17 квітня 2022 року виповнюється 140 років з дня народження В’ячеслава Казимировича Липинського — знаного історика, політичного філософа, учасника Перших визвольних змагань. А ще — основоположника українського консерватизму. Сьогодні, в часи чергової російсько-української війни, спадщина Липинського не втратила актуальності. Навпаки, його політична філософія — це правила виживання нації, котра змушена пробивати собі шлях тяжкою працею: як в тилу, так і на фронті. Липинському були знайомі обидві сторони: як шляхтич, він мав досвід мирного господарювання, у молодості повоював на фронтах Першої світової, а в зрілі роки із головою занурився у державне будівництво. Одним словом, згадати про Липинського буде корисно не лише дослідникам, котрим подобається все давнє і призабуте, але й усім, хто прагне краще відчути і зрозуміти історичний момент, який ми проживаємо сьогодні. Бо майже через сто років ми всі — незалежно від роду занять, віку і статі — стали учасниками Третіх визвольних змагань. Але розмову про життя та ідеї В’ячеслава Липинського треба починати з огляду ширшого історичного контексту. Дана стаття відкриває цикл публікацій, присвячених як самому Липинському, так історії українського консерватизму.
Гетьманський фундамент
У ХVII столітті — практично одночасно із революціями у Англії та Нідерландах — на українських теренах теж спалахнуло повстання. Хмельниччина, котра почалася як козацька ребелія на захист станових вольностей, переросла у революцію, поставивши питання про створення нової держави. Окресливши кордони Гетьманщини мечем, Богдан Хмельницький постав перед складним завданням — закласти підвалини державного ладу. Застосувати у Гетьманщині класичну феодальну модель було складно — і проблема встановлення династії була тут далеко не головною. Найбільшою проблемою Хмельницького — звісно ж, окрім зовнішніх загроз — була відсутність сильної аристократії, котра б стала надійною опорою його влади.
В силу історичних обставин, цю суспільні функції цієї верстви перебирало на себе козацтво. Ще з кінця XVI століття козацтво активно інкорпорувало рештки стародавньої феодальної еліти, котрі й стали його аристократичною, чи то пак лицарською закваскою. Але водночас, козацтво — на відміну від аристократії — залишалось відкритим і для представників усіх інших станів. Відтак, козацтво мало подвійну природу: воно претендувало на шляхетний статус (і могло цей статус довести силою зброї), а водночас — було нерозривно споріднене із бідними селянськими масами. Ця двоїстість давала про себе знати практично в усьому, зокрема й у питанні землі, розв’язання котрого спонукало українські маси підтримати Хмельниччину набагато більше, ніж конфесійний дискомфорт, який вони відчували у Речі Посполитій. З одного боку, частина козацької еліти разом із залишками руської аристократії воліли, щоб гетьман гарантував їм право приватної власності на землю, що було вигідно для перетворення Гетьманщини на монархію із сильною самодержавною владою. Але з іншого, козацька старшина не була в захваті від перспективи встановлення реального самодержавства — значно більше їх влаштовувала модель виборної монархії за польським зразком, яка забезпечувала старшині практично необмежений простір для політичної, господарської та військової самодіяльності.
Читайте також: Аграрний гамбіт Богдана Хмельницького
Низове ж козацтво вкупі із селянськими масами, які щойно поквиталися за реальні та уявні образи із польською шляхтою, й чути не хотіли про припинення займанщини і повернення землі у власність ані старих, ані нових панів. Тому Хмельницькому доводилося не лише вести складну геополітичну гру із дуже небезпечними зовнішніми силами, але і повсякчас балансувати між різноспрямованими інтересами всередині Гетьманщини. Із якими, до речі, активно загравали згадані зовнішні сили, прискорюючи поглинання України. Все це закінчилось тим, чим закінчилось: поневоленням української держави та її розчленуванням. Однак, козацька аристократія нікуди не поділася і саме її станова і родинна пам’ять про давні вольності стала одним з головних ферментів українського національного пробудження ХІХ і визвольних змагань ХХ століття.
Опір аристократії
Кінець XVIII століття підросійська Україна зустріла цілковито поневоленому стані. 1709 року було зруйновано Січ, 1764 року скасовано Гетьманщину, 1783 — скасовано полковий устрій і введено кріпацтво на Слобожанщині та Лівобережжі. Одним із найбільш пронизливих літературних документів тієї епохи була “Ода на рабство” Василя Капніста, у якій видний російський вельможа — а разом із тим, нащадок старшинського козацького роду — картав самодержавне самодурство і тиранію:
Везде, где кущи, села, грады
Хранил от бед свободы щит,
Там тверды зиждет власть ограды
И вольность узами теснит.
Где благо, счастие народно
Со всех сторон текли свободно,
Там рабство их отгонит прочь.
Увы, судьбе угодно было,
Одно чтоб слово превратило
Наш ясный день во мрачну ночь.
Замкнена у нездоровій цивілізаційній матриці Україна чинила тихий, але затятий опір колонізації. З одного боку, змосковщенню опирався стихійний традиціоналізм українських селянських мас, котрі міцно трималися за свої старовинні звичаї. З іншого, козацька верхівка та українське шляхетство, хоча й кооптоване монархією Романових, ретельно оберігало пам’ять про свої давні права і вольності. Одним із витворів колективної пам’яті української аристоркатії став твір “Історія русів”, написана наприкінці ХVIII століття анонімним автором від імені білоруського архієпископа Георгія Кониського. Цей текст, який переписувався вручну і таємно передавався із маєтку до маєтку, сучасний історик Сергій Плохій назве “одним з найвпливовіших, а з погляду Російської імперії, мабуть, найбільш деструктивний історичний текст модерної епохи”, “біблією українського національного руху”. За своїм змістом це був зовсім не республіканський маніфест, як цього можна було б очікувати, заважаючи на обставини епохи. “Історія русів” — це хроніка козаччини, починаючи від Ляха Сердечного, себто першого низового гетьмана Предслава Лянцкоронського, і до ліквідації козацтва Єкатєріною ІІ. Написаний у передовому на той час романтичному дусі життєпис козацької нації провадився у домодерній парадигмі — під нацією її невстановлений автор мав на увазі передусім українську аристократію, а під національною історією — хроніку її державотворчих спроб. З точки зору історичної точності, “Історія русів” була вкрай небездоганною, проте у політичному сенсі це був маніфест української аристократії, у якому автор — вочевидь, виходець із середовища козацької старшини — апелював до її історичної пам’яті і ставив питання про те, чи належне місце вона займає тепер.
Читайте також: Генеза українського консерватизму
Популярність цього твору, як і сам факт його виникнення, були не випадковими, адже у першій половині ХІХ ст саме нащадки козацько-старшинської еліти, “провінційне дворянство”, були головними носіями української національної ідентичності та водночас — середовищем, у якому зберігалася жива консервативна традиція, з якої їх пов’язувала родинна пам’ять і уклад повсякденного життя. Цей дворянський консерватизм виражався цілком відверто. Наприклад, німецький географ Йоган-Георг Коль, який мандрував по Україні 1838 року, відзначав, що тутешнє дворянство зберігає “багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях”.
Також ця верства вперто плекала свій автономізм. Російський історик Алєксандр Міхайловскій-Данілєвскій після мандрівки Україною у 1824 році писав так: “Я не знаходив у Малоросії жодної людини, з якою мені вдавалось говорити, вигідно до Росії налаштованої; скрізь панував явний дух опозиції. У них є прислів’я: “він усім гарний, але москаль”, тобто росіянин, і отже, є злою або небезпечною людиною”. А майже через 60 років Микола Костомаров, також після подорожі по Україні, бідкатиметься на шпальтах однієї петербурзької газети: “По воззрениям господ, воспитавшихся на Конисском, – писав історик — весь казацкий порядок был идеально хорош, а всякое зло исходило от московских козней, несправедливости и суровости правительственных лиц великорусских. Взгляды, навеянные псевдоисториею Конисского, до сих пор еще в ходу у малороссийского дворянства, и предрассудки, посеянные ею, так вросли, что до сих пор все более добросовестные исследования и издания актов, долгое время остававшихся никому неведомыми, еще не могут рассеять раз усвоенных заблуждений: актов и исследований наших не читают, а Конисскому верят”. Те, що Костомаров зверхньо називав “заблуждениями”, насправді було збентеженою пам’яттю і проблематизованою ідентичністю, до яких промовляла “Історія русів”. В цьому сенсі, “Історія русів” була одночасно і маніфестом національного руху, але й також, за визначенням Івана Лисяка-Рудницького “першим виразом нової української консервативної думки”.
Перепрочитання козацького міфу
Втім, якщо українське дворянство, штудіюючи “Історію русів”, мало приблизно ту ж саму світоглядну оптику, що й її автор, у інших середовищах її прочитували інакше. Тарас Шевченко, на світогляд і творчість котрого “Історія русів” справила величезний вплив, побачив у ній не так хроніку державницьких спроб української аристократії, як історію народної боротьби за визволення. Після того, як у 1860-х до українського руху масово хлинула різночинська інтелігенція, такий погляд став стрімко поширюватись і невдовзі став домінуючим. Козацький міф, який виник, як міф аристократично-консервативний, здобув народницьке прочитання — вже цілком протилежне до того, яке було закладене у “Історії русів”. Для народників історія України була насамперед історією народних мас, котрі боролися проти національних, релігійних та економічних утисків проти польської і російської, а також спольщеної та зросійщеної еліти.
Втім, насправді Шевченкова роль у цьому процесі була складнішою. Почати з того, що сам Шевченко, як потім відзначить В’ячеслав Липинський, “всю свою духову культуру і національну свідомість одержав не від селянства, а від українського кающогося дворянства”. На користь цього свідчать факти, адже коло спілкування Шевченка значною мірою формували представники значних українських аристократичних родин: Тарновські, Білозерські, Кочубеї, Лизогуби, Стороженки, Скоропадські і багато інших. Тому, як влучно відзначає історик Юрій Терещенко, Шевченко, гаряче картаючи “рабів з кокардою на лобі”, адресувався не тільки і не стільки до простого народу, скільки до самої української аристократії, спонукаючи верхи подолати свою станову ізольованість від низів. В цьому сенсі Шевченко був не лише психоаналітиком українських національних травм, як його назвала дослідниця Віра Агеєва, але й інтегратором українських національних сил.
Читайте також: Від автономізму до державності
Суто народницьке, спрощене прочитання українського історичного наративу у декого викликало спротив, найяскравішим представником котрого у другій половині ХІХ століття був Пантелеймон Куліш. Куліш був вихідцем із Кирило-Мефодіївського братства, яке постало 1846 року у руслі загальноєвропейської тенденції до національного пробудження. Але згодом погляди Куліша різко схилилися у протилежний бік. Вже у своєму opus magnum “Чорна Рада”, він написав епічне і трагічне полотно протистояння національно свідомої козацької старшини із козацькою черню, котра радо давала збити себе на манівці і зривала процес державного будівництва. У пізніших своїх творах Куліш довів це протиставлення до абсолютної гостроти і врешті, у своєму пристрасному бажанні піддати ревізії народницький дискурс, впав у протилежну крайність. Козацтво, навколо якого зводився увесь народницький міф, “пізній” Куліш описував як могутню, але деструктивну і духовно убогу силу. Від цього Куліш легко зривався у глорифікацію російського абсолютизму, який буцімто відкрив для України можливості цивілізаційного поступу, приборкавши деструктивну народну стихію. Практичні результати його полеміки із народниками загальновідомі: переконати загал Кулішеві не вдалося, а сам він опинився у ізоляції. Однак, попри всі Кулішеві крайнощі, сам факт такої полеміки був надзвичайно важливим: у ХХ столітті вона відновиться вже у інших формах і матиме реальні політичні наслідки, які значною мірою визначатимуть перебіг Перших визвольних змагань.