерства освіти. Це можуть бути різні доленосні нововведення: навчальні програми, предмети або ж чергові зміни правил вступу до вишів. В уяві пересічних громадян діяльність Міносвіти зазвичай виглядає непередбачуваним хаосом, коли навіть справді потрібні кроки робляться у максимально незручний спосіб і в особливо незручний час. Єдине пояснення цього напрошується саме собою: кожен новий міністр, відчуваючи свою скороминущість на цій посаді, прагне втілити власні педагогічні мрії в навчальний процес максимально швидко і повно, аби його наступник не встиг за свою (також скороминущу) каденцію скасувати їх та викорінити. Щоправда, таке прагнення можна зрозуміти, адже у нас зміна урядів супроводжується обертанням державного курсу на 180 градусів. Тому в освіті все відбувається у дусі відомих рядків: «Нам би ніч простояти та день протриматися».
Найважче за таких обставин дістається історії, оскільки складно спрогнозувати, як завтра офіційно тлумачитиметься наше геть непередбачуване минуле. Банальний та очікуваний захід з оновлення підручників (цього року для 9-х класів) супроводжувався звичною для нашої держави практикою «ремонту на ходу»: конкурсний відбір текстів відбувався наприкінці 2008 року, а ось програму, якій вони мають відповідати, було затверджено лише в червні 2009-го. Втім, моїх колег такими дивами не заскочити, і до потрапляння у друкарню їхній доробок було оперативно адаптовано. Що ж нового ми «відкриємо» у тому заяложеному ХІХ столітті, яке проходять у 9-му класі? Адже ми вже звикли до того, що підручники з історії є щедрим джерелом для колекцій ляпів та зручним об’єктом для в’їдливої критики академічних істориків.
Професор Олександр Удод, який відповідає за вихід у світ нових підручників, зізнається, що принаймні цього разу підготовка нової навчальної програми уникла ідеологічного тиску з боку керівництва Міносвіти. Це дало змогу замість звичних суперечок із «партійним» (а тому ненауковим) баченням чергового міністра спокійно виробити нову концепцію у колі фахівців-істориків, а не міністерських чиновників. До того ж вдалося поки що зберегти належну для демократичної держави варіативність: у школи потраплять три підручники з історії України для 9-х класів, які хоч і відповідають одній програмі, але представляють різні авторські бачення і виклади. Звісно, в умовах кризи такий «плюралізм» може видатися мало не розтринькуванням державних коштів, але водночас це й певний запобіжник: із нашим політикумом ми завжди живемо під загрозою нового безальтернативного «Краткого курса истории ВКП(б)».
Поміж змістових змін можна відзначити зникнення звичної з радянських часів полонофобії: поруч із польським панством з’являється «польський визвольний рух». Це результат діяльності українсько-польської підручникової комісії. В основу теоретичного кістяка нових підручників очікувано покладено «концепцію національного відродження України», проте на відміну від поширених патріотичних заклинань тут уже фігурують справді наукові розробки. До останніх належить і тлумачення національного розвитку недержавних народів Східної Європи знаного чеського історика Мирослава Гроха. Завдяки такому підходу поява українства у ХІХ столітті набуває певної внутрішньої логіки та викликає відчуття невипадковості. Знаходить нарешті своє належне місце поняття «нація», яке автори підручників раніше намагалися притулити навіть до Давньої Русі.
Наскільки вдалими виявляться на практиці ці інновації, побачимо. Втім, критики вже зараз зауважують: усе це занадто складні речі, тоді як ХІХ століття й без цього дуже нудне. Справді нудне: не вимахують тут козацькою шаблюкою, не ганяють танки. Але є один корисний висновок із цих «теоретизувань»: нові підручники перестали наголошувати на одвічній і виключній жертовності та приниженості українців. Навпаки, констатують їхню нормальність, адже українська нація в них цілком нудно відроджується згідно із закономірностями, властивими й іншим європейським народам. Тож не все так гірко у нашій історії… Наш шлях хоча й не дуже прямий, але битий.
P.S. Наступного року нас очікує оновлення підручників з історії вже ХХ століття. Ось його «нудним» аж ніяк не назвеш. Готуймося до боїв за історію!