Про грабіж росіянами культурних цінностей на окупованих територіях України активно заговорили 2014 року, коли в ЗМІ почали обговорювати проблему так званого скіфського золота. Незабаром темою для обурення українців стали археологічні розкопки, які в анексованому Криму розгорнули окупанти. Повномасштабна війна додала до обговорення українському суспільству інші болючі теми: знищення пам’яток архітектури, археології та історії під час ракетних обстрілів і бойових дій, розкрадання музеїв в окупованих Маріуполі, Мелітополі, Херсоні, затоплення археологічних пам’яток унаслідок підриву Каховської греблі.
Історико-археологічний музей-заповідник «Верхній Салтів», знищений артилерійськими обстрілами. Фото автора
Вочевидь, справедливими умовами майбутньої мирної угоди з переможеною Російською Федерацією (чи її юридичним спадкоємцем після розпаду держави) мають стати репарації, які підуть, зокрема, на відновлення зруйнованих пам’яток, і реституція викрадених культурних цінностей.
З початком широкомасштабних бойових дій ми впевнилися, що метою РФ у цій війні є знищення української історії та культури, і такі атаки на наші пам’ятки й грабіж музеїв не випадкові. Але що відбувалося раніше, до 2022-го, до 2014-го?
Нещодавно журналісти «Текстів» провели дослідження онлайн-баз даних двох із найбільших російських музеїв — Державного Ермітажу (Санкт-Петербург) і Державного історичного музею (Москва), виявивши там 110 тисяч археологічних об’єктів, вивезених з України. Що важливо, знахідок, які потрапили до цих каталогів після 2014 року, — мізер. Більшість із них вивезли до Росії раніше. Доволі символічно, що навіть речі з найпершого археологічного комплексу, знайденого в Україні 1763 року, — кургану Лита Могила біля села Копані (нині — Кіровоградська область) — потрапили до Кунсткамери Санкт-Петербурга й після тривалих поневірок опинилися в колекціях Ермітажу.
Нині стилізоване зображення птаха з кургану Лита Могила прикрашає герб Кіровоградської області. Уявіть собі: офіційна символіка адміністративної одиниці України заснована на зображенні артефакту, що сьогодні зберігається в російському музеї.
Із часу її відкриття й упродовж історії Російської імперії всі археологічні експедиції, організовані росіянами, методично вивозили античні, скіфські, руські та інші старожитності до себе. Ще одна яскрава ілюстрація явища: інвентар найбільшого й найбагатшого руського кургану Чорна Могила, відкритого уродженцем Новгород-Сіверщини Дмитром Самоквасовим 1874 року в Чернігові, зберігається в російській столиці. Знахідки з Чорної Могили певний час перебували в Києві та експонувалися на ІІІ Археологічному з’їзді, а потім помандрували з їхнім відкривачем до Варшави та Москви, де й залишилися. На жаль, за часів СРСР і навіть незалежності така практика теж була й російські експедиції могли вивозити знайдені артефакти до своєї країни.
Будинок колишнього Музею українських старожитностей Василя Тарновського. Фото зі сторінки Сергія Лаєвського
У розслідуванні «Текстів» ідеться, однак, про археологічні знахідки в базах даних лише двох російських музеїв. Якщо додати до цього інші предмети історико-культурної спадщини — архівні документи, твори мистецтва, книжки, — вкрадені скарби налічуватимуть мільйони одиниць.
Для фахових істориків немає таємниці в тому, що якісне дослідження з історії України неможливо зробити без роботи в російських архівах і бібліотеках. Причина в тому, що тривалий час більшість території України перебувала в адміністративному й політичному підпорядкуванні Росії. Через це сьогодні в РФ зберігається величезний масив документів, які не лише стосуються України, а й були створені в нас і згодом вивезені до Росії.
Грабунок культурних цінностей з окупованих територій — не ноу-хау путінських «мобіків». Ще 1709 року під час взяття Запорозької Січі російськими військами її архів був розграбований, а найцінніші документи вивезені до Росії.
Після зруйнування Запорозької Січі 1775 року її документи також потрапили до рук росіян. Частина з них досі зберігається в Москві (3,5 тисячі архівних справ у Російському військово-історичному архіві) та Санкт-Петербурзі (296 справ в архіві філіалу Інституту історії Російської академії наук). Пізніше, під час Першої світової війни, коли російська армія вдерлася до Галичини, разом з окупантами сюди прибули спеціальні експерти. Вони оглядали львівські мистецькі, архівні й бібліотечні колекції, відбирали найцінніше й готували їх до вивезення вглиб Росії. У такий спосіб лише за 10 місяців російської окупації з Галичини було викрадено велику кількість стародруків, архівних документів, творів мистецтва. Актуальне місце перебування більшості з них невідоме.
Читайте також: Навіщо фотографувати експозиції
Під час Другої світової війни частина документального спадку української міжвоєнної еміграції була брутально викрадена радянськими каральними органами з країн Європи з метою так званої оперативної розробки. Простіше кажучи, щоб на основі цих документів виявляти учасників боротьби за незалежність України 1917–1921 років і ліквідовувати їх. Щоправда, більшість із них осіла в Києві — для зручності місцевих кадебістів. Проте частина, наприклад документи Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції (667 архівних справ), досі зберігається в Росії, у Державному архіві РФ. Також у російських архівах нині перебувають деякі документи міністерства закордонних справ Української Народної Республіки, іноземних представництв УНР, української делегації на Паризькій мирній конференції 1919 року, українських еміграційних установ міжвоєнного періоду.
Уже 1917 року Українська Центральна Рада виносила на порядок денний питання реституції культурних цінностей, зокрема «повернення тих скарбів Ермітажу, які походять з України, до Києва».
Найближче до розв’язання питання повернення українських документів, артефактів і мистецьких творів Україна стояла за правління гетьмана Павла Скоропадського. При ньому була створена Міжвідомча комісія в справі повернення з Росії культурних цінностей, та й сама проблема обговорювалася на російсько-українських мирних переговорах, що тривали з травня по жовтень 1918 року.
На них згадували і речі з кургану Чорна Могила, і награбовані росіянами в Галичині під час війни цінності. Проте зрештою росіяни вийшли з переговорного процесу, а невдовзі розпочали нову війну проти України.
Натомість за два з половиною роки прецедент повернення з Росії на свою батьківщину культурних цінностей здійснила Польща. У березні 1921 року вона підписала з радянськими республіками Ризький мирний договір. Його в Україні зазвичай згадують через сумні наслідки: розподіл «по живому» українських земель між поляками та більшовиками й припинення польської підтримки у війні УНР за визволення України від більшовицької влади. Проте Ризький договір містив ще й інші положення, які стосувалися реституції культурних цінностей.
Грабунок польської культури Російська імперія розпочала вже з першим поділом Речі Посполитої, коли вивезла з білоруського Несвіжа архів і бібліотеку Радзивілів, продовжила його після третього поділу й поразки повстань Тадеуша Костюшка, придушення листопадового повстання 1830-го й січневого повстання 1863-го. Вивезення культурних цінностей (архівів, бібліотек, церковного майна) росіяни практикували як репресивний засіб проти учасників і симпатиків цих повстань. У роки Першої світової війни росіяни «евакуювали» з Польщі майно Королівського замку, католицьких церков та інших зібрань. Масштаби втрат польської історії й культури від цих дій були величезними.
Проте програш радянської Росії у війні проти Польщі дав змогу полякам диктувати свої умови. Однією з умов було повернення до Польщі культурних цінностей, награбованих росіянами з 1772 року.
Стаття ХІ Ризького договору перелічувала цінності, що підлягали реституції: «всілякі воєнні трофеї… а також трофеї, забрані починаючи з 1792 року в Польського Народу в його боротьбі за незалежність проти царської Росії… бібліотеки, книгозбори, археологічні й архівні зібрання, мистецькі твори, старожитності, а також різного роду зібрання і предмети історичної, національної, художньої, археологічної, наукової чи загалом культурної цінності… незалежно від того, за яких обставин чи за якими розпорядженнями тогочасної влади були вивезені…».
Читайте також: Презумпція потрібності культури
Це був безпрецедентний випадок: імперія повертала колишнім завойованим землям захоплене за час поневолення. Польські фахівці працювали над складанням списків цінностей, готуючи обґрунтування на кожну річ. Радянські вчені обурювалися, називали умови миру насильством над російською культурою та погрожували реваншем. Сам процес повернення зайняв 15 років, але результат був неймовірним. Серед повернутих із СРСР до Польщі культурних цінностей були бібліотечні зібрання, архівні документи, картини, музейні предмети й навіть… пам’ятник Юзефу Понятовському. Найзнаменитіші з-поміж повернених цінностей — славетний польський коронаційний меч «Щербець», всесвітньо відома картина Яна Матейка «Грюнвальдська битва», унікальна Коронна Метрика — архів Польського королівства XV–XVIII століть.
Меч «Щербець»
Який урок ми можемо винести із цієї історії? Той, що з агресора можна й треба вимагати репарації та реституцію культурних цінностей, причому незалежно від того, чи вони були награбовані під час цієї війни, чи понад сотню років тому. Звісно, реалізувати це ми зможемо лише після перемоги. Перед тим як Росія підписала Ризький договір, у ній відбулися насильницька зміна влади, громадянська війна, іноземна інтервенція, вона програла завойовницьку війну проти Польщі, відмовилася від планів світового панування й на момент підписання договору лише хотіла відновити міжнародну торгівлю. Наша перемога настане, найімовірніше, не раніше, ніж путінська Росія пройде всі ці кола пекла. Проте працювати над укладанням списків награбованого агресором варто вже тепер. Хто б не прийшов до влади в Росії в майбутньому, ми маємо виставити йому рахунок.