Останні соціологічні дослідження, проведені в Росії, засвідчили стрімке збільшення підтримки дій Владіміра Путіна та його шансів виграти гіпотетичні президентські вибори на тлі російської агресії в Криму. Так, за даними фонду «Общественное мнение» (ФОМ), лише за тиждень (кінець лютого – початок березня) симпатії до нього у випадку проведення електоральних перегонів зросли на 5% – до 53%.
Цей факт укотре привернув увагу до характерної закономірності розвитку путінської Росії останніх півтора десятиліття. Результати тривалих соціологічних досліджень свідчать, що переважна частина населення РФ сприймала і сприймає Путіна саме як силовика-імперіаліста, здатного «мочити в сортирі» чеченців, грузинів, а тепер уже й українців. Тим часом із ним ніколи не пов’язували якихось суттєвих позитивних зрушень у соціально-економічній сфері, поліпшенні морально-психологічного клімату чи міжетнічних відносин у самій багатонаціональній федерації, як і успіхів на міжнародній арені (див. «Головні досягнення Путіна очима росіян»).
Для здобуття, а потім підтримання популярності серед ностальгуючої за імперською міццю частини російського суспільства Владімір Владіміровіч від початку сходження на політичний Олімп виявляв готовність розв’язувати криваві війни, постійно шукав «зовнішнього ворога».
Читайте також: Жандарм і підпанки. Громадська думка РФ не показала великого збурення від розпочатої війни
Аналіз результатів досліджень Левада-Центру за період із кінця 1990-х засвідчує, що починаючи від чеченської кампанії 1999–2000-го рівень підтримки Путіна завжди різко зростав у конфліктних ситуаціях із сусідніми пострадянськими державами: конфлікт з Україною довкола острова Тузла, зрив надання ПДЧ в НАТО для Києва і Тбілісі навесні 2008 року, російська агресія проти Грузії в серпні 2008-го, торговельна блокада України в серпні 2013-го, а відтак зрив Угоди про асоціацію з ЄС, нарешті, вторгнення в Крим. Тоді як у періоди між ними зазвичай суттєво просідав (див. «Щоб боялись і не насміхались…»).
У березні 2014-го максимальних значень за весь час проведення відповідних опитувань сягнула частка респондентів, які розглядають сучасну Росію як «велику державу». 48% хочуть бачити її «великою державою, яку поважають і якої бояться». При цьому дві третини опитаних переконані, що їхня країна вже відіграє вирішальну (11%) або досить важливу (56%) роль у вирішенні міжнародних проблем.
Читайте також: Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки
Саме в цьому контексті доводиться тлумачити логіку дій Путіна в Криму. Адже суто із практичного погляду анексія АРК (чи навіть її утримання в стані другого Придністров’я) не дає Росії жодних суттєвих переваг, натомість створює колосальні проблеми: загрожує дошкульними фінансово-економічними збитками для країни й наближених до Кремля еліт, посиленням антиросійських настроїв у світі, зокрема й у донедавна лояльних до Москви столицях Європи, провокує нове посилення конфронтації зі США. Не кажучи вже про те, що вона об’єктивно знижує фактично до нуля шанси на прихід будь-яких проросійських проектів до влади в Україні, за яку, власне, нібито й веде боротьбу Путін. Адже з місцевого електорального поля виводяться регіони, де за проросійські сили віддавали свої голоси до 80–90% виборців.
Громовідвід.UA
Росіян, навіть за використання тотального контролю над ЗМІ, значно складніше обманювати щодо ситуації в самій РФ, зокрема щодо корупції чи низького рівня соціально-економічного розвитку, стрімкого погіршення рівня життя. Але в рази простіше – у питаннях про ситуацію за кордоном, про яку більшість має стереотипне уявлення. Цим і користується путінська пропаганда, яка тотально домінує на федеральних телеканалах, що формують позицію переважної частини російських обивателів. Настільки значний її вплив свого часу яскраво проілюструвала різка зміна ставлення до українців у 2010-му. Лише за рік (2010-го порівняно з 2009-м) унаслідок корекції висвітлення у ЗМІ ситуації в Україні, за даними опитування Левада-Центру, частка позитивно настроєних до нашої країни росіян тоді зросла від 29% до 52% респондентів, а негативно – зменшилася від 62% до 36%.
Агресія РФ в Україні справді відвертає увагу росіян від проблем у їхній власній державі. Це чітко фіксують проведені останнім часом соціологічні дослідження. Наприклад, за даними Левада-Центру, частка опитаних росіян, які дуже або досить уважно стежать за подіями в Україні, зросла від 25% у грудні 2013-го до 60% в березні 2014-го, а тих, хто зовсім не стежить або навіть нічого не чув про них, зменшилася за той самий час від 35% до 8%.
Війна має списати і глибоку девальвацію рубля, і падіння життєвого рівня населення (яке набагато більш залежне від імпорту споживчих товарів, аніж українське), і посилення економічної кризи. Приміром, темп зростання ВВП від 4,3–4,5% у 2010–2011-му впав до 1,3% у 2013-му, а цього року може бути близьким до нуля навіть без урахування всіх можливих негативних наслідків західних обмежень. Зокрема, екс-міністр фінансів країни Алєксєй Кудрін зазначив, що санкції західних країн щодо РФ через ситуацію з Україною можуть вплинути на економіку більшою мірою, ніж прогнозує російський уряд.
Читайте також: Каїне, де твій брат Авель?
Не менш важливою метою агресивної політики Путіна в цих умовах, вочевидь, є мотивування стрімкого нарощення видатків на оборону, за допомогою яких Кремль сподівається дати поштовх економіці в умовах, коли потенціал зростання за рахунок енергоносіїв фактично вичерпано. Витрати на ВПК зростають дуже стрімко. Зокрема, кілька місяців тому – у листопаді 2013-го – Владімір Владіміровіч піднесено заявляв, що лише «загальний обсяг асигнувань на держоборонзамовлення у 2013-му перевищив 1,3 трлн руб. Це, прошу уваги, у півтора рази – не на якісь відсотки, а в півтора рази – більше за показники минулого року». А загальна сума військових видатків у федеральному бюджеті (2,1 трлн руб. у 2013-му) вже зіставна з витратами на освіту чи медицину російських бюджетів усіх рівнів. Не можна ж так активно нарощувати видатки на оборону без реальної картинки «великої війни».
Ціна рейтингових ігор Путіна
Однак за політику «ведмедя у крамниці посуду», яку провадить для підтримання свого авторитету в Росії Адміністрація Путіна, країна платить високу ціну: цілком утрачає союзників і оточує себе дедалі тіснішим колом ворогів. Таким чином укотре підтверджується відома істина, що «в Росії на кордонах ніколи не може бути союзників, а лише васали або вороги». У нинішній кризовій ситуації, окрім «армії та флоту», союзниками не виявили себе навіть партнери по МС та ОДКБ. Адже кожен із них розуміє, що може стати наступним після України. Щодо Білорусі можливий «аншлюс», а щодо Казахстану як мінімум анексія північних та північно-східних регіонів, де переважають російськомовні нащадки переселенців із Європи. Усі, хто підтримав Путіна в конфлікті довкола України, – це напівповалений режим Башара Асада, який контролює незначну частину власної країни, та Північна Корея, принизлива й символічна. А ще такі самі, як і сучасний Крим, маріонеткові режими окупованих Росією самопроголошених Абхазії, Південної Осетії та Придністров’я.
Ймовірність наростаючих санкцій Заходу висока. А в разі їх запровадження країну може очікувати формат співпраці зі світом за формулою «нафта й газ в обмін на продовольство», як це вже колись було з режимом Саддама Гусейна. Адже, за даними Росстату в 2013 році, частка енергоресурсів у вартості російського експорту становила 70,6% ($371,8 млрд). Зайве пояснювати, що втрата навіть третини цих доходів здатна викликати потужний шок у російської економіки й, зокрема, федерального бюджету. На ЄС, США та інші країни Великої сімки, які засудили російську політику в Криму (Канада, Японія), і Туреччину припадає майже 60% зовнішньої торгівлі РФ.
Читайте також: Дорослішаємо. Російська агресія консолідує українців
І якщо наразі для підтримуваного в штучному інформаційному вакуумі російського суспільства досить сумнівних «видовищ» на тлі дедалі більших проблем із забезпеченням «хлібом», то чи довго так триватиме? Особливо ж якщо на Росію чекатиме не короткочасна «експресивна реакція» (на що так розраховує Кремль), а справді тривале й системне протистояння із країнами «золотого 
мільярда».
Звісно, в разі запровадження санкцій не виключений іще більший спалах агресивності Кремля, наприклад спроба конфіскувати активи західних інвесторів чи перейти до прямої агресії проти України.
Однак у нинішній ситуації це може закінчитися для Росії вже зовсім катастрофічно включно з військовим втручанням США і НАТО. Там до останнього утримуються від публічних прямолінійних погроз, за інформацією деяких джерел, «аби не принижувати Росію». Однак останнім часом дедалі чіткіше дають зрозуміти, що «не виключають жодних варіантів розвитку подій». Зокрема, старший помічник президента США Барака Обами Ден Пфайфер уже заявив, що підтримка нової української влади «будь-якими можливими засобами» є пріоритетом Адміністрації Обами.
Якщо тиск Заходу на Росію буде консолідованим і нехай навіть не відразу, але задіяним на повну потужність, це цілком може завдати Путіну потужного удару й, не виключено, навіть викликати «палацовий переворот». Тут напрошуються паралелі із Кримською війною 1853–1856 років. Тоді чергова планова гучна перемога імперії – «жандарма Європи» над завідомо значно слабшим супротивником – Османською імперією – швидко перетворилася на ганебну поразку, коли Росія зіштовхнулася з єдиним фронтом провідних на той час держав Європи. І саме та поразка, як відомо, дала поштовх серйозному внутрішньому реформуванню імперії, якого так не вистачає зараз.
Цього разу, не виключено, війна буде без застосування військової сили. Тим більше що проти Путіна грає відома циклічність російської історії: після тривалих періодів жорстких автократів до влади постійно приходять порівняно ліберальні реформатори. І навпаки. Сталін – Хрущов, Брєжнєв (і потім нетривале правління Андропова й Чєрнєнка) – Ґорбачов (а потім Єльцин). Тепер Путін, який, однак, керує країною вже 15-й рік.