Джон Сторі, автор розвідки про масову культуру, спираючись на визначення Раймонда Вільямса, починає своє дослідження з базового визначення поняття «культура».
По-перше, під цим словом дозволено розуміти інтелектуальний, духовний та естетичний розвиток людства, що охоплює передовсім блискучі зразки філософської, поетичної чи художньої творчості, що втілилася, для прикладу, в літературі й мистецтві. Якщо твори позначені неабиякою складністю реалізації чи з ними пов’язаний витончений індивідуальний підхід, а крім того, до них дозволено застосувати естетико-моральні параметри, можна не сумніватися — маємо справу з «високою» культурою.
По-друге, до розуміння культури варто зарахувати також і розмаїті способи життя людей, груп у різні періоди, що знаходить утілення в традиціях, святах, ритуалах і пов’язується з певним трибом життя.
По-третє, це тексти та практики, якими просто-таки сповнене повсякденне життя людей, на підставі чого створюється питомий осередок їхнього існування.
Але, характеризуючи масову культуру, зазвичай використовують два останні визначення. Сюди вільно зачисляти вподобання, властиві багатьом людям: книжки, відео- чи аудіопродукцію, концерти, святкування й багато іншого. Усе це, вочевидь, вимірюється кількісними параметрами. Втім, нічого не вдієш: сюди неодмінно потраплятимуть і зразки «високої» культури. Тільки вилучивши їх удасться оцінити, чим є «низький» різновид культури. А він мав би бути низькоякісним, другосортним продуктом, до якого ніяк не застосуєш ознаки «складний», а тим паче «моральний».
Читайте також: Кітч: наслідування ефекту насолоди
Хай там як, але саме на цьому рівні прослідковуються взірцеві розрізнення. Приміром, французький дослідник П’єр Бурдьє наполягав: тут спостерігається виразний момент соціальної нерівності, ба навіть сегрегації, показник розмежування «високих» і «низьких» класів. Адже навіть виявлення смаків можна розглядати як мітку класовості. Так само, до речі, в процесі споживання культурних продуктів «узаконюються» відмінності між соціальними групами. Отже, коли чинники «високої» культури поступаються комерційним — маємо справу з культурою для масового вжитку.
Інакше кажучи, в культурному середовищі працюють певні ліфти, а низькоякісний продукт пов’язується з рухом униз. Продукція масового використання виготовляється мало не конвеєрним способом: вона шаблонна, надається до маніпуляції та приховувань. Дехто з дослідників стверджує, що після «золотого віку» культури, що безповоротно минув, приходить тільки погіршення, призводячи до розшарування суспільства. Запановує культура штучна, у якій годі шукати справжності. Вона пов’язана з утратою самобутніх цінностей, самості й супроводжується ескапізмом. Проте ця втеча стосується мрій, які колись поцупили в нас, а тепер знову продають, тільки в новому упакуванні.
Існує також переконання, що маскульт — це культура, яку маси творять самі для себе. Щоправда, тут йдеться про культуру, яка народжується знизу, тобто про народну (популярну), чи то пак, культуру робітничого класу. Та як бути з комерційною складовою в цьому разі? Як бачимо, не все так однозначно.
Іноді вважають, що масова культура зринає в результаті багатьох компромісів і узгоджень, або ж назріває як баланс між нав’язуванням і опозицією. Як наслідок, спостерігається, що аристократи, як і посполиті, також носять джинси чи їдять у закладах фаст-фуду, а робітники масово вирушають відпочивати на пляжі або відвідують музейні експозиції.
Дехто схиляється до думки, що тепер узагалі немає різниці між «високою» та «низькою» культурами, позаяк відбулося взаємопроникнення торговельної та мистецької діяльності. Коли пісня популярного гурту використовується в рекламному роликові, то що передовсім продається — пісня чи продукція? Схоже, що обидва.
Читайте також: Казус Фрœйд: задоволення потойбіч принципу
Єдине, на чому хочеться наголосити окремо: масова це не зовсім популярна культура, як їх зазвичай ототожнюють у англосаксонському світі. Маскульт виникає вже після індустріалізації й урбанізації, коли занепадає народна/традиційна (популярна) культура. Велика Британія стала чи не першою країною світу, де сформувалася масова культура, умовою розвитку якої була капіталістична ринкова економіка. Урбанізація спричинила великий перерозподіл мешканців, які почали осідати у великих містах, а індустріалізація засвідчила, що люди відтепер зважають не стільки на зобов’язання, скільки покладаються на грошові стосунки. Позаяк у Європі після заворушень 1848 року потроху наростав страх перед революціями, що вибухали «знизу», посилилася й реакція на радикалів: їм довелося перебратися в підпілля. Це поволі приводило до зменшення патерналізму в суспільстві. Проте тим, хто контролював «високу» культуру, так і не вдалося остаточно тримати в покорі нижчі прошарки.
Від 60-х років ХІХ до 50-х ХХ століття залишалася вагомою теорія Метью Арнолда, котрий гадав, що культура становить сукупність знань, за допомогою яких забезпечується панування розуму, прагнення досконалості й одужання від кволості духу. Культуру робітничого класу він пов’язував з численними небезпеками. Лишень освітня програма могла забезпечити покору та повагу. У державі Арнолд бачив порятунок від занепаду аристократії та підйому загрозливої демократії. Уже в 30-ті роки ХХ століття Френк Раймонд Лівіс казав про посилення культурної деградації, спричиненої рекламною продукцією. Повернутися до єдності влади та ієрархії можна було би тільки відродивши повагу до великої літератури.
Тим часом у повоєнній Америці усталювалися естецькі тенденції до відкидання «високої» культури. Рівнобіжно увиразнювалися спроби лібералів показати, що масова культура знайомить людей із досягненнями суспільства споживання. Тоді як ліві радикали вбачали в ній засіб контролю.
А тепер дещо докладніше. Бернард Розенберґ розпізнавав у масовій культурі тоталітарні тенденції, тому її прародителем називав не США, а СРСР. Двайт Макдоналд так само вважав, що маскульт розхитує «високу» культуру та є паразитом. Експлуатація культурних потреб мас перетворює останні на інфантильний натовп, а використання зразків високого мистецтва в доступній для них формі прагне тільки викликати ефект задушевного мистецтва з метою комерційної популяризації. Ван ден Гааґ теж стверджував, що масова культура транслює пересічні смаки, чинить наркотичний вплив і ширить деіндивідуалізацію. А от вже Едвард Шилз убачає головне питання в тому, як інтелектуали реагують на масову культуру. Він помишляє, що поділу на «вищу» та «нижчу» культури ще недостатньо. Варто говорити ще й про серединний рівень, де зникають відверті протиставлення. Нарешті в 50-ті роки ХХ століття Ричард Гоґарт почав описувати масову культуру як середовище, яке маси творять самі для себе. А в розвідці «Популярне мистецтво» Стюарт Голл зазначав, що джаз є кращим за поп-музику, нехай спочатку його й не поспішали зараховувати до високого стилю. Тому авторові бачиться за потрібне не проводити відмінності між «високим» і «низьким», а шукати позитиви в масовому. Зокрема, фільми Чапліна є прикладом адаптації високих цінностей для широкого розуміння. Як же такому мистецтву не прислужитися бодай для становлення молодого покоління?
Урешті-решт, уже з цієї панорами поглядів можна виснувати щонайменше таке: якщо вивчаючи тенденції розвитку культури, ми не братимемо до уваги всіх оцих «за» і «проти», то й надалі вважатимемо її малозначущим і ні до чого не придатним поняттям.