Потім іще гірше – промоутером стрічки виступив «Первый канал» РФ, головний рупор Кремля. А коли росіян поінформували, що їхній герой та улюбленець матиме на екрані в комп’ютерний спосіб зліплене обличчя, здається, кінематографістам залишалося пакувати валізи подалі від розгніваних глядачів. Та повірте: із $30 млн рекламної компанії, зі схвальними словами Путіна й, треба визнати, блискучим почтом, ворогами та масовкою «принца» – Панін і Урґант, Ільін і Лєонідов, Шакуров і Астрахан – фільм заробить шалені гроші в прокаті, стане «стрічкою року в Росії», а комп’ютерну версію Висоцького назвуть кращою за оригінал. Хоча, як це доволі часто буває, справжнє силкуватимуться замовчати. Що неживість, а простіше мертвизна вигляду героя стає відчутна вже після перших 5–10 хв, а це неймовірно показово контрастує з підзаголовком кінострічки. Що сюжет про залежність Висоцького від наркотиків і достойний трилера переліт із Москви до Ташкента його коханки з коробкою рятівних ампул є дріб’язковим і «для красного словца». І що пускання сльози та шматування звинувачувальних документів наприкінці сюжету головним кадебістом – то «правильний» пафос, зроблений як реверанс самі-знаєте-для-кого.
Збоку картинка ніби ока не ріже, хоча творці фільму, сильно не занурюючись у тогочасний антураж, грамотно акцентують увагу на конкретних речах, одязі чи транспорті. Драматизм ситуацій теж діє як горілка: не може не вплинути на масового глядача піт нещасного співака, його клінічна смерть чи флешбек, коли діти дивляться на батька, який тяжко штовхає машину. І покірність героя, і його трудоголізм, і постійний виклик системі, й любов, і віра… Міфологічність фільму – ось що є вельми помітним. Майстерно зрежисований, змонтований і зіграний матеріал запропоновано людям як фільм «Анонім», виданий за справжню історію Шекспіра.