Від XVI століття політичні ознаки української окремості неодноразово давалися взнаки. Згадати хоча би спроби відірвати колишні руські землі від Литви та походи князя Дмитра Вишневецького з козаками проти татар. Велике князівство Литовське вважають наступником Київської Русі з огляду на вжиток руської мови на державному рівні. Після приєднання українських земель до Королівства Польського внаслідок Люблінської унії до виразних ознак осібності належить і віра. Православна церква була інституцією, що підтримувала відносини з козацтвом, а згодом і Гетьманщиною. Вона прагнула зберегти єдину структуру навіть після розподілу українських територій між Московією, Польщею й Османською імперією, аж до підпорядкування київського митрополита Московському патріархату (1686). Коли українці йшли на службу до Московії, то духівництво мусило перехрещуватися, позаяк українські релігійні практики вважалися католицькими й мало не єретичними. Занепад Української церкви мав подвійні причини: вплив зовнішнього чинника та його добровільне визнання зсередини. Національні особливості релігійного життя залишилися у практиках весілля, хрещення, поховання (голосіння, місцева вимова літургійних текстів, духовні співи, музика).
Читайте також: Формування мовної звички
Попри литовське, а згодом і польське панування, українська спільнота зберігала соціальну структуру, релігію, мову, закони. А вже після посилення польських впливів українська релігія й культура втрачали легітимність. За польським зразком українські автори запровадили в історичних творах поняття «руська вітчизна». Після посилення політичної ролі Московії шляхта шукала підтримки в одновірців. Але українців московити сприймали насторожено, вважаючи «литвинами» або «черкесами». Від XVIІ століття в деяких київських духовних колах нуртувала ідея пристосувати Малу Росію, або Русь (у різні часи вживали назви Малоросія, Україна, Військо Запорозьке чи й їхні комбінації), до Великої Русі зі збереженням церковної автономії. Згодом українське духівництво підштовхнуло царат до створення імперії.
Світська малоросійська еліта загалом поділяла цю думку, наполягаючи на правах і вольностях усього народу. Вона формувалась у Гетьманщині (нинішні Полтавська, Чернігівська, Київська, Черкаська, Сумська, Брянська області, натомість Правобережжя залишалося під польським протекторатом), тобто вже після повстання Хмельницького. Її представники (шляхта польсько-литовських часів, козацька старшина, духівництво, міські аристократи) інституційно контролювали питання влади, статусу, маєтності (армія, адміністрація, право, фінанси). Хоча їм і доводилося це робити в умовах наявності імперського уряду. Якщо козаки здебільшого боронили віру, то малоросійській шляхті випало створити концепцію соціально-економічної відповідальності за територіальну цілісність і конституційний устрій вітчизни-Гетьманщини. А це геть не подобалося імперії. Зрештою, еліта визначала і призначення інтелігенції. Семен Дівович у поемі «Разговор Великороссии с Малороссией» говорив про дві країни з одним монархом. Нехай нація і не була розвиненою сповна, стійка малоросійська свідомість таки відчувалася. Київська академія та Чернігівська, Переяславська й Харківська колегії давали кращу освіту, ніж її здобували російські дворяни. Коли ж автономію було скасовано, шляхта як виразник ідеї Батьківщини асимілювалася російською культурою. Кар’єру дозволяли робити тільки в імперській урядовій службі.
Читайте також: Правопис і хвороби зростання
Постійно трансформуючись, українська знать як носій ідентичності виявляла дві позиції: асиміляційну і традиційну. Перша (Олександр Безбородько, Петро Завадовський, Віктор Кочубей та інші) пов’язала спадщину Гетьманщини з Російською імперією як рідною країною на противагу полякам, османам, кримчакам тощо. Радикальна частина традиціоналістів (Василь Капніст) не полишала мрії про відновлення вольностей, навіть за допомогою зовнішніх сил, а поміркована таки зберігала послушність цареві. Та щойно перспектива повернення інститутів Гетьманщини стала примарною, традиціоналістам залишилося тільки нарікати на свою долю («Історія Русів»). Їхня національна ідентичність була схожою на конструкт без реалізації. У Європі лояльність до династій крок за кроком переростала в патріотичну підтримку історичної традиції і сприяла розвитку національної мови, літератури й загалом культури, а національна свідомість набувала державницьких форм. Натомість українська шляхта не могла уявити, що народна традиція стане основою для появи високої культури. Тому з кінця XVIІІ століття ранньоукраїнська свідомість лише поєднувала прихильність до Російської імперії з відданістю інституціям Гетьманщини. Особливістю малоросійської ідентичності було те, що їй не вдалося піти шляхом західноєвропейської моделі через дворушництво: заяви про політичну єдність із Росією поєднували з прагненнями локальної окремішності. Урешті-решт, ця роздвоєність виявилася неефективною для формування національної держави. Довелося чекати на інші історичні реалії.