5 лютого президент Віктор Ющенко і гендиректор Світової організації торгівлі (СОТ) Паскаль Ламі підписали в Женеві протокол про вступ України до СОТ. Виступаючи у штаб-квартирі СОТ, Віктор Ющенко охарактеризував цю подію так: «Ми перейшли рубікон інтеграції у глобальний економічний простір». І в цьому випадку вжитий ними художній образ цілком доречний. Адже для Юлія Цезаря перехід через річку Рубікон став першим кроком до здобуття імператорського титулу – і водночас означав початок жорстокої громадянської війни.
Вступивши до СОТ, Україна вже в короткотерміновій перспективі може отримати значні переваги, причому як для виробників, так і для споживачів. За оцінками Віктора Ющенка, завдяки цьому ВВП України зросте на 1,7%, прямі інвестиції в національну економіку збільшаться на $3,5 млрд, а обсяг експорту – на $4 млрд на рік. Однак схоже, що громадянської війни з боку антиСОТівського лобі в Україні уникнути не вдасться.
Чому так? Річ у тім, що в українській економіці чітко вирізняються експортно-орієнтовані (в першу чергу – металургія та хімія) та, так би мовити, «закриті» галузі. Для перших вступ до СОТ означає зняття антидемпінгових та інших обмежень, які активно застосовував Захід, а отже – більше прибутків від продажів своєї продукції за кордоном. За економічними розрахунками, в металургії це дасть змогу збільшити виробництво на 22%, експорт – на 26%, а кількість робочих місць – на 19%. У хімпромі, відповідно, обсяг виробництва зросте на 22%, експорт – на 30%, зайнятість – на 17%.
Натомість для «закритих» галузей, якими в Україні наразі є сільське господарство і, меншою мірою, машинобудування, вступ до СОТ означає кінець затишного існування під дашком державних преференцій та пільг. Тому цілком зрозумілі хорові «плачі ярославен», які лунають від аграрно-автомобільного лобі: мовляв, ці галузі збанкрутують під тиском дешевого імпорту з-за кордону. А отже, необхідно максимально продовжити для них дію пільгового режиму. Інший критичний аргумент – Україна нібито не виторгувала для себе тих преференцій, які здобули інші країни, вступаючи до СОТ.
Недоречність подібної аргументації стає очевидною, якщо взяти до уваги кілька показових моментів. По-перше, Україна – 152-га країна, що вступила до СОТ, і більше не можна було продовжувати говорити про те, що «світ іде не в ногу, а ми – в ногу». По-друге, нові митні тарифи (в середньому вони становлять 10,66% для продукції сільского господарства і 4,95% – для промислових товарів) таки забезпечують певний перехідний період для найбільш вразливих товарних груп. А почекавши ще два-три роки, Україна, найімовірніше, не отримала б і цього. І нарешті, заяви про «захист вітчизняного виробника» і відповідні лобістські закони чомусь не зумовили процвітання цього виробника та появи конкурентоспроможної продукції – навпаки, вони лише консервували перманентний кризовий стан. Так тривати не може: і навіть якщо «безнадійно хворі» виробники помруть, не витримавши конкуренції, інші отримають шанс міцно і самостійно триматися на ногах.
Втім, підписання протоколу не є остаточною крапкою у процесі приєднання України до СОТ. Необхідна ратифікація протоколу у Верховній Раді та прийняття 11 технічних законопроектів, які мають остаточно привести вітчизняне законодавство у відповідність до зобов’язань, взятих на себе Україною. І саме тут антиСОТівське лобі може спробувати «смикнути за стоп-кран». Як повідомив Тижню народний депутат Сергій Терьохін: «Питання ратифікації Парламентом угоди про вступ України до СОТ буде вирішене не так швидко, як хотілося б – 290 сторінок угоди потрібно буде ще перекласти українською, завірити переклад, обговорити в комітетах і винести на засідання. Що ж до того, чи буде угоду ратифіковано, я в цьому абсолютно впевнений – відповідно до мого улюбленого закону Мерфі, про що б не йшлося, всі завжди думають про гроші. А серед членів Партії регіонів достатньо прагматиків, які вміють ці гроші рахувати і бачать вигоди для держави від вступу до СОТ».